Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях

Зараз у соцмережах щодня можна зустріти заклики підписати ту чи іншу петицію на присвоєння звання Героя України загиблому військовослужбовцю. Родичі фактично благають віддати шану їхньому полеглому воїну. Небайдужі, свідомі українці відгукуються та підписують петицію, але деякі роблять на цьому гроші. Про те, скільки ж коштує підпис і як не потрапити на гачок шахраїв, йдеться у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Перші місяці війни стали справжнім випробуванням для Людмили Богун. Разом із двома дітьми вона шукала прихистку за кордоном. Жінка мріяла повернутися додому до коханого чоловіка, однак приїхала до нього вже на похорон. Після загибелі коханого вона розраховувала на підтримку оточення, а натомість ледь не стала жертвою шахраїв.

Дружина загиблого військового, яка ледь не стала жертвою шахраїв

Дружина загиблого військового Людмила Богун прагне зібрати 25 000 підписів під петицією про присвоєння звання Героя України її загиблому чоловіку Костянтину Ярових. Під час спілкування з однодумцями у Facebook і Telegram жінка виявила популярну шахрайську схему, жертвою якої ледь не стала сама.

— Розкажіть про вашу головну мету сьогодні. Що ви хочете зробити, аби вшанувати пам'ять чоловіка? 

— Хочу зібрати необхідну кількість підписів під петицією про присвоєння звання Героя моєму чоловікові. Мій чоловік постійно казав мені роби все, щоб поставити наших дітей на ноги. Коли він загинув, я спершу не хотіла створювати цю петицію, бо вважала, що він не зробив прям якогось геройського вчинку. Але потім я передумала заради наших дітей. 

На жаль, у нашій країні є тенденція, що дітей, які зараз перебувають за кордоном, бо їхні рідні їх вивезли, щоб врятувати від війни, тут вважають зрадниками. Починається булінг у школах. Я неодноразово про це чула. Навіть якщо почитати коментарі у соцмережах, ця тенденція чітко прослідковується. Щоб хоч якось убезпечити своїх дітей, я вирішила, що вони повинні стати дітьми Героя України. 

— Ви знаєте конкретні випадки, коли дітей ображали після повернення з-за кордону? 

— Так. Ми зараз із дітьми живемо у Швейцарії під тимчасовим захистом. Багато сімей, які приїздили на деякий час в Україну, що вирішити якісь свої справи, а потім поверталися, розказували про такі випадки. Навіть просто у дворі, коли діти граються, вони ображають тих, хто приїжджає з-за кордону. Те, якими словами вони обзиваються — це жахливо. 

Я колись розмовляла з ветераном Другої світової війни, і він розповідав, що у ті часи було те саме між тими, хто евакуювався, і тими, хто залишився в окупації. 

Коли діти повернуться в Україну, а ми хочемо повернутися, їм буде дуже важко адаптуватися в школі, бо європейська і українська програми різняться. По українській програмі вони дуже відстають зараз і, до того ж, не практикують українську мову. Вони будуть дуже відрізнятися від учнів, які навчалися постійно в українській школі. Це теж буде приводом для булінгу. А ще це клеймо зрадника! Я постійно над цим розмірковую і дуже цього боюся. Я повинна зробити все можливе, щоб захистити свої дітей. 

— Ви сподіваєтеся, що звання Героя України для вашого чоловіка допоможе дітям почуватися більш впевнено? 

— Так, ми про це навіть із чоловіком розмовляли, коли він був живий. Він казав, що посвідчення учасника бойових дій він отримає, і цим ми вже якось захистимо дітей. 

— Про які махінації та шахрайські схеми на цьому ви дізналися? 

— Коли я створила петицію, то дізналася про великий пласт життя нашого суспільства, пов'язаний із цією темою. Багато є різних груп у Facebook і Telegram, де люди обмінюються петиціями, щоб набирати голоси. Тобто я підписую комусь, він підписує мені. Але у цих же групах є багато шахраїв, які нібито пропонують допомогу. А люди дійсно у відчаї, адже дуже важко зібрати необхідні 25 000 підписів. Вони погоджуються на пропозицію шахраїв, які обіцяють допомогти зібрати підписи за 100, 200 чи 300 гривень. Розцінки невеликі. Вони, мабуть, і розраховують на те, що ніхто не буде надавати розголосу чи звертатися до поліції за такі невеликі суми грошей. Але невеликі-невеликі, але потрошку збирається. 

— Скільки коштує викласти інформацію про петицію в соцмережах? Зробити пост чи сторіс.

— Є такі бізнесмени, які заробляють на петиціях, на людському горі. У них є чіткі розцінки. Серед підписантів є один відомий чоловік, який каже: "Ось у мене є Instagram і три YouTube-канали. Одне сторіс коштує 300 гривень. Якщо ви замовите на 10 днів, то буде 2000 гривень в YouTube та в Instagram". 

Деякі Telegram-канали просять донат і кидають просто номер карти. Це навіть не особовий рахунок, що означало б, що вони сплачують податки. Немає ніяких податків. Іноді прикриваються і кажуть, що збирають для військових, але коли я прошу показати, куди вони витратили мої гроші, то, звісно, жодних документів немає. 

— Ви особисто теж отримали подібну пропозицію від однієї жінки, так? 

— Написала мені жіночка Ольга. Така приємна на фото була. Сказала, що допоможе, що на неї працюють 15 людей і вони мені закриють петицію. Сказала, скільки це буде коштувати і пропросила спочатку лише невеликий задаток. Пообіцяла кожні дві години звітувати. Було підозріло, тож я почала шукати про неї інформацію у тих Telegram-каналах, які обмінюються підписами. Не одна я з таким стикнулася. Вона, мабуть, шукає новеньких у цих каналах і надсилає пропозицію. А вона тим часом мені вже надіслала номер своєї картки, куди перерахувати гроші. Я звернулася до цього банку і попросила заблокувати цю картку за шахрайські дії. Вони сказали, що зробили. Це все, що я могла зробити на той момент. 

— Який ви бачите вихід з цієї ситуації? 

— На мій погляд, вкрай необхідно на законодавчому рівні всі ці петиції робити. Мені здається принизливим, що люди, які втратили своїх близьких, начебто з протянутою рукою ходять і просять про допомогу з підписами. Якби ми помічали ці петиції і підтримували їх, то у шахраїв не було б жодного шансу. 

— Розкажіть трішки більше про вашу сім'ю. 

— Ми — звичайна українська родина. Чоловік був підприємцем. Робив ремонти, утеплення фасадів, ландшафтний дизайн. Я працювала редакторкою газети у Славутичі. Я пов'язана з Чорнобильською атомною станцією, ця тема мені дуже близька, тому я створила власний блог на цю тему, де зберігала історію Чорнобильської катастрофи. 

— Скільки у вас дітей? 

— Троє. Молодшому 10 років. Старший син у мене від першого шлюбу, йому 30. Але Костя ніколи не вважав, що це не його дитина. Він завжди казав, що у нас троє пацанів.  Найстарший уже доктор наук, математик, розробляє квантові комп'ютери. Середньому 19 років і він, на жаль, з інвалідністю з народження — м'язова слабкість. 

— Ви наразі мешкаєте за кордоном. Куди саме ви виїхали і чому? 

— Коли почалася війна, наш Чернігів опинився на першій лінії. Нам зателефонували волонтери і запропонували вивезти з міста. Доля нас привела у Швейцарію. 

— Як ваш чоловік Костянтин опинився на передовій? 

— Це був його вибір і несподіванка для всіх нас. Він був невійськовою людиною і ніколи не служив в армії. Оскільки у нас дитина з інвалідністю, він міг законно разом із нами виїхати за кордон. Але він лишився і вважав своїм обов'язком захистити нас і свою країну. Ми вмовляли, щоб він не йшов, бо у нього ще й були проблеми з хребтом, але нічого не подіяло. Він пішов. 

Він ніколи мені не жалівся. Лише старший син, який залишився в Україні, казав, що постійно надсилає йому якісь знеболювальні та протизапальні мазі, щоб йому було легше. 

Одного разу, перед Новим роком, він зник аж на 10 днів. Ми з ним саме переписувалися щодо подарунків дітям, аж раптом він перестав відповідати. Я подумала, що його викликали на завдання чи щось таке. Але відповіді не було протягом кількох днів. Лише через 10 днів він написав: "Я тут, все добре". Тоді він отримав поранення. 

— Але після поранення він повернувся на службу? 

— Так, одразу. 

— Це було взимку, а в березні він зі фронту записав сину привітання з днем народженням, і це відео стало останнім, так?

— Так, це його останнє відео, яке він надіслав у ніч перед своєю загибеллю. Він також прислав відео про те, в яких умовах вони на передовій живуть: де сплять, як їжу готують, який у них побут. Коли я побачила, де вони сплять, мені аж холодно стало. Ця "льожка" — місце, де вони сплять — виглядає ж як могила. Прямі кути, яма в землі… Я розумію, що це умови, я в яких вони тільки і можуть спати, але стало моторошно і страшно.

— Наступного дня ваш чоловік загинув? 

— Я з сином була на зупинці, коли мені зателефонували у Viber з незнайомого українського номера. Я одразу зрозуміла, що щось сталося. Взяла слухавку, а там офіційне звернення: "Людмило Іванівно? У нас погані новини. Костя загинув". Я почала кричати. Люди довкола не розуміли, що сталося, бо там німецька мова спілкування. Молодший син одразу все зрозумів теж, запитав: "Тато?". — "Так". Йому стало зле, він мене обійняв. Ми пішли додому.

Вийшов з дому старший син, побачив, що я плачу, і запитав, що сталося. Думав, що я сумку загубила чи гаманець. Я не могла йому нічого сказати. Лише обійняла і плакала. Він тоді запитав: "Що, тато?". Я кажу: "Так". Він мовчки розвернувся, пішов до своєї кімнати, зачинив двері і просто завив. Не міг нічого сказати, лише вив. 

Вони досі не оговталися. Молодший ввечері, коли лягає в ліжко, відкриває переписку з татом і читає її, слухає голосові повідомлення, дивиться фото і відео. Зі старшим ми відвідували психотерапевта. Він взагалі не міг сприйняти смерть батька. Я намагаюсь їх якось відволікти, розважити, щоб вони потроху оговталися, але поки це все дуже важко. 

Бачила, як чоловік Людмили допомагав жителям Чернігова

До студії "Я не забуду" завітала Людмила Мартиненко, котра живе в Чернігові. Вона розповіла, який хаос відбувався у місті на початку повномасштабної війни і як важко жителям міста було знайти їжу та ліки. Сусідка Людмили була старенькою бабусею з інвалідністю. Щодня вона мала приймати ліки, але її син поїхав за кордон і не міг слідкувати за лікуванням матері, тож попросив Людмилу допомогти. Під час одного з візитів до старенької жінка і познайомилася з військовим Костянтином Ярових. Чоловік вирішив допомогти з доглядом. На велосипеді навіть під час активних обстрілів Костянтин їздив на інший край міста та допомагав багатьом чернігівчанам: привозив їжу і ліки, робив уколи, готував їсти, міняв памперси.

Побратим загиблого Костянтина "Туриста" Ярових

Військовий Володимир Яновський познайомився з Костянтином "Туристом "Ярових, коли його перевели з іншого підрозділу до його роти восени 2023 року. За словами Володимира, Костянтин виконував всі розпорядження і накази, жодного разу від нього не чули, що він щось не хоче чи не буде робити. Костянтин був нещадним до ворога, але дуже виваженим і ввічливим у спілкуванні з побратимами, додав Яновський. Часто згадував про свою родину.

За словами Володимира, за декілька тижнів до трагедії Костянтин попросив про відпустку за кордоном разом із сім'єю. Для військових отримання такого дозволу на виїзд за кордон — нелегка процедура, але це таки вдалося. Костянтину лишалося відбути на позиціях ще 2-3 дні, а після — довгоочікувана зустріч з дружиною та дітьми і поїздка за кордон.

Був поряд у момент загибелі Костянтина Ярових

Командир взводу Олександр Загривий був разом із Костянтином Ярових в останньому бою. Чоловіки познайомилися в лютому 2024 року. Костянтин запам'ятався йому щирою і привітною людиною.

У день загибелі Костянтина, була атака ворожих FPV-дронів. Після кожного скиду Олександр запитував військових, чи все гаразд у них на позиціях. Одного разу він не почув відповіді від Костянтина, тож побіг переконатися на власні очі. Олександр застав його лежачим і сильно пораненим, але ще живим. Однак у наступні дві хвилини, поки його витягали з ями і надавали першу медичну допомогу, серце Костянтина зупинилося.

Володимир Яновський та Олександр Загривий віддали дружині загиблого побратима свої шеврони 77-ої окремої аеромобільної бригади, аби вона передала їх синам.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"
• Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ
• Амнезії, пошкодження 33% черепа та участь у науковому фільмі: чому військовий Віталій так мріє зустрітися з лікарем із Дніпра
• Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового
• Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой