Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків

Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків

18 Листопада / 2024

Джерело: Телеканал “Дім”

У дитинстві всі діти мріють про сестру чи брата. А зривають джекпот ті, у кого є близнюк — кращого друга вже можна не шукати, завжди є з ким розділити радість чи проблему. Війна ще більше посилила цей братерський зв'язок. Гість нового епізоду програми "Я не забуду" телеканалу "Дім"втратив брата-близнюка на передовій і в студії проєкту виконав його останнє бажання — освідчився своїй коханій.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Ярослав

Брати-близнюки Ярослав і Степан Джерджі від народження все робили разом, і до лав ЗСУ теж долучилися разом. Служили теж в одній бригаді. У Ярослава був позивний "Брат", у Степана — "Близнюк".

В червні 2024 року брати разом пішли на бойове завдання. Тоді в бліндажі вони говорили про найпотаємніше, і старший на 15 хвилин Степан попросив молодшого Ярослава про те, щоб той одружився зі своєю коханою Марійкою і побудував щасливу сім'ю.

За кілька годин після тієї розмови брати потрапили під ворожий обстріл. Степан загинув.

Ярослав Джердж приїхав до студії проєкту "Я не забуду", аби виконати останнє бажання свого загиблого брата.

— Ярославе, яким чином ви з братом долучилися до лав Збройних сил України?

— Ми просто не з тих хлопців, які ховаються, тікають. Збори у селі були біля магазину. Ми прийшли й поїхали. Спочатку були у Запорізькій області, потім у Донецькій області у складі 130-ї бригади. Ми завжди просили командирів, щоб нас не роз'єднували, щоб бути разом.

— Ви ж близнюки. Розрізняли вас побратими?

— Ні, бо ми дуже схожі. Проте характери у нас різні. У Степана — характер був вибуховий. А я спокійніший, лагідний, як то кажуть.

— Брат дав вам настанову одружитися, створити сім'ю. Чого він сам цього не планував робити?

— Він мав дівчину. Проте, може, відчував, що його не стане, що він загине. Він щось відчував, тому й завів цю розмову у бліндажі, коли дав мені настанову одружитися. Це було за декілька годин до його загибелі.

— Що відбувалося після цієї розмови?

— Була друга година ночі. Ми виходили зі своєї позиції. Степан сказав, що буде йти останнім, бо у нього була рація. Ми виходимо, налітає дрон та скидає снаряд. Я повертаюся, а брат вже лежить, ротом йде кров, уламок потрапив у шию. Ще один наш побратим повернувся, але вдвох ми б брата не донесли. По рації визвали допомогу, прибігли двоє хлопців з сусідньої позиції. Ми перенесли брата до них. Прибіг медбрат, каже: "Двохсотий".

Ми поклали брата на візок і повезли назустріч штабній машині. Машина під'їхала, ми перенесли в неї брата. З неї вийшов начальник штабу, поклонився, каже: "Вибач". Я питаю: "За що пробачати? Ви ні в чому не винні".

— Наскільки я знаю, ви з вашою коханою з дитинства мешкали в сусідніх селах. Проте тоді бачилися, але не спілкувалася. І випадково зустрілися лише у березні 2024 року. Розкажіть, як це було?

— Ми з братом були у Бучачі, й Марійка йшла з мамою. Я її не помітив, це вона нас впізнала. Вона підходить й каже: "Привіт". Я відповів: "Привіт". Але спочатку її навіть не впізнав. Потім зрозумів, що це Марійка. І після цієї зустрічі ми почали спілкуватися у соцмережі, а потім це переросло у стосунки. Вона переживала: "Ти ж розумієш, що в мене двоє дітей?" — "Розумію, але мене це не зупинить, я цього не боюся".

— Ваша мати знає, що ви сьогодні хочете освідчитися коханій?

— Ні, не знає. Ні Марійка не знає, ні моя мама. Знає тільки мати Марійки.

Мама Марії

Марія Квік — мати Марійки, яку кохає Ярослав. Вона єдина, хто знає про намір чоловіка, підтримує його в цьому. До речі, у неї окрім доньки теж сини-близнюки.

— Пані Маріє, як ви дізналися, що у доньки з'явився коханий?

— Дочка приїхала з Польщі, постійно розмовляла з кимось телефоном. Питаю: "Марійко, з ким ти говориш?" — "Я вам пізніше скажу". А тут онука каже: "Бабусю, це Ярослав Джердж". А Ярослава та його брата Степана я знала, бо вони разом з моїми близнюками вчилися у коледжі.

— Як ви дізналися, що Ярослав планує освідчитися?

— Ярослав мені сказав, що хоче купити каблучки, питав розмір Марійки. Тобто я знала, але дочці таємницю не розкрила. Я підтримую намір Ярослава, бо вони один одного кохають. Він і дітей її полюбив, й діти його. Зараз Ярослав і Марійка живуть зі мною, у нашому будинку. Він мені дуже допомагає.

— Як ви дізналися, що Ярослав та його брат-близнюк Степан захищають країну?

— Це було навесні, у Бучачі ми з ними сіли в один автобус, це вони обидва були у відпустці. "Хлопці, ви впізнаєте мене?" Вони дивляться на мене. "Я ж мати близнюків Колі та Степана Квіків". Вони передали синам привіт, а Ярослав ще додав: "Ви у своєму селі знайдіть мені дівчину". А я йому: "Так приїжджай до нас, і сам знайдеш". Так і вийшло: приїхав у село і знайшов.

— А чи були у вас розмови з донькою про те, що все ж таки стосунки з військовим зараз — це ризики?

— Так, але вона сказала: "Що б із ним не сталося, я буду з ним разом. Я його не залишу. Я його люблю". Я радію, хай їм Бог допомагає, така доброта в домі. І мені приємно, що вони один одного люблять і мене поважають.

Мама братів

До студії "Я не забуду" приїхала Ганна Джерж, мати братів-близнюків. Загалом у Ганни з чоловіком п'ятеро дітей. Однак чоловік помер п'ять років тому.

— Пані Ганно, розкажіть, якими Ярослав та Степан були у дитинстві?

— Вони завжди були разом, не розлучалися ні на хвилину, і так до останніх днів. Разом ходили до школи, разом займалися футболом, разом навчалися у коледжі, разом працювали. А коли війна почалася, то разом пішли на фронт.

— Як ви сприйняли рішення синів?

— Я була проти, але вони мене заспокоювали, що скоро повернуться. Вони мені навіть не казали, що були на передовій весь час. Степан говорив: "Мамусю, не хвилюйтеся, ми далеко від бойових дій". А самі були на "нулі".

— Пригадайте той день, коли не стало Степана.

— То була неділя. Я пішла до церкви. Наприкінці у церкві до мене підходить Марійка, говорить, що проводить мене додому. Приїхали. Дивлюся, син щось не такий, плаче. І Марійка мені каже: "То хлопці. Але не хвилюйтеся, він у лікарні, у нього поранення". Я кажу: "Не може бути поранення. Якби було поранення, то ви б так не дивилися на мене. Певно, хтось з них не живий. Хто?". Вона каже: "Степан".

Це дуже боляче. Я кожен день ходжу до нього на могилу, балакаю з ним.

— А чи знаєте ви про останню настанову Степана, про що вин попросив Ярослава?

— Ні, нічого не розповідав.

— За кілька годин до загибелі Степан попросив Ярослава, щоб той одружився з Марійкою, створив сім'ю і щоб вони народили дітей, щоб у вас були онуки. Він ніби передчував, що сам того вже не встигне зробити. І попросив про це брата. Пані Ганно, а ви б хотіли, щоб Ярослав нарешті одружився, створив свою сім'ю?

— Хотіла б. Хочу, щоб у них все було добре. Ярослав, як ішов до Марійки жити, питає: "Мамо, а як ви самі будете?". Кажу: "Не переживай, я за цілий рік, як ви були на війні, звикла. Якщо вам буде добре, то й мені буде добро. Я буду приїжджати до вас, ви — до мене".

— Сьогодні Ярослав хоче виконати останнє бажання свого брата і створити сім'ю.

— Хай допоможе Бог, я рада за них. Я підтримую рішення сина. Мені Марійка подобається, я прийняла її як свою доньку. І Ярославу буде легше. Бо він майже 40 років був постійно з братом, вони ніколи не розлучалися. І Ярослав не може звикнути жити без брата, а дівчина поруч зможе допомогти це пережити.

Марійка

Марія Орищій — кохана Ярослава. Вона не здогадується, що на неї чекає у студії "Я не забуду".

— Маріє, розкажіть свою версію знайомства з Ярославом.

— Ми знайомі ще з 2002 року. Ярослав і Степан у коледжі познайомилися з моїми братами-близнюками, і вони дуже здружилися. Дві пари близнюків — це красиво виглядало. Ярослав і Степан приїжджали до нас у гості. Але я з Ярославом тоді поверхнево спілкувалася.

І ось у березні цього року йду Бучачем і бачу двох військових, впізнала Ярослава та Степана. Вони якраз поверталися з відпустки на Запорізький напрямок. Приїхавши додому, я кажу своєму братові Колі, що бачила твоїх друзів. Вирішили пошукати їх у соцмережах, знайшли. Ось так із квітня потроху почали листуватися, потім у нас почалися стосунки.

— Хлопці в той момент були на війні. Про що ви спілкувалися?

— Підтримувала морально. Коли вони служили на Запорізькому напрямку, то ми могли довго спілкуватися телефоном, там це було доступно. А ось коли вони вже пішли на Донецький напрямок, тоді було важко. Хвилювалася особливо у ті чотири дні, коли вони заступали на позиції.

— А чим вам сподобався Ярослав?

— Він дуже добрий. До дітей він дуже привітний. А ще він дуже мужній. І ми з ним завжди разом: кудись ходимо — разом, щось робимо — разом.

— Для Ярослава це звично, бо він все життя був разом із братом. А вас це не налякало?

— Якось говорила з мамою Ярослава. Кажу, що мені якось незвична така гіперопіка. Я шість років жила сама з дітьми, тому мені було незвично, що Ярослав увесь час поруч. А мама каже, що немає нічого дивного, бо Ярослав завжди був разом із братом, а тут так сталося, що Степан загинув. Після цієї розмови я все зрозуміла, і ми тепер завжди разом.

— Які плани на майбутнє маєте?

— Звичайно, одружитися. Дітей спільних хочемо. Ярослав завжди каже, що твої діти — це наші діти, і що їм треба подарувати братика чи сестричку. А нещодавно мені наснився покійний Степан, і каже: "Передай Ярославу, що все буде добре. І що через 2-3 місяці у вас буде дитина". Ось такий сон.

Марія, звісно, очікувала на заручини в майбутньому. Але не очікувала, що це станеться сьогодні, та й ще у телеефірі.

"Сонечко, я дуже тебе кохаю, і хочу з тобою пройти все життя. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною", — звернувся Ярослав.

"Я готова", — відповіла Марія.

Родина Степана Джерджа створила петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Триває збір підписів, наразі не вистачає 8000 підписів.

"Шановні люди, просимо вас допомогти зібрати підписи для покійного Степана, який загинув на війні. Він на це заслуговує. Він своє життя віддав за нас, за українців. Щоб ми жили спокійно, дочекались перемоги України та раділи своєму життю, раділи своїм дітям. Щоб діти не плакали за своїми татками. Прошу, допоможіть. Тому що сильний біль у мене в грудях. Бо на День Незалежності зачитували ім'я хлопців Героїв України, які загинули з нашого села, а про мого сина тільки сказали — Джердж Степан Григорович, і більше нічого. Дуже прикро. Дуже прошу всіх українців вшанувати пам'ять Степана Джерджа і підписати петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно)", — звернулася Ганна Джерж.