Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"

Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"

27 Жовтня / 2024

Джерело: Телеканал “Дім”

Кажуть, що забираючи одне, доля дарує людині щось інше. І коли здається, що настав особистий кінець світу, десь далеко пробивається світло. Так сталося з героїнею нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

26-річний Олександр Мілієнко пішов до війська у перший день повномасштабного вторгнення. За пів року служби він знайшов у війську свого "брата" Максима. Відтоді матір Сашка Світлана Шищенко опікувалася одразу двома синами і навіть посилки відправляла кожному окремо. У 2024 році рідний син Світлани загинув, а зв'язок із Максимом обірвався. Жінка намагалася його відшукати, але так і не змогла зібрати жодної інформації.

Матір загиблого військового Олександра Мілієнка

Втративши рідного сина на фронті, Світлана Шищенко шукає його названого брата, якому може знадобитися її материнська турбота.

— Як ви дізналися, що у вашого сина на війні з'явився так званий брат?

— 27 березня мені зателефонував Максим, але я почула у слухавці: "Саша, а дай я з твоєю мамою побалакаю". Ми з ним побалакали. Він казав, який у мене хороший і дуже добрий син. Мій Сашуля сказав, що Максим не бачив навіть, як гриби ростуть, а тому попросив передати їм їх. Вони чекали, але так і не дочекалися.

— 27 березня ви вперше поговорили з Максимом, якого ваш син називав своїм братом. Відтоді ви почали спілкуватися з ним, так?

— Так. Він звав мене "мамулькою", а я його "синочком своїм". Мої синочки, мої голубчики золоті. Казали, що приїдуть до мене разом, коли закінчиться війна.

— Як склалася доля Максима після загибелі вашого сина?

— Не знаю. Я телефонувала, але ніхто не відповідав. Мені сказали, що він загинув теж. Але нещодавно я почула, що він таки живий.

— Розкажіть, як ваш син Олександр потрапив до війська?

— Пішов на строкову службу, півтора року служив у прикордонних військах. Пізніше підписав контракт і воював два роки. Отримав контузію, через що його відпустили додому. Поки лікувався, казав мені, що буде війна. А я не вірила.

Коли почалась повномасштабна війна, він сказав мені, що йому прийшла повістка. Я не могла зроузміти, яка може бути повістка, коли він тільки з лікарні вийшов і ще не долікувався. Але він сказав: "Я їду, комусь треба захищати племінниць, маму, сестричок, Україну".

— Коли ви востаннє бачилися з сином?

— Четвертого лютого він був удома, а п'ятого їх вже відправляли. Сів зі мною на ліжку, поклав голову мені на ноги, ми поговорили, а вранці він поїхав.

— У вас були якісь передчуття напередодні трагедії?

— Були. Я була не при собі, але ніколи не думала, що мій син загине.

— Як ви дізналися про його загибель?

— Четвертого квітня я була у сусідки, коли мені позвонила староста зі словами: "Ваш Саша загинув".

— Відтоді минуло півтора роки. Як ви справляєтеся? Як тримаєтеся?

— Кожен день ходжу на кладовище. Мені його не вистачає. Виглядаю його всюди: може десь їхатиме, йтиме чи телефонуватиме. Але ніхто не телефонує. Він був хорошим, добрим. Хотів, щоб у нього на подвір'ї було багато квіток.

Сестра загиблого військового Олександра Мілієнка

Напередодні смерті Олександра його сестра Ліна Пастушенко розізлилася на нього через гроші, однак встигла дати обіцянку, що пам'ять про нього житиме вічно.

— Розкажіть про службу вашого брата. На яких напрямках він перебував? Ким служив?

— Він був старшим солдатом за званням, мав досягнення на службі. Його військова кар'єра почалася після окупації Криму і Донецької області. 2017 року він пішов в АТО за контрактом. До цього пройшов строкову службу у прикордонних військах, де керівництво пророкувало йому успішну кар'єру. Йому це подобалося, але після закінчення строкової служби він все-таки вирішив повернутися додому. У цивільному житті він таки не зміг себе реалізувати, тому захотів піти боронити Україну далі.

Воював на Донецькому напрямку. У Мар'їнці здобув свої перші бойові навички і зрозумів, що таке братерство між побратимами, навчився керувати БТРами. Він знайшов багато друзів, багатьох із яких, на жаль, втратив.

Він був щирим, відповідальним, завжди на життя дивився з посмішкою. Як старша сестра, я завжди намагалася його повчати і несла за нього відповідальність. Мені дуже важко… Я не можу змиритися з думкою, що його нема. Не вірю в це. Мені постійно здається, що він зі мною, в нашій родині, що нікуди не дівся. Я його відчуваю. Відчуваю його силу і підтримку.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, і він вирішив йти нас захищати, я, можливо, десь була проти. Але я розуміла, що це його вчинок, що Саша не стоятиме осторонь.

— Коли ви востаннє з ним спілкувалися?

— Вранці 27 березня по відеозв'язку. Він казав, що хоче подивитися, що біля дому відбувається. Я сказала, що попрошу, аби мені надіслали фото, і я йому перешлю. Бо у мами немає сучасного телефона, тож вона не могла напряму відправити. Також він попросив писати йому, щоб коли він повертався з позицій і заходив у месенджер, то бачив наші повідомлення. Вони для нього — надія і нагадування, заради кого він воює, і що про нього не забувають.

— Коли ви зрозуміли, що щось трапилося?

— Напередодні мені трішки не подобався його настрій. 26-го він зателефонував і сказав, що зараз перекине мені і старшій сестрі трохи коштів, аби ми купили собі щось на пам'ять. Я відповіла, що ось він повернеться і сам купить, коли зустрінемося. Він сказав: "Так-так, ми обов'язково зустрінемося". Мабуть, це був якийсь натяк… Він розумів, що щось, напевно, станеться.

У той день він не хотів виходити на позиції, і один із побратимів запропонував вийти замість нього. Він спочатку погодився, а потім сказав: "Ні, це моя доля, я виходжу. Що б не було, ми сильні, ми мужні".

28-го я не могла спати, не могла знайти собі місця, щось передчувала. Він мав знову вийти на зв'язок 31 числа. Так і не вийшов. Але я ще до 31 березня, розуміючи, що він ще може повернутися з позиції, вже почала його шукати і писати його побратимам.

30-го у мене почалася істерика. Я стала телефонувати волонтерам, дізнаватися про зниклих безвісті. Відповіді були однотипні — там був важкий бій, можливо він у полоні. Наших хлопців було шість, а з тієї сторони, близько 20.

— Коли ви дізналися, що Сашко загинув? Хто вам це повідомив?

— 31 числа я вже розуміла, що точно щось сталося. Зателефонувала мамі. Вона, як завжди, запитала, чи вийшов Сашуля на зв'язок. Я відповіла їй: "Так, мамо, вийшов, все добре. Він просто після тяжкого бою і трішки пізніше тобі зателефонує. Там зараз не дуже добрі військові моменти, але він попросив передати, що все добре". Говорила оце, а сама думала про те, що я нічого не знаю. Я просила у його побратимів лише одне — поки я не повернуся зі старшою сестрою, не казати мамі. Була вірогідність, що трьохсотий (поранений, — ред.). Четвертого квітня до Старостинського округу надійшло сповіщення, що Саша загинув під час артилерійського обстрілу.

— Яка офіційна дата смерті?

— 31-ше, але для мене 28-ме. Через тиждень після смерті Саші мені наснився сон — стоїть військовий, обличчя якого не було видно, і каже: "Ліно, Саша загинув 28 числа". Для мене його роковини тепер тільки 28-го.

— Вас підтримали у селі, шанували його пам'ять?

— Так, дуже. Похорони були дуже масштабними. Мабуть, я за життя ніколи не бачила, щоб так згуртувалося все село. Односельчани його шанують і досі, приходять до нього, лишають квіти і цукерки, моляться.

— Які слова брата вам запам'яталися найбільше?

— За два тижні до загибелі він мені надіслав відео, а потім зателефонував по відеозв'язку. Мабуть, це було після бою. У його очах були сльози. На відео він показав листівки і дитячі малюнки, де було написано: "Любий наший воїну, ми тебе не забудемо, ми тебе бережемо, ми пам'ятаємо". Він казав, як це чудово і класно, як це піднімає бойовий дух і дарує енергію рухатися далі. Він заплакав і зізнався, що йому здавалося, що його забудуть. Мене ці слова настільки вразили і ранили. Я пообіцяла, що його всі будуть пам'ятати і я зроблю все, щоб так було. Сказала, щоб не думав про таке, бо він же у нас завжди сильний і фартовий був. Сказав, що на Великдень приїде додому. Ховали ми його якраз у день перед Великоднем. Як і обіцяв, "повернувся" додому перед цим святом.

— Що ви зробили у пам'ять про брата?

— У його рідному селі ми збудували дитячий спортивний майданчик. Він дуже любив дітей. Пів гектара землі для цього нам виділила селищна рада. У цьому парку ми зробили таблички з історією села і встановили меморіальний куточок про те, на чию пам'ять цей майданчик збудовано.

Командир і побратим загиблого воїна

Парк і книга спогадів про Олександра — не єдине, що зробила на честь загиблого воїна його родина. До студії "Я не забуду" завітали заступник начальника штабу 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Дмитро Горянський та побратим Олександра — Олег Задерей. Вони розповіли, як родина загиблого військового наразі допомагає 95-й ОДШБр: влаштовує збори, купує автівки та передає необхідні речі.

Названий брат загиблого військового Олександра

У студії "Я не забуду" матір загиблого військового Світлана Шищенко нарешті зустрілася з його названим братом, своїм другим сином Максимом Ворошиловим. Чоловік розповів про дружбу з Олександром та спільну службу.

— Розкажіть про вашу телефонну розмову зі Світланою, мамою Олександра.

— Ми прибули після бойового завдання — штурм у Кремінній. Ми захопили їхні бліндажі, своєчасно виконали завдання і повернулися на базу дислокації. Телефони на завдання у нас заборонено носити з собою, тому повернувшись, Олександр одразу ж до телефону. Щойно він увімкнув телефон і посипалися сповіщення про пропущені виклики, йому зателефонувала мама. Саша пішов у душову, тому я поговорив із його мамою. Домовилися навіть приїхати до неї у відпустку.

Олександр у той час планував робити пропозицію. У нас було багато бойових завдань, і у відпустку кожного бійця відпускали по черзі. Олександр пішов перший. Ми очікували, що за той час він чи пропозицію зробить, чи одружиться. Він каблучки обирав, хвастався нам. Однак прибув із відпустки він без настрою. Дівчина його не дочекалася.

— Ми вже знаємо, що Сашко вважав вас своїм братом. Спілкуючись із його мамою, ви пані Світлану називали мамою, а вона вас — своїми синочками. Я перепрошую за питання, але що з вашою родиною?

— Коли почалась повномасштабна війна, я відразу пішов. Я воюю з 2014 року. Відразу подав рапорт на перевод саме в 95-ту бригаду. Коли я перевівся, у батька стався інсульт, бо дуже сильно переживав. Він помер. Мати була хвора на серце. Через чотири місяці в неї лопнув тром. Так і померла.

— Тобто під час війни ви втратили обох батьків і, за іронією долі, з'явилася пані Світлана, яка стала називати вас сином. Вона разом із Ліною не розшукували вас, бо думали, що ви теж загинули. І лише нещодавно вони дізналися, що ви живий. Максиме, розкажіть про ваше спілкування з Сашком. В який момент ви стали братами?

— Після першого бою, коли ворог намагався штурмувати наші позиції. Олександр одразу перебіг до кулемета, а я відпрацьовував з ручного гранатомета. Він врятував мене. Він веселий, шустрий і мов пружинка. Завжди знаходив у всьому жарт. У нього позивний був "Фестиваль".

— Пригадайте той день, коли не стало Олександра.

— Це був період з 27-го по 28-ме. Трагедія сталася перед ранком, коли ще було темно. Я перебував на сусідній позиції за 800 метрів від нього. Почався бій. Я звернувся по рації, але ніхто не виходив — не чув через обстріл. Нам дали наказ, щоб двоє чи троє пішли туди перевірити обстановку. Вони відступили, зайшла розвідка, а потім по рації сказали, що там один двохсотий і один трьохсотий. Я не думав, що це саме Олександр. Побачив, коли вже витягли його.

— Що відбувалося з вами після загибелі Олександра?

— Це дуже вплинуло на моральний стан. Ми стільки часу з ним провели. Звик, що приходиш після завдання у спільну кімнату. А тепер кімната та ж, навіть деякі його речі є, а його нема. Сидиш сам.

— Коли Олександра не стало, чому ви не зв'язалися з його родиною?

— Я не міг знайти їх у соцмережах, адже телефон Олександра забрали і передали рідні. Мій телефон був пошкоджений і я не мав доступу до контактів.

— Як ви втратили ногу?

— Близько чотирьох місяців тому, коли ми штурмували район Терни. Отримали наказ допомогти двом пораненим і замінити їх на тій позиції. Наткнувся на ворога, забрав у нього зброю, зняв бронежилет і попросив свого побратима тримати на прицілі. Коли ми привели його в приміщення, прилетіла КАБа (керована авіаційна бомба, — ред.). Осколком мені відірвало ногу. Зараз я на реабілітації при військовій частині. Пройшов протезування. Хочу виконати те, що ми задумали, щоб опісля усіма сім'ями зібратися.

Максим Ворошилов привіз родині загиблого побратима подарунки: свій берет десантника і плетений браслет, який колись йому власноруч із шнурків зробив Олександр.