Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Прив'язували до стовпа, катували та знімали на відео: як після полону живе розвідник Олександр Таран

Прив'язували до стовпа, катували та знімали на відео: як після полону живе розвідник Олександр Таран

Сьогодні о 16:49

Джерело: Телеканал “Дім”

Олександр Таран потрапив у полон на 10-й день повномасштабної війни та провів у неволі 2,5 роки. Три дні прив'язаний до стовпа, а далі — побої, тортури. Після обміну в листопаді 2024 року 24-річний Олександр зник із новин. Він не давав інтерв'ю, не з'являвся перед камерами. Просто почав жити заново.

У новому випуску проєкту "Коли вже вдома" колишній військовополонений вперше впустив камери до свого нового дому. Олександр розповів про роботу, кохану, маму та нове життя.

https://www.youtube.com/watch?v=yn0ZdNVEgVc

Війна

Олександр Таран родом із села Білоусівка, що в Черкаській області. Восени 2019 року 19-річний хлопець підписав трирічний контракт і почав службу в 132-му окремому розвідувальному батальйоні — це елітний підрозділ військової розвідки у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Під час АТО/ООС Олександр захищав Донецьку та Луганську області.

З першого дня повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, разом із побратимами Олександр на Житомирщині давав відсіч російським окупантам, які прорвалися з Білорусі.

Потім була Київська область. Тут 5 березня, на 10-й день війни, під час розвідувально-бойового виходу поблизу села Михайлівка-Рубежівка Олександр потрапив у полон.

Полон

Перші три дні полону в Олександра весь час були зв’язані руки, ноги, зав'язані очі, щобільше — він був прив’язаний до дерев’яного стовпа. Окупанти весь цей час били військового. На четвертий день приїхав якийсь російський пропагандист знімати сюжети.

"Тоді мене розв'язали, дали вологі серветки, щоб кров витерти. Потім вони сказали, що я повинен сказати на камеру, і я був змушений це зробити", — згадує захисник.

Це відео росіяни виклали в мережу 5 квітня 2022 року. На ньому Олександр Таран із синцями на обличчі розповідає, як нібито добре до нього ставляться в полоні.

"Хочу передати привіт батькам, рідним. Зі мною все добре, ставляться добре, дають поїсти, попити, все чудово", — говорив на ньому український військовополонений.

Зате завдяки цьому відео батьки Олександра дізналися, що її син у полоні, але головне — живий.

18 березня українських військових перевезли на територію Росії, у СІЗО Брянської області. Це була тут найперша група полонених. Тому на них наглядачі обрушили всі свої сили в плані побиття. Олександру діставалося найбільше, бо росіяни знали, що він був снайпером.

Так тривало близько двох місяців. У середині травня до цього СІЗО привезли 200 морпіхів з Маріуполя, і наглядачі переключилися більше на них.

"Вони ж думали, що ми холоднокровні вбивці, термінатори. Вони нас дійсно боялися, від цього були ще зліші, коли збиралися натовпом. Якось під час перевірки один охоронець зайшов у камеру, а інший за ним зачинив двері. У камері стоять 15 морпіхів і цей охоронець. Так він так кричав, так верещав, щоб відкрили двері! Після цього цей охоронець жодного разу в камери не заходив, щоб його знову не зачинили", — розповів Олександр.

Весь час тривали допити, під час яких полонених катували. Вкотре відчинилися двері камери, назвали прізвище Олександра. Його відвели в іншу камеру, там був слідчий ФСБ, кілька спецназівців.

"Ти стоїш на розтяжці, ноги розставлені на максимум широко, майже в шпагат, руки підняті вгору й притиснуті до стіни. У цей час тобі ставлять питання і одночасно б'ють по всьому тілу пластиковою трубою, всередині якої металевий прут. Також били ногою в пах, у мене після цього на паховій зоні були синці, а у мого співкамерника був навіть розрив мошонки", — згадує захисник.

Були й смертельні випадки після таких тортур. У 2022 році спецназівці побили одного з полонених до того, що в нього стався інсульт. Його відвезли до лікарні, через місяць повернули майже паралізованим. Через місяць-півтора чоловікові стало трохи краще. Тоді спецназівці його знову побили, після чого він помер.

А в травні 2023 року один хлопець вже не витримав цього тиску і вночі, поки інші співкамерники спали, повісився на простирадлі.

У полоні Олександр познайомився з американцем.

"Це був літній чоловік, який народився в США, працював вчителем англійської мови в Японії, а коли вийшов на пенсію, то вже жив в Україні. З ним я трохи підтягнув свої знання англійської", — розповів він.

Олександр Таран пробув у полоні до 17 листопада 2024 року, майже 2,5 роки. Його звільнили під час обміну військовополоненими.

Життя після полону

Олександр вирішив не повертатися на службу, щоб більше не турбувати батьків, у яких і так погіршилося здоров’я, поки вони чекали на сина з полону. Вирішив спробувати себе у цивільному житті.

Зараз він працює фахівцем з установки та монтажу сонячних електростанцій. Бригада виконує повний комплекс робіт: підготовчий етап, установка та підключення панелей, прокладка кабелів і підключення до загальної системи живлення.

"Мені робота дуже подобається. Вона сама по собі досить цікава, але головне — чудовий колектив. Колектив підібрався так, що іншого такого вже не знайдеш", — зазначив Олександр.

Після роботи майже щодня Олександр йде до свого побратима Антона. Хлопці почали службу одночасно. Олександр потрапив у полон, а Антон продовжив воювати. Під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення, внаслідок чого Антону ампутували обидві ноги та руку. Олександр допомагає другові — і продукти купити, і щось по дому зробити, і підтримати, і разом час провести.

Після повернення з полону Олександр навіть спеціально купив квартиру в сусідньому з Антоном будинку.

"Я тоді не дуже хотів купувати житло, бо не знав, чим займатимуся надалі, чи залишуся в Україні, чи поїду на заробітки за кордон. На купівлі квартири наполягла мама, вона сказала: нехай краще буде, якщо не знадобиться — продаси", — пояснив він.

У квартирі на центральному місці — прапор підрозділу, в якому служив Олександр. На ньому підписи побратимів, які хлопець встиг зібрати.

Також Олександр здійснив свою мрію — придбав автомобіль.

Олександр проходив тривале лікування, реабілітацію. На нервовому ґрунті через день після обміну на ногах з’явилося рожа. Лікарі також констатували запалення суглобів — коліна боліли так, що хлопець ледь ходив.

"У полоні був такий момент, що коли хтось стукав у двері, то відразу треба було вставати. І потім у санаторії, коли двері грюкали, то вже машинально підскакуєш з ліжка. Потім розумієш, що тут це ні до чого, і знову лягаєш. Я так реагував практично на кожен різкий звук", — поділився ветеран.

Цілий рік після повернення Олександр спав усього по 3-4 години на добу.

"Мені цього вистачало. У полоні я звик, що відбій о 22:00, ти засинаєш десь опівночі, а може й пізніше, і прокидаєшся за кілька годин до підйому. За 2,5 роки організм уже звик, і йому цього було, напевно, достатньо", — пояснив він.

У полоні хлопець схуд на 20 кілограмів.

"Коли вперше побачила Сашу, я не очікувала побачити його таким. Він був такий маленький, дуже худенький, як підліток. Я його заздалегідь запитала: що привезти, чого найбільше хочеться? Він одразу — вареники з картоплею. Звісно, привезла. А ще Саша досі не може наїстися цукерок, ми навіть вже ховаємо їх від нього, бо все за раз може з’їсти", — розповіла Світлана, мама захисника.

Ще одна особливість, яка з'явилася після полону, — Олександр ніколи не викидає їжу, все доїдає, в якому б стані продукти не були.

"У полоні з їжею було, м'яко кажучи, не дуже. Там були якісь об'їдки та тому подібне. І через це мені шкода викидати їжу. Неважливо, пропала вона чи ні, мені шкода. А ще не можу їсти нічого квашеного — ні капусту, ні помідори, нічого. Бо квашена капуста за 2,5 роки становила десь 60% раціону, щодня, кілька разів на день", — зазначив він.

Раніше в Олександра була дівчина. Але коли хлопець потрапив у полон, вона знайшла собі іншого. Це й на краще, бо після полону Олександр знайшов справжнє кохання — Яну.