Наслідки полону не дають повноцінно повернутися до цивільного життя: історія морпіха "Луки"

Владислав Лук’янчук вступив на строкову службу у 19 років і потрапив у російський полон у перший день повномасштабного вторгнення. 2,5 роки тортур, електрошокерів та невідомості. А потім — обмін. Обійми. І питання, на яке немає простої відповіді: як тепер жити? Чому галасливий натовп викликає паніку? Чому навіть вдома неможливо почуватися в безпеці?

У проєкті "Коли вже вдома" Владислав вперше відверто розповів про все це.

Війна та полон

Владислав Лук’янчук народився в Миколаєві. У 2021 році 19-річного хлопця призвали на строкову службу, яку він проходив у 35-й окремій бригаді морської піхоти з позивним "Лука".

Спочатку морпіхів відправили в Олешки, що під Херсоном, тут на полігоні вони відпрацьовували бойове злагодження. Звідти їх переправили на адміністративний кордон Херсонської області та окупованого Криму, де морпіхи несли службу у складі 137-го батальйону 35-ї бригади.

Влад потрапив у полон у перший же день російського повномасштабного вторгнення — 24 лютого 2022 року.

Про початок вторгнення він дізнався на бойовому чергуванні, побачивши колони російської техніки, що йшли з Криму. Окупанти засипали позиції українських морпіхів "Градами", касетними снарядами та ствольною артилерією.

Після обстрілів підрозділ вирішив відступати. На шляху до точки евакуації їх почали підтискати російські танки, які корегувалися розвіддронами. Стало зрозуміло, що росіяни обходять з усіх боків. Морпіхи встали в кругову оборону і намагалися відстрілюватися. Але сили були нерівні. Тоді командир сказав: "Нічого не поробиш, будемо здаватися".

Спочатку полонених морпіхів відвезли до Криму, звідти літаком — до Курської області, у центр передислокації. Потім було СІЗО, а через три місяці почалося пекло в Рязанській колонії.

Прибуття полонених до колонії починалося з "прийомки": українських захисників проганяли крізь шеренгу спецпризначенців, які били їх усім, що потрапляло під руку.

Загальних правил у колонії не було, кожна зміна наглядачів діяла по-своєму.

"Їх міняли раз на місяць, і в кожної зміни була своя "фішка". Хтось зациклювався на тому, що потрібно все тримати в чистоті й кожні 10 хвилин протирати пил, і якщо він щось помітить — покарання. Це може бути 1 000 присідань за один раз, побиття тощо", — згадує Влад.

Стояти перед наглядачами можна було, тільки нахилившись, тобто буквою "Г" — у такому стані полонені пересувалися колонією.

Електрошокери — це основний пристрій, за допомогою якого наглядачі "спілкувалися" з полоненими. У Влада досі на спині залишилися сліди від такого "спілкування".

"Деякі додають більше “фантазії”: розкажи алфавіт, помнож якусь цифру на 200 тисяч. І паралельно тебе б'ють шокером. Відповісти правильно було нереально. Але від відповіді все одно нічого не залежало: відповідаєш ти, не відповідаєш — це все триває", — зазначив"Лука".

Два наступні роки Влад перебував у колонії в Олексіївці, що в Бєлгородській області РФ. У цій колонії утримували велику кількість українських військовополонених (зокрема морпіхів) і цивільних осіб. Умови тут були не кращі, ніж у попередніх місцях.

У травні 2024 року Влада та деяких інших полонених несподівано кудись повезли. Сказали — на обмін. Вони доїхали до моменту пересадки з автозака в автобус. Прізвища деяких назвали, а Влада та ще десяти полонених — ні.

"Тобто всі виходять, а ми залишаємося. Нас відвезли назад. І знову "прийомка", яка цього разу тривала півтори години. Ми втрачали свідомість і все, що тільки можна було...", — розповів він.

Владислава Лук'янчука, нарешті, обміняли через місяць — 25 червня.

"Звичайно, коли ти їдеш на обмін удруге, ти вже очікуєш чого завгодно", — зазначив він.

"Луку" на українській землі зустрічали мама і дружина.

"Виходить. Худенький. Зараз він вже 90 кг, а тоді — десь 55 кг. Він вийшов, футболочка на ньому бовтається, очі запали… Але головне, що дитина повернулася", — поділилася Наталія, мама Владислава.

Адаптація до цивільного життя

Реабілітацію після полону Влад проходив у Полтавській області. Там він уперше прогулявся на волі.

"Було дуже незвично в тому сенсі, що в полоні не було можливості нормально гуляти. А тут можна було спокійно йти, не опускаючи голову — спокійно повертати голову, дивитися, куди хочеш", — поділився він.

Після реабілітації повернувся до рідного Миколаєва. Перший тиждень постійно був на ногах, не хотів сидіти на місці — гуляв, дивився, що змінилося, що нового в місті.

"Перебуваючи в полоні, я багато чув різного про своє місто від рашистів. Казали, що Миколаєва фактично немає, що він зруйнований. Але я повернувся і побачив, що місто живе, воно розвивається", — сказав ветеран.

На адаптацію до цивільного життя Владу знадобився майже рік.

"Кожен похід у супермаркет для мене був невеликим випробуванням. Сама поведінка людей — тобто вона нормальна, звичайна, але для мене вона здавалася трохи незвичною. На війні скупчення людей — це не дуже хороша історія. Бо якщо буде обстріл, буде більше жертв. Тому, коли я перебуваю в людному місці, спрацьовують тригери на цю тему. Одразу думаю про турнікет, який завжди зі мною в рюкзаку", — поділився захисник.

Незвично було й те, що люди навколо можуть спокійно спілкуватися. Адже в полоні навіть тихе спілкування могло призвести до покарань і тортур.

"Коли зараз навколо люди ходять і голосно розмовляють, у мене перша думка: зараз буде щось погане. Якщо, наприклад, галаслива компанія в автобусі, мене це починає нервувати, і я виходжу. Я краще пішки дійду додому, ніж доїду з ними", — пояснив Влад.

Одного разу хлопець їхав у машині з дружиною та її подругою, дівчата слухали гучну музику. Влад нічого не сказав на це, але коли приїхав додому, у нього почалася панічна атака.

Через це у Влада з’явилася нова звичка: на вулиці він ходить з одним навушником у вусі. Це відволікає його саме від людей. Два навушники він не одягає, бо тоді втрачає слуховий контроль. А ветерану ще потрібно контролювати, що відбувається навколо, йому так спокійніше.

"Ще є такий момент. Ходиш, наприклад, десь у парку і починаєш дивитися з боку на людей. Вони такі радісні, гуляють, у них все добре. І одразу такий контраст із людьми, які в полоні. І така порожнеча настає. Мені в такому стані хочеться десь сховатися. Починають литися сльози — самі по собі. І таке оніміння, заціпеніння", — поділився він.

Після полону коло цивільних друзів, які не пройшли фронт, у Влада істотно зменшилося.

"З їхнього боку нічого не змінилося, просто змінився я. Для них усі проблеми війни — це банально подорожчання цін і відключення світла. Мені вже не цікаво з такими людьми, ми не розуміємо одне одного", — зазначив він.

Водночас з’явився новий друг — собака Марч, яку Влад із дружиною придбали через пів року після його повернення з полону.

"Думали, що візьмемо якусь спокійну собачку, але зі спокійною трохи не вийшло. Ну, яка є, ми її любимо і таку. Погризла кілька пар кросівок, вже третя пара моїх капців йде у сміття. У квартирі зробила "ремонт" по-своєму — у коридорі вже немає шпалер", — з посмішкою каже ветеран.

Влад зараз живе разом із дружиною у квартирі, в якій виріс. Він зазначає, що у нього вже немає такої прихильності до дому, яка була до полону. Раніше хлопець не уявляв, що може кудись поїхати далеко від дому, переїхати в інше місто.

Попри те, що Влад виріс у цій квартирі, після полону йому важко тут перебувати самому, бо в такі моменти у нього немає відчуття спокою, настає тривога.

Влад зберігає футболку, яку йому подарували в реабілітаційному центрі. Тоді, після голодного полону, вона на ньому вільно сиділа, а зараз — вже не налазить. Бо хлопець набрав свої звичні 90 кілограмів.

Кав'ярня

Після повернення з полону у Влада була можливість відновити навчання у інституті. Але він відмовився. Пояснив, що ще не готовий підкорятися комусь, навіть викладачам.

Через рік після звільнення разом із дружиною ветеран відкрив власну справу — кав'ярню "Пліткарня".

Особлива авторська кава у закладі — "Медова лаванда".

Є у кав’ярні й традиційна для українських закладів "підвішена кава", коли клієнти заздалегідь оплачують напій для майбутніх відвідувачів-військових. Також в "Пліткарні" можна залишити на спеціальній дошці свої побажання захисникам.

У центрі інтер'єру — прапор України, який Влад отримав під час обміну, він із підписами побратимів.

У кав’ярні є колекція шевронів з багатьох підрозділів. Звичайно, є й з батальйону Влада.

"Був випадок. До нас зайшов чоловік і сказав, що іноді люди хочуть відпочити від цього. І тому, можливо, краще було б прибрати, бо деяких це може навіть відлякувати. Я не погодився, звичайно", — розповів ветеран.

Раз на два тижні в кав’ярні відбуваються зустрічі ветеранів із психологом, під час яких захисники можуть обговорити свої проблеми в спокійній обстановці.

"До повномасштабної війни ставлення до грошей у мене було загалом як у всіх. А вже після полону я став більш невибагливим. Мені, власне, для життя особливо багато не потрібно. Зараз у нас усі гроші йдуть на розвиток нашої кав'ярні. З неї, чесно кажучи, ми грошей не дуже отримуємо. Якби я більше за гроші тримався, то, напевно, ми б уже закрилися. Але все, що тут відбувається, — це дуже сильно підтримує наші збори, наших ветеранів і мене", — наголосив Влад.

Наслідки полону даються взнаки зараз навіть під час роботи в кав’ярні. Владу ще важко спілкуватися з великою кількістю людей, важко перебувати в галасливому приміщенні.

"Перебуваючи на роботі, кожні 30 секунд дивлюся, що там з дверима, йде хтось чи ні. Це теж залишилося від полону. Бо там ми дуже стресово реагували, коли відчинялися двері, адже, як правило, нічого доброго з цього не виходило", — поділився він.

"Лука" сподівається, що йому вдасться повністю подолати жахи полону. Але на це потрібен час.

"Дехто мені каже: ти ж розумієш, що втратив роки свого життя? Я відповідаю: для мене полон — це не недолік, це справді досвід. Досвід для мене важливий. Він зробив мене тим, ким я є. Я ні про що не шкодую", — підсумував Владислав Лук'янчук.

Попередні випуски проєкту "Коли вже вдома":

• Бутерброд з тюремною кашею став початком нової мрії: як живе маріуполець Микола Кохан після полону
• Оборона Маріуполя та три роки полону: як живе нацгвардієць Владислав Каретник після обміну
• Відео з шоколадкою під час обміну завірусилося у мережі: як живе Євген Мрих після полону