Разом з ним плакала вся країна: як живе морпіх Данило Білий після полону

4 липня 2025 року — день обміну, який побачила вся країна. Данило Білий цілував рідну землю, плакав від щастя й не міг повірити, що він удома. Але за лічені секунди після звільнення одне питання матері повернуло його в розпач. Брат, з яким вони потрапили в полон в один день, досі там.

У новому випуску проєкту "Коли вже вдома" Данило вперше впустив камери до свого дому. Розповів про тортури, про віру, яку знайшов у полоні, про 16 псалмів і 27 молитов, які досі з ним. А також про радісну новину.

Війна

Данило Білий родом із міста Кременчука Полтавської області. Батька йому замінив старший брат Руслан Савченко. Руслан був військовим, і молодший брат пішов його шляхом — у 19 років Данило розпочав строкову службу, а у 2020 році підписав контракт.

Він служив разом із братом у складі 1-го окремого батальйону морської піхоти та виконував бойові завдання у Донецькій області.

Данило хотів здобути вищу військову освіту, стати офіцером. Але не встиг — почалася повномасштабна війна. У той час їхній батальйон стояв біля селища Талаківка, неподалік від Маріуполя.

24 лютого 2022 року Данило був на чергуванні й зустрів перші обстріли "Градами" та артилерією на позиції. На той момент йому було 22 роки.

Окупанти наступали, командування прийняло рішення відходити до Маріуполя. Батальйон, у якому служили Данило та Руслан, мав відходити останнім, але потрапив у оточення. Бійці змогли прорватися з боєм і вийшли на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, де дислокувалися українські захисники. На комбінаті Ілліча вони перебували до квітня 2022 року, виїжджали на різні завдання.

Але ворог взяв захисників у потрійне кільце, протяжністю 150 км. Бійці намагалися прорватися, однак їх почала обстрілювати російська авіація, артилерія, танки. Тому вони залишили машини і намагалися вибратися каналізаційною мережею.

"Зрозуміли, що ми так довго не витримаємо. Треба десь шукати собі укриття. Переночували в каналізаційній мережі — у воді, у багнюці. Ми вже не знали, що робити. Були настільки виснажені, що навіть жити не хотілося. Що буде, те й буде", — згадує Данило.

Бійці вийшли з каналізації, підійшли до магазинчика, в якому працювали місцеві жителі. Але виявилося, що ті на той час уже перейшли на російський бік і допомагали окупантам. Вони й здали групу захисників, у якій, крім Данила та Руслана, було ще 15 бійців. Так вони опинилися в полоні.

Полон

Захисників спочатку доправили до сумнозвісної колонії для військовополонених у селищі Оленівка. Тут Данило востаннє бачив свого брата Руслана. Потім їх розвезли по різних місцях ув’язнення. Вивезли за кілька днів до теракту в Оленівській колонії, що стався у липні 2022 року.

За 1184 дні полону Данило перебував у кількох місцях неволі. Але умови скрізь були жахливими.

"Почнемо з одягу. Ми й взимку, й влітку були одягнені в одне й те саме. Тільки влітку нам давали кепку, а взимку — шапку, і взимку ще видавали бушлат. Взимку навіть взуття у деяких хлопців було літнього зразка", — розповів він.

Їжа була жахливою: з черв'яками, личинками. Порція — дві ложки першої страви, дві ложки другої та два шматочки хліба. На вечерю, бувало, давали тухлі рибні кістки.

Постійні знущання, тортури. Данилу зав'язували на шиї шнур від ноутбука, вішали на нього 32-кілограмову гирю і наказували стояти в зігнутому положенні. І під час цього били з двох боків електрошокерами. Крім шокерів — постійні кийки, голки під нігті, топили у відрі, виривали зуби…

У полоні Данило навернувся до Бога. Каже, що раніше особливо не ходив до церкви, не був особливо вірянином, хіба що міг сходити з мамою на Великдень. У полоні захисники просили Біблію, наглядачі спочатку насміхалися, а через деякий час принесли маленькі молитвослови. Пізніше полонені все-таки домоглися, і їм дали Біблію.

Одного разу Данила забрали на допит з приводу того, що він нібито розстріляв мирних жителів. Данило запевняв, що цього не робив. Його почали катувати, змушуючи зізнатися у злочині.

"Вони палили електрошокерами, били кийками, виривали зуби, встромляли голки під нігті. Хотіли зґвалтувати: поставили на руки й на ноги, почали стягувати з мене штани, і почали кийками водити по спині, по сідницях. Казали, якщо зараз не зізнаєшся і не підпишеш, то ми зробимо все, щоб ти це зробив", — згадує морпіх.

Після восьми годин такого допиту Данило зрозумів, що у нього немає виходу, що йому ніхто не допоможе. Тому підписав усі папери, які йому дали карателі.

"І після цього я почав дуже-дуже сильно вірити в Бога. Я навіть скажу більше, я в полоні вивчив 16 псалмів і 27 молитов", — додав він.

У полоні хлопець почав дотримуватися посту. І в цей час три дні на тиждень (понеділок, середа та п’ятниця) зовсім не їв — відмовлявся від їжі на користь побратимів.

Обмін

Обмін Данила тричі зривався. Але 4 липня 2025 року хлопець нарешті опинився на рідній землі.

"Посадили в автозак, заклеїли очі скотчем, зв’язали руки й ноги. Привезли на кордон з Білоруссю. Я не міг повірити, що це справді відбувається зі мною. Я дивився вгору і вперше бачив чисте небо, без ґрат. Я розумів, що вже їду додому", — згадує він.

Перше, що зробив Данило, вийшовши з автобуса, — поцілував українську землю.

"Коли я побачив, скільки людей нас зустрічає, то зрозумів, що ціна, яку я заплатив там, була не марною. Що не дарма я пішов захищати свою батьківщину, Україну, свою рідну землю, наших людей", — наголосив Данило.

Хлопець не стримував сліз щастя, які побачила вся Україна.

Після 3,5 років полону Данило вперше почув по відеозв'язку голос матері.

"Синочку, дорогенький, ми тебе любимо. Сонечко моє!" — "Я люблю тебе, мамо!".

Крізь сльози Данило ледь зміг вимовити лише одне запитання — про брата. І відповідь повернула хлопця у стан розпачу.

"Руслан? Руслан?" — "Руслана поки що немає, синку".

Життя після полону

Відтоді як 26-річний Данило Білий буквально цілував рідну землю й так щиро висловлював свої емоції, минув рік. Увага суспільства переключилася на нові обміни. А для хлопця розпочалася нова боротьба за своє місце в цивільному житті.

"Буває, що я переглядаю відео з повернення, бо там були справжні емоції, які не купиш і не зможеш повторити, навіть якщо захочеш", — зазначив Данило.

Але він хотів, щоб люди знали його не лише за тим відео.

"На інтерв'ю мене завжди запитували про полон, про службу. Але ніхто ніколи не питав, яка я людина у звичайному житті, які в мене уподобання, звички. Я радий, що в "Коли вже вдома" маю можливість показати, як я живу після полону, чим займаюся, як адаптуюся до цивільного життя", — сказав захисник.

Звісно, роки полону не минули безслідно. Коли мати вперше побачила сина після звільнення, то спочатку навіть не впізнала: Данило дуже схуд, а ще — став на 6 сантиметрів нижчим.

"Під час першої зустрічі я помітила, що син став нижчим на зріст. А він ще молодий, він, по суті, мав би вирости. Але 6 сантиметрів у полоні було втрачено. Думаю, що це пов'язано з тим, що вони вимагали ходити весь час на зігнутих колінах і низько нахилятися вперед. Якщо раніше Данило ходив з гордо піднятою головою, з розправленими плечима, то після повернення ходив з опущеною головою, плечі опущені. І весь час йому хотілося скласти руки за спиною. Дуже погано спить, часом навіть не дозволяє собі заснути. Запитала: синку, а чому так? Він каже: "Я боюся, що засну, потім прокинуся, і виявиться, що те, що я вдома, на батьківщині, — це просто сон. Я боюся знову опинитися там", — розповіла Ірина, мати захисника.

Від тортур електрошокером у Данила вся спина — у шрамах. Щоб їх приховати, він зробив татуювання.

Від полону у Данила залишився ще один страх: коли він спить і хтось заходить у під'їзд та грюкає вхідними дверима, хлопець миттєво прокидається в холодному поті.

"Відразу згадується те, що було там. Коли ти вночі спиш, відчиняються двері — чи то за кимось приходять, чи то когось приводять і так само грюкають дверима. Після цього дуже важко заснути", — поділився він.

Відновлюватися духовно Данилу допомагає відвідування церкви.

"Після полону я почав дуже серйозно вірити в Бога, почав молитися. Я не забув ті псалми та молитви, які вивчив у неволі, я ними користуюся і зараз", — сказав він.

До церкви ветеран ходить не тільки заради себе, а й заради брата, який досі перебуває в полоні.

"Руслан був для мене не просто братом, він був для мене набагато більшим. Він був для мене як батько, він виховав мене. Не було ще такого дня, щоб я не згадав про брата, не згадав якісь моменти разом з ним. У мене навіть на телефоні заставка з ним стоїть", — зазначив Данило.

Після повернення ветеран здійснив свою давню мрію — придбав мотоцикл.

"У полоні я сидів з одним побратимом, він теж любить мотоцикли. Ми обговорювали з ним: який кращий, який гірший. І тому я взяв собі цього "дракона", — сказав він.

Мотоцикл для Данила — це й спосіб реабілітації. Коли на душі важко, хлопець вирушає на своєму "драконі" до лісу, на трасу, це допомагає відігнати неприємні спогади.

Також купив автомобіль.

"Тепер, коли виходжу з під'їзду, завжди думаю: на чому сьогодні поїду — на мотоциклі чи на машині?", — продовжив Данило.

Після полону ветеран довго думав, чим зайнятися, чим бути корисним для суспільства. Вирішив пройти стажування на інструктора з тактичної підготовки в Кременчуцькому нацспротиві. Планує залишитися тут працювати.

Данило показав свою нову квартиру, в якій живе з коханою дівчиною Вікторією.

Перше, що хлопець зробив, коли заїхав, — поставив фотографію з братом.

Є куточок, присвячений побратимам, коханій дівчині та Богу.

Звісно, є прапор підрозділу, в якому служив.

Нещодавно Данило зробив пропозицію Вікторії. Вони познайомилися ще в підлітковому віці і навіть зустрічалися. Але тоді це були ще незрілі стосунки, які швидко закінчилися.

Наступного дня після повернення з полону Данило написав Вікторії. А після реабілітації приїхав за нею, зібрав її речі та перевіз до себе.

Зараз пара вже чекає на поповнення.

"Ще рік тому я не міг і подумати, що сидітиму вдома зі своєю родиною, з коханою дружиною, яка носить мою дитину, з мамою, яка чекала на мене, оберігала мене. Я навіть уявити цього не міг. Але за нашим столом ще бракує однієї людини. Я сподіваюся, що незабаром разом з нами сидітиме мій старший брат Руслан", — підсумував Данило Білий.

Попередні випуски проєкту "Коли вже вдома":

• Наслідки полону не дають повноцінно повернутися до цивільного життя: історія морпіха "Луки"
• Бутерброд з тюремною кашею став початком нової мрії: як живе маріуполець Микола Кохан після полону
• Оборона Маріуполя та три роки полону: як живе нацгвардієць Владислав Каретник після обміну
• Відео з шоколадкою під час обміну завірусилося у мережі: як живе Євген Мрих після полону