Оборона Маріуполя та три роки полону: як живе нацгвардієць Владислав Каретник після обміну

Владислав Каретник провів у російському полоні три роки. Тортури. Голод. Мінус 25 кілограмів. Два струси мозку. Гематоми, опіки від електрошокера по всьому тілу. А ще — 16 пісень, які він складав у голові, бо не було ні ручки, ні паперу. І повторював щодня, щоб не забути. Він став одним зі 277 звільнених 19 квітня 2025 року.

Рівно через рік після звільнення з полону Владислав вперше впустив камери у своє нове життя. Показав квартиру, майстерню, заспівав пісні, написані в полоні. І розповів те, про що зазвичай мовчать. Історії Владислава Каретника присвячений новий випуск проєкту "Коли вже вдома".

Війна і полон

25-річний Владислав Каретник родом із міста Дніпро, там досі живуть його мама, бабуся і дідусь. У 2017 році в Харкові він вступив до Національної академії Національної гвардії України, на факультет логістики.

Після випуску у січні 2021-го лейтенант Каретник вступив на службу до військової частини в Запоріжжі. У грудні того ж року його підрозділ виїхав на ротацію до Маріуполя, де Владислав і зустрів повномасштабне вторгнення.

Почалися місяці важкої оборони Маріуполя. Нацгвардійці разом з "азовцями" та військовими інших підрозділів базувалися на території металургійного комбінату "Азовсталь".

У середині травня 2022 року захисникам Маріуполя надійшов наказ від вищого військового командування — вийти в полон. З "Азовсталі" в російський полон вийшли понад 2,5 тисячі бійців. Більшість із них, зокрема й Владислав, опинилися в сумнозвісній колонії №120 у селищі Оленівка на окупованій частині Донецької області.

В Оленівці Владислав пробув близько 4,5 місяця, після чого його перевезли на територію Росії: у колонії Бєлгородської області він перебував два роки, потім ще рік у Воронезькій області.

За час перебування в неволі Владислав схуд приблизно на 25 кілограмів.

"У полоні хотілося всього: і солодкого, і м'ясного, і взагалі нормальної їжі. Тому що у нас була не їжа, замість тієї ж каші — якась юшка на воді, без солі, без масла, без нічого. Порція — максимум 3-4 ложки такої каші, трикутник хліба і реально на ковток чаю. Дуже рідко подавали це з картоплею, це було як свято. Іноді могли додати рибу — давали путасу, вона була сира, її неможливо було їсти", — згадує захисник.

На день народження полонені готували один одному особливі подарунки.

"Ми скидалися на чай, щоб людина хоч у свій день народження могла випити мінімум чаю і з'їсти шматок хліба, або на ложку каші більше", — зазначив Владислав.

Полон — це постійні побиття, тортури. Не тільки на допитах, перевірках, але навіть у лазні.

"У кожного полоненого при слові “лазня” починався тремор. Бо починалося пекло. Ми за хвилину повинні роздягнутися, помитися, одягнутися, отримати нову білизну. І в цей момент тебе б'ють, і ти ковзаєш по підлозі, бо там слизько", — розповів нацгвардієць.

Бити полонених міг будь-який із наглядачів, коли захоче.

"З лікуванням було дуже сумно, бо їхні методи лікування — це ПГ (палиця гумова) або електрошокер. Вони били просто так. Просто за те, що ми українці. Били цією ПГ по ногах, руках, по спині, по голові. Хтось бавився електрошокером. Вони від цього отримували кайф", — зазначив він.

У Владислава від побоїв все тіло було в гематомах і опіках від електрошокера, починаючи з голови і закінчуючи пальцями ніг. Хлопець пережив два струси мозку, у нього була тріщина в ребрі, два вибиті зуби.

Іноді полоненим дозволяли писати листи додому. За три роки Владислав написав матері сім листів, до неї дійшло лише два. Від матері йому передали всього чотири листи.

"Можна було писати тільки, що все добре, живий, здоровий, їм тричі на день, книги читаю, гарний настрій і тому подібне", — уточнив захисник.

Щоб відволіктися від жахливої реальності, у полоні Владислав почав складати пісні. Написав 16 пісень. У камері не було ні ручок, ні паперу, тому він їх просто запам'ятовував і повторював щодня, щоб не забути.

19 травня 2025 року Владислав Каретник вважає своїм другим днем народження. Цього дня відбувся обмін, тоді з російського полону вдалося звільнити 277 захисників.

"Ми добу їхали в автозаку. З повністю зв'язаними руками — від кисті до ліктя, і очі були перев'язані. У машині нас було близько 20 осіб. Вона не розрахована на таку кількість, тому ми сиділи мало не на головах один у одного. Так добу нас возили, збирали ще людей і поповнювали автозак", — згадує він.

А потім був переліт, і нарешті — Україна.

"Коли ми ще сиділи в автобусі на кордоні, до нас зайшов чоловік, як я зрозумів, представник спецслужб України, і сказав: "Тихо, тихо, не кричіть! Слава Україні!" І в усіх на очах навернулися сльози. Коли я вийшов з автобуса, до мене підійшла дівчина: "Можна вас обійняти?" А в мене ступор, бо я три роки не відчував ніякої ласки щодо себе. Мені було незвично чути таке взагалі", — поділився Владислав.

Хлопцеві дали телефон, і він уперше за три роки зміг почути голос мами.

"У мене ком у горлі встав, я взагалі не міг слова сказати, тільки вимовив: "Мамо, я вдома". Це все, на що у мене вистачило сил", — продовжив він.

Після обміну Владислав ще понад місяць приходив до тями. Коли прокидався, одразу дивився на вікно, чи немає там ґрат.

У госпіталі йому зробили операцію, лікарі лікували проблеми зі спиною, коліном та судинами.

"П'яти боліли, таке відчуття, ніби синці, і я на них наступаю. Важко було ходити", — розповів Владислав.

Життя після обміну

З моменту обміну минув рік. Увага суспільства перейшла на нових звільнених. А для Владислава почалася нова боротьба — за своє місце в цивільному житті.

"Насправді в суспільстві дуже багато проблем. Спочатку ти повертаєшся, тобі пишуть усі, хто може, обіцяють багато чого. У мене перші два тижні, напевно, телефон розряджався за три години. Я навіть іноді вимикав його, щоб просто відпочити. А потім просто люди забувають, губляться, і нікого немає", — зазначив він.

Владислава дуже виснажують різні бюрократичні питання.

"Фізичний біль дійсно закінчився, а моральний був і, напевно, залишається. Тому що я стикаюся з питаннями тієї ж ВЛК (військово-лікарська комісія, — ред.), з питаннями виплат, з питаннями звільнення зі служби. За розповідями, це не складні процеси, але коли ти починаєш все це проходити, ти морально виснажуєшся настільки, що приходиш додому як вичавлена мочалка", — поділився він.

Головна подія після полону — Владислав одружився.

Він познайомився з Іриною в інтернеті, якось заговорили про книги.

"Він мені написав, що три роки змушений був читати тільки російською. Я спочатку не зрозуміла, чому так сталося. Зайшла до нього на сторінку, побачила, що він був у полоні. Спілкувалися десь тиждень, потім він приїхав до мене в Ірпінь. Ми погуляли в парку, з Владом було весело, було цікаво. Він дуже сильно мене зачепив. Навіть знаючи, що він три роки був у полоні, Влад залишився людиною, він не зламався", — наголосила Ірина.

Потім Владислав поїхав на реабілітацію до Трускавця і запросив до себе Ірину. На оглядовому майданчику в Трускавці він зробив пропозицію коханій. Вона відповіла "так".

"Ми вирішили розписатися і просто по-сімейному посидіти з батьками в ресторані. Зараз не той час, щоб гучно святкувати весілля. Ми плануємо поповнення, намагаємося. Думаємо, що скоро у нас вийде", — поділився Владислав.

У подружжя поки що немає власного житла, вони орендують квартиру в Ірпені.

"Квартира хоч і невелика, але для нас двох це з головою, тому що, порівняно з тими приміщеннями, де я перебував у полоні, тут, напевно, помістилося б близько 50 осіб. Звичайно, плануємо своє житло, куди зможемо приїхати і знати, що це наше, зробити все, що захочемо".

Після повернення Владислав здійснив свою давню мрію — придбав автомобіль.

Хлопець не хотів жити лише на допомогу і відразу почав думати, чим заробляти гроші. Вирішив пов’язати роботу з автомобілями — закінчив курси та відкрив свою невеличку майстерню з тонування авто.

"Я знаю багато хлопців, які не можуть влаштуватися на роботу тільки через те, що вони кажуть "я колишній військовий", і все. Багато хто не хоче їх брати, бо думає, що людина неадекватна. Я зазвичай не кажу, що я військовий, бо різні люди, різне сприйняття, різні емоції. Я взагалі намагаюся не згадувати, що було в полоні, і менше про це комусь розповідати", — пояснив Владислав.

Владислав зберігає футболки з написами "Маріуполь", "Азовсталь", прапори своєї бригади, прапори України з підписами побратимів, які разом з ним повернулися з полону.

Спогади про полон все одно ще не відпустили Владислава повністю, це проявляється уві сні. Сняться події з Маріуполя, події з полону — побиття, тортури.

"Йому часто сниться полон. Він може уві сні мукати, може підскочити. На спині у нього вздовж хребта ще залишилися такі, ніби пожовклі плями — це сліди від кийків", — розповіла Ірина.

Владислав зазначив, що у свої 25 років має більше хвороб, ніж 50-річна людина.

Хлопець продовжує займатися музикою. Усі 16 пісень, які він придумав у полоні, після повернення записав у блокнот, щоб не забути. До кількох із них уже підібрав акорди. А пісню про маму (першу, яку склав у полоні) — записав у студії та подарував мамі на день народження.

Вдома Владислав співає під гітару, яку йому передав побратим зі взводу.

Найважче для хлопця — відвідувати могилу свого найкращого друга.

"Коли я вперше приїхав, вийшов з машини і щойно побачив пам’ятник, у мене одразу почалася істерика, сльози. Дуже важко дивитися на його фото на пам’ятнику", — поділився він.

Владислав впевнений, що йому вдасться все подолати, і разом з Іриною він зможе побудувати щасливе життя.

"Ми точно все пройдемо. Влад стільки пережив за три роки полону і не зламався. Він демонструє ту мужність, яка є у кожного захисника нашої країни. Думаю, що Влад — приклад того, що можна повернутися з полону і жити далі, жити яскраво і класно", — підсумувала Ірина.

Читайте також: Відео з шоколадкою під час обміну завірусилося у мережі: як живе Євген Мрих після полону