Провісник Воланда і борець із українофобством Булгакова: невідомі факти з життя драматургів Івана Кочерги та Миколи Куліша

"Найкращій спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить" — писав ще 100 років тому український драматург Микола Куліш. А Іван Кочерга описував Київ княжої та литовської доби, а також задовго до Булгакова створив загадковий образ професора, який у розмові з літератором пророкує майбутнє.

Про драматургів та українську драму в програмі "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою розповідають:

• Неда Неждана, драматургиня, культурологиня, керівниця відділу драматургічних проєктів Національного Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, завідувачка кафедри сценічного мистецтва Київського міжнародного університету;
• Валентина Грицук, театральна та арткритикиня, старша викладачка кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого;
• Олександр Книга, генеральний директор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, народний артист України.

Іван Кочерга

"І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила". Цей афоризм із драми Івана Кочерги "Свічкове весілля" дуже актуальний і зараз, як і його п'єси.

Іван Кочерга народився 24 вересня 1881 року в місті Носівка на Чернігівщині, в родині залізничного службовця. Згодом родина переїхала до Чернігова, де Іван закінчив гімназію.

Після закінчення юридичного факультету Київського університету Кочерга 1903 року повертається до Чернігова і влаштовується на службу чиновником у контрольній палаті.

Паралельно з держслужбою 1904 року розпочав літературну діяльність. Спочатку публікувався з театральними рецензіями на шпальтах чернігівських газет, підписувався криптонімом "І. А. К." або ім'ям одного з героїв своїх майбутніх п'єс — Карфункель.

У 1910 році Кочерга написав першу п'єсу "Пісня в келиху" (вперше поставлена в Харкові лише 1926 року). Нова п'єса "Дівчина з мишкою" (1913) мала успіх, у 1914-1915 роках йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

"Іван Кочерга був службовцем, чиновником. За царської імперії дослужився до колезького асесора, працював у різного роду контрольних органах. Потім він працював чиновником у радянські часи. І що в перший період свого життя він пише п'єси, що в другий, уже після перевороту [1917 року], пише п'єси", — зазначила Валентина Грицук.

У 1914 році Кочерга переїхав до Житомира, де працював у робітничо-селянській інспекції, а також писав для місцевих газет.

Примітно, що до 1924 року драматург усі свої п'єси писав російською, але потім повністю перейшов на українську.

1930 року Іван Кочерга написав історичну драму "Свіччине весілля", що пролунала на всю Україну і далеко за її межами. Цей твір став одним з епохальних у творчості письменника. У передмові до п'єси Кочерга пояснює, що в її основі мотив "заборони світла", через який він змалював картину життя і соціальної боротьби в Древньому Києві, щоб "на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру".

У п'єсі показано гніт і страждання київських ремісників і незаможних киян під час "темного закону" в період панування литовських князів на початку XVI століття. Головна лінія — трагічна історія кохання молодого ремісника Івана Свички та бідної дівчини Меланки.

До героїчного минулого українського народу та теми національної єдності Кочерга повернеться під час Другої світової війни — 1944 року він напише драматичну поему "Ярослав Мудрий", яку критики назвуть вершиною творчості драматурга.

"З “Ярославом Мудрим” вийшла фантастична за своєю абсурдністю історія. Після Другої світової війни була призначена прем'єра вистави, але в останню мить її зупинили — тому що афіша була в синьо-жовтих кольорах. Тобто в "найкращих" традиціях радянської влади. А, по суті, основне твердження в "Ярославі Мудрому", що Київська Русь — це Україна, це наша спадщина", — розповіла Неда Неждана.

Поема Івана Кочерги лягла в основу лібрето опери Георгія Майбороди "Ярослав Мудрий".

Уже в ранніх творах — "Пісня в келиху" (1910), одноактній п'єсі "Зубний біль сатани" (1922), яка згодом увійшла до його драми-феноменології "Майстри часу" (1933) — зустрічається образ німця-годинникаря Карфункеля. Це містичний персонаж, який передує булгаковському Воланду (свій роман "Майстер і Маргарита" Михайло Булгаков почав писати тільки 1928 року).

Дія п'єси "Майстри часу " розгортається 1912 року на маленькій залізничній станції, де зустрічаються літератор-початківець Юркевич і загадковий німець-годинникар Карфункель, що розмірковує про значення часу і пророкує майбутнє. Тут же випадок зводить Юркевича з його першим коханням Лідою і багатим поміщиком, власником птахофабрики Лундишевим, за завданням якого літератор має вирушити до Парижа, щоб купити для нього курку рідкісної породи. Наступні акти — це зустрічі тих самих героїв на цій самій станції, але вже у 1919 та 1929 роки. По-різному складаються їхні долі, змінюється країна, змінюється життя. Лундишева розкуркулили, він зубожів. Ліда любов до Юркевича проміняла на революцію, стала комуністкою і очолила експропрійовану у поміщика птахофабрику. Юркевич став знаменитим літератором. А годинникар Карфункель провів 10 років у радянських таборах, після чого повернувся на залізничну станцію, де помер під вокзальним годинником від розриву серця.

"Карфункель — це про символізм, про сюрреалізм. Це ім'я — мікс ідишу та німецької мови, і означає карбункул — фігуру в геральдиці з восьми жезлів (або двох пересічних хрестів), кінці яких прикрашені королівськими ліліями. Але на відміну від булгаковського Воланда, який має негативний шлейф, Кочерга наділяє свого Карфункеля позитивними рисами. Є паралелі [з "Майстром і Маргаритою"], гра з темами. Але Карфункель виявляється не злим великим духом, а людиною, яка 10 років провела в таборах і померла на залізничній станції. А дияволицею виявляється Ліда, яка зрештою стала радянською керівницею великого сільськогосподарського комплексу. Тобто сам диявол є дрібним бісом, і, зрештою, помирає на вокзалі", — пояснила Валентина Грицук.

За радянських часів для постановки на сцені всі п'єси мали отримати дозвіл спеціальної комісії. Іван Кочерга подав "Майстрів часу" до репертуарного комітету Народного комісаріату освіти в Харкові. Але там драму заборонили.

У цей час у Москві оголосили всесоюзний конкурс на найкращу п'єсу. Для участі в ньому Кочерга переклав "Майстрів часу" російською мовою і змінив назву на "Годинникар і курка".

Згідно з умовами конкурсу, члени журі не знали прізвищ учасників. Автори підписували твір псевдонімом, а справжнє прізвище вказували в окремих конвертах, які комісія розкривала тільки після оголошення результатів.

Але був високий ризик, що п'єсу, надіслану з України, одразу "завернуть". Тому Кочерга надсилає рукопис приятелеві в Ленінград. А той уже переправив твір до Москви, і до конкурсної комісії він надійшов із ленінградським штемпелем.

П'єсі "Годинникар і курка" журі присудило перше місце. А друге посіла "Загибель ескадри" Олександра Корнійчука — комуністичного драматурга, але теж українця (до слова, його рукопис надійшов із Києва).

"Тобто головні місця займають два українці, але це були два антагоністи. А за негласною домовленістю, перші місця мали посідати тільки росіяни, тобто тільки великодержавні. І що роблять організатори. Вони перше місце взагалі не присуджують", — розповіла Неда Неждана.

Перемога на конкурсі дала змогу житомирському чиновнику Івану Кочерзі повністю реалізуватися в драматургії та в житті загалом. Після 1934 року всі двері для нього були відчинені. Кочерга став членом Спілки письменників України, отримав квартиру в київському будинку "Роліт" (див. Життя письменників під тиском КДБ: невідомі факти з історії будинку "Роліт" у Києві), його п'єси ставили в усьому Радянському Союзі та в радянському зарубіжжі.

Помер Іван Кочерга на 72-му році життя — 29 грудня 1952 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Куліш

На відміну від Кочерги, доля українського драматурга Миколи Куліша склалася трагічно. Як ніколи сьогодні актуальні його слова, що "на московському кумачі України самостійної не вишити", які Куліш написав ще 100 років тому.

Микола Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка, нині Херсонська область. Батьки були наймитами. Мати рано померла, батько пішов жити до іншої жінки.

З 5 років Микола почав працювати за наймом — заможні селяни наймали його пастухом телят і свиней, нянькою для дітей, погоничем коней. Але хлопчик хотів вчитися, і в 9 років пішов до церковно-парафіяльної школи, де його здібності помітив учитель. Чаплинські інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопчику і зібрали гроші, щоб він міг продовжити освіту.

Так Микола потрапив до Олешок, де закінчив міську школу і в 13 років році вступив до прогімназії. У шкільні роки Куліш видавав учнівські рукописні журнали, в яких публікував і свої перші твори — сатиричні вірші, фейлетони, епіграми.

У 22 роки Микола Куліш був зарахований на історико-філологічний факультет університету в Одесі. Але почалася Перша світова війна і 1914 року його мобілізували.

Спочатку Куліш служив у запасному батальйоні. Перед відправкою на фронт він самовільно залишив казарму, вирушив на Херсонщину, щоб одружитися зі своєю коханою Антоніною Невелль. Миколу могли розстріляти за дезертирство, але полковник покарав солдата лише гауптвахтою.

Куліш зробив непогану військову кар'єру. Після закінчення Одеської школи прапорщиків 1915 року вирушає на фронт, був кілька разів поранений. 1917 року, вже будучи офіцером, під час Лютневої революції став на її бік, пов'язуючи з соціалізмом щирі надії на побудову в Україні справедливого суспільства вільних людей.

Після демобілізації Куліш керував органами народної освіти в Олешківському повіті. Склав українську абетку для дорослих, у якій використав твори класичної української літератури, а також деякі власні. З 1922 року працював інспектором шкіл в Одесі, розробив програму для семирічних шкіл Одеської губернії: тепер у всіх семи класах тут вивчали українську мову та літературу.

"По суті, завдяки його абетці пішла українізація. Значною мірою він зробив прогрес саме в освіті", — зазначила Неда Неждана.

"Він же розумів, наскільки це потрібно молоді. Тому що він сам, колись не мав змоги вчитися", — додала Валентина Грицук.

За 1923-1934 роки Микола Куліш встиг написати 15 п'єс. Перший успіх прийшов із драмою "97", написаною 1924 року. На початку твору було зазначено: "Період голоду 1921-1922 року на Херсонщині". Перший варіант драми й мав називатися "Голод". Однак тема голоду цензурувалася радянською владою, тож у другій редакції п'єси Куліш був змушений перенести дію у 1923 рік і перейменувати її на "97".

Вища репертуарна рада схвалила "97" і рекомендувала до постановки для всіх театрів, але з умовою, що автор запровадить наприкінці останньої дії продкомісара, який привіз хліб для селян (97 пудів, за кількістю селян, звідси й назва), а куркулів заарештує.

Драматург закінчив п'єсу в червні, а вже в листопаді відбулася її тріумфальна прем'єра на сцені театру імені Івана Франка в Харкові. За перший сезон п'єсу давали понад 50 разів — такого не було з жодною сучасною виставою. "97" принесла Кулішу загальне визнання.

"З одного боку, до нього одразу прийшла слава (на відміну від Кочерги, який ішов до успіху довгі роки). Але його одразу спотворили, бо режисер Гнат Юра поміняв фінал. У Куліша був трагічний фінал — загибель головного героя. А Юра зробив його більш оптимістичний, а-ля соцреалістичний. Доля п'єс Куліша — це постійна боротьба з цензурою. Його постійно намагалися переробляти, переписувати", — зазначила Неда Неждана.

У 1925 році Куліш переїхав до Харкова, який на той момент був столицею Української РСР. Надалі оселився у славнозвісному будинку літераторів "Слово", більшість з яких згодом були репресовані (див. Із 66 квартир репресували мешканців 40-ка: невідомі факти з історії будинку "Слово" в Харкові).

У Харкові Куліш багато років плідно співпрацював із трупою театру "Березіль " і його режисером Лесем Курбасом, з яким він сильно здружився. У творчому тандемі вони створили чотири шедеври: комедію "Так загинув Гусак" (спектакль не пропустила цензура), трагікомедію "Народний Малахій", сатиричну комедію "Міна Мазайло" (1929) і соціально-психологічну драму "Маклена Граса" (1933).

У Харкові Куліш увійшов і надалі очолив організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) — один із осередків тогочасної літературної дискусії.

ВАПЛІТЕ обстоювала ідею створення нової української літератури. Ідейний натхненник Микола Хвильовий був упевнений, що реальне майбутнє української літератури та й усього національного відродження можливе лише за умови подолання офіційно пропагованого масовізму "просвітянщини" та рабської залежності від "російського месіанізму", як головного осередку непережитого імперства.

Куліш та інші учасники ВАПЛІТЕ вірили в революцію — але не тільки в соціальну, а в естетичну, насамперед.

"Тут важлива межа — імперія і національна культура. У цьому відношенні Куліш був національно свідомим. Важливі дві тези ВАПЛІТЕ. З одного боку, Європа і просвітництво, тобто проти такої хуторянської національної свідомості, потрібне українство європейського типу. А з іншого, це принцип "геть від Москви" — він тоді означав не буквально політичне від'єднання, а насамперед естетичне. Бо імперія сприймала всі інші культури, як колоніальні, неповноцінні", — пояснила Неда Неждана.

1929 року Куліш разом із багатьма іншими митцями (серед них Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Остап Вишня, Михайль Семенко) поїхав до Москви на аудієнцію до Йосипа Сталіна, на якій їм пропонували створити Спілку письменників України. У Москві їм показали п'єсу "Дні Турбіних" Михайла Булгакова (за його романом "Біла гвардія"). Куліш був обурений антиукраїнською спрямованістю твору, образливими національними акцентами. Про це він заявив Сталіну (згодом цей факт Кулішу пригадає слідчий, долучивши його до справи проти письменника).

"Це була дуже важлива акція. Хоча кажуть, що там був провокатор, який штовхав на цю розмову. Булгаков, незважаючи на те, що був усе-таки антирадянський, але він був імперцем. Крім того, він був українофобом. Це проявляється в "Днях Турбіних", у "Білій гвардії", а особливо в оповіданні "Я вбив", де він узагалі наче пише антиукраїнську агітку. Булгаков був один з улюблених авторів Сталіна, тому що вони обидва були імперцями. Так, Булгаков був вихований на київській культурі, але це не знімає з нього відповідальності", — наголосила Неда Неждана.

А в наступних своїх творах Куліш з'являться чимало гострих глузувань на адресу Михайла Булгакова — як у "Патетичній сонаті" в юрбі шалених російських панянок, що вимагають розстріляти полонених, найактивнішою є Варвара Михайлівна (так звали матір Булгакова). А в "Міні Мазайло" міщанка тьотя Мотя, яка приїхала з Курська і ненавидить усе українське ("краще бути ізнасілованной, нєжелі украінізірованной"), прямо говорить про "розкішну" і "правдиву", на її думку, п'єсу "Дні Турбіних", де українці огидні, "грубі, дикі мужики".

"Патетичну сонату " Куліш написав 1929 року. Матеріалом для п'єси послужили бурхливі події 1917-1919 років. У центрі — історія кохання поета Ілька, який стає революціонером, і піаністки Марини — керівниці підпільної організації "Золота булава", яка бореться за незалежність України. Саме головна героїня вимовляє слова, що для відновлення України "українцю, спізнай самого себе", адже "на московському кумачі України самостійної не вишити".

У радянській Україні "Патетичну сонату" ставити заборонили. У 1928 році на постановку зважився російський режисер Олександр Таїров. У Москві "Патетична соната" (перекладена російською) мала аншлаг, а зі сцени Камерного театру лунали слова головної героїні Марини:

"Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог янгола спитати, як у тій казці: Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш. Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!.."

І на цих словах актриса Аліса Коонен, яка грала Марину, діставала синьо-жовтий прапор.

"Патетична соната" була першою українською п'єсою, яка прозвучала французькою мовою у французькому театрі. Сталося це 2014 року.

"Я була кураторкою цієї події в Будинку Європи та Сходу в Парижі. Шукали українську п'єсу. Було тільки дві — Лесі Українки "Лісова пісня" і п'єса Куліша. Але "Патетична соната" перекладалася з російської, бо не збереглося повного українського варіанта. Тобто той український варіант, який ми знаємо, це вже відновлена версія, бо ті, що були, були всі відцензуровані. За п'єсу взявся французький "Молодий театр". А ми пам'ятаємо виклики 2014 року. І я бачила реакцію публіки, я бачила реакцію самих акторів, які грали. Тобто наскільки це актуальна драматургія, вона резонує зараз", — розповіла Неда Неждана.

У 1933-му Микола Куліш на недовгий час покинув Харків і їздив рідною Херсонщиною, бачачи наслідки Голодомору 1932-1933 років. Після цього драматург ще більше розчарувався в революційних ідеях. Більшість його творів, які до цього були досить популярними, зазнають великої політичної критики, визнаються як "ворожі".

У грудні 1934 року Миколу Куліша заарештували в Харкові. Звинуватили в тому, що він нібито як член ОУН брав участь у підготовці вбивства Сталіна.

Коли забрали Куліша, його дружина Антоніна з двома дітьми кілька днів переховувалася в підвалі будинку "Слово", у якому проживала родина. Ніхто з мешканців "Слова" — відомих письменників і поетів — не взяв її до себе, бо всі боялися репресій (див. Із 66 квартир репресували мешканців 40-ка: невідомі факти з історії будинку "Слово" в Харкові).

Миколу Куліша засудили до 10 років Соловецьких таборів. 9 жовтня 1937 року його розстріляли в карельському урочищі Сандармох у складі так званого "Соловецького етапу" в кількості 1111 осіб, серед яких 266 — цвіт української інтелігенції (письменники, поети, художники, науковці).

У цьому розстрільному списку імена Куліша і Курбаса стояли поруч — №177 і №178. Миколі Кулішу було 44 роки, Лесю Курбасу — 50.

Після арешту Куліша багато чого з його спадщини було знищено. Дружині Антоніні з двома дітьми (дочкою Ольгою та сином Володимиром) вдалося емігрувати. Про їхню подальшу долю мало інформації, відомо лише, що син Володимир проживав у США.

Антоніна спробувала вивезти за кордон рукописи чоловіка, але дорогою валізу вкрали — вважається, що це була справа рук агентів НКВС, адже радянська влада побоювалася публікацій текстів Куліша за кордоном.

Володимир Куліш, син драматурга, приїжджав в Україну 1990 року, відвідав батьківщину батька — Херсонщину, де взяв участь у заходах із присвоєння імені Миколи Куліша Херсонському обласному музично-драматичному театру.

"У 1990 році приїхав син Володимир зі США. Він був у нас у Херсоні, був на відкритті барельєфа Миколі Кулішу в театрі. Він уже тоді був у поважному віці, 73 роки. На жаль, було мало часу поспілкуватися з ним, розпитати про батька, бо його графік був щільний. Володимир помер 2009 року в Америці [у віці 92 років]", — розповів Олександр Книга, гендиректор Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша.

Нині батьківщина Миколи Курбаса — місто Олешки — перебуває під російською окупацією. Невідомо, чи зберігся пам'ятник драматургу.

"Цей пам'ятник пов'язаний із нашим театром. Коли 1990 року театру присвоїли ім'я Миколи Куліша, я тоді тільки-тільки став директором театру. Головний режисер театру Анатолій Концедайло ініціював замовити бюст Куліша для театру. Але оскільки я тоді був зовсім молодий керівник (наймолодший директор театру в Україні), я не знав, що таке дві натури, одна натура. Я замовив дві. А коли ми отримали бюст у Києві, він виявився величезним. Привезли в Херсон, і його нікуди було поставити в приміщенні театру, він дуже тиснув. Тому ми замовили для театру барельєф Куліша, який досі зберігся. А погруддя в мене попросив міський голова Олешок, його встановили поруч із гімназією, в якій навчався Микола Куліш", — розповів Олександр Книга.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• З розстрілу бойчукістів почався Великий терор: невідомі факти про українського монументаліста Михайла Бойчука
• Філарет, Іван, Олександр та їхні знамениті нащадки: невідомі факти про видатний український рід Колессів
• Життя, як неймовірний кіносценарій: невідомі факти про зірку українського театру та німого кіно Амвросія Бучму
• Захистити від русифікації: особливості виховання дітей у сім'ях української інтелігенції
• 16 років неволі: про свій досвід радянських таборів розповів дисидент Микола Горбаль