Життя письменників під тиском КДБ: невідомі факти з історії будинку "Роліт" у Києві

У Харкові — будинок "Слово", у Києві — "Роліт". Яким був осередок української творчої інтелігенції на вулиці Богдана Хмельницького, 68? Чому заарештували дружину Володимира Сосюри? Як Борис Антоненко-Давидович став жертвою переслідувань КДБ? Про це та інше з життя українського письменництва під пильним наглядом йдеться у новому випуску програми "Код ідентичності" телеканалу "Дім". Разом із ведучою Світланою Леонтьєвою житловий кооператив "РОбітників ЛІТератури" обговорювали:

• Мар'яна Ангелова — письменниця, поетеса, журналістка, членкиня Спілки письменників, донька поетеси Тамари Коломієць, викладачка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка. Народилась і живе в "Роліті";
• Матвій Вайсберг — художник, онук українського єврейського поета Матвія Гарцмана. Народився і живе в "Роліті";
• Пилип Селігей — український мовознавець, доктор філологічних наук, співавтор книги "Таємниці письменницьких шухляд".

Елітне житло для письменників у Києві

Заснувати власний житловий кооператив київські письменники вирішили за прикладом харківських колег, які 1928 року спорудили будинок "Слово". "Роліт" — житловий кооператив "РОбітників ЛІТератури". Будинок для письменників спорудили 1934 року на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, 68. У різні часи тут мешкали близько 130 літераторів. Нині "Роліт" є рекордсменом в Україні за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Перший корпус "Роліту", який простягається вздовж вулиці Михайла Коцюбинського, почав заселятися в грудні 1934 року. Він налічує п'ять під'їздів із 60 квартирами. Більшість із них — дво- і трикімнатні. У п'ятому під'їзді розташовано шість чотирикімнатних помешкань, призначених для керівництва Спілки письменників. 

"Роліт" будувався як елітне житло. Перший внесок за проживання становив 1000 карбованців — більше ніж річна зарплата робітника. 

"Письменник тоді вважався зброєю партії і працівником ідеологічного фронту. Його гонорари були досить непоганими — справді, можна було сплатити кооперативний внесок для того, щоб заселитися в письменницький будинок", — пояснив Пилип Селігей.

У Києві 1930-х років окрема оселя на кілька кімнат, з персональним телефоном та всіма побутовими вигодами вважалася розкішшю. Виняток становлять кухні, які в усіх квартирах маленькі — кілька квадратних метрів. Але передбачалося, що мешканці харчуватимуться у спільній їдальні, а індивідуальна кухня буде потрібна хіба щоб скип'ятити чаю.

"Роліт" будувався як кооперативний будинок київських письменників. Усі квартири були призначені киянам. Однак коли перенесли столицю з Харкова до Києва, то, очевидно, харківський літературний бомонд мав теж переїхати в Київ. Тих киян, яких партія не так сильно цінувала, попросили відмовитись від свого права на ці квартири. В них в'їхали харків'яни. Це десь близько 30 квартир. Фактично половина цього будинку була заселена харківськими переселенцями з будинку "Слово", — додав Селігей.

Невдовзі з боку вулиці Богдана Хмельницького розпочалося будівництво другого корпусу "Роліту". Друга черга істотно відрізнялася від першої: один під'їзд, сім поверхів і 14 розкішних квартир. Помешкання в правому крилі під'їзду — п'ятикімнатні (площа 120,9 кв. м), у лівому — чотирикімнатні (97,6 кв. м) з просторими робочими кабінетами (22-25 кв. м).

Навесні 1939 року помпезна споруда прийняла своїх мешканців — провідних українських радянських письменників. Проєкт передбачав навіть наявність прислуги: в кожній квартирі запроєктовали спеціальну кімнатку для проживання хатньої робітниці, а з кухні обладнали для неї чорний хід на подвір'я (без ліфта). Ті, хто залишився жити в першій черзі, відразу нарекли новий корпус "панським".

"У ньому я народилася, у ньому і мешкаю. Моя родина в'їхала туди у 1957 році. Там п'ятикімнатні великі квартири, але моя мама вселилася зовсім молодою поетесою, а таким не надавали розкоші, тому я жила в письменницькій комуналці. В одній із кімнат разом із донькою жив класик єврейської літератури Ісак Кіпніс. В іншій — геніальний письменник, перекладач, дисидент Микола Лукаш, який знав 28 мов. Оця вся дружна компанія посилалась на першому поверсі. Над нами заселилися працівники, які обслуговували письменницьку братію. Значить, питання домовленостей і торгу було присутнє. Решта квартир належали класикам: Земляку, Сосюрі та іншим. Одна рецензія, яку писала моя мама, коштувала 50 копійок. Вижити було дуже і дуже непросто", — розповіла письменниця і поетеса Мар'яна Ангелова.

На додачу дах нової споруди оснастили мансардою — невід'ємною частиною тогочасного житла для еліти. У ній планували розмістити літературну кав'ярню, проте вона так і не відкрилася. 

Серед кооператорів "Роліту" були Степан Васильченко, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович. Але ролітівцями вони так і не стали: Васильченко помер 1932 року, а решту ув'язнили напередодні вселення. Лише останній із них оселився в будинку після повернення із заслання.

Як Борис Антоненко-Давидович став жертвою переслідувань КДБ 

36 жильців "Роліту" були репресовані протягом 1930-1950 років. Саме в ролітівській квартирі №24 після двох десятиліть у таборах оселився один із перших пайовиків письменницького кооперативу — Борис Антоненко-Давидович. 

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змусили Антоненка-Давидовича втекти до Казахстану. Там він працював при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. 

"Він бачив, що коїться. Він відчув, що може опинитися серед репресованих, і сподівався, що зможе загубитися в Казахстані і пересидіти ті часи. Але цього не сталося. Караюча рука НКВС дістала його навіть там. Його засудили. Можна сказати, що йому пощастило, бо його не розстріляли", — розповів Селігей.

5 січня 1935 року Бориса Антоненка-Давидовича арештували. За першою сфабрикованою справою його засудили до страти, яку замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини письменник та перекладач не визнав. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи. У жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. 

Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу. Коли його справу переглянули, то відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну.

1946 року Антоненка-Давидовича знову арештували і без суду позбавили волі. Був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Кохання поета і чекістки: чому арештували дружину Володимира Сосюри Марію 

Марія Данилова і Володимир Сосюра познайомилися в Донецьку, коли Сосюра ще не був відомим поетом. Марія народилася в російському Ленінграді, закінчила балетну школу, працювала в цирку і була на 12 років молодшою за Володимира Сосюру. У 1931 році пара одружилися, а через 10 років Марію завербував НКВД — коли саме і де це сталося достеменно невідомо. 

"Вона була дуже комунікабельною людиною, з багатьма спілкувалася, а тому була корисному енкаведистам. Поет сидить собі в кабінеті і щось пише — що ти з нього візьмеш? А тут людина з усіма спілкується і завжди про все поінформована", — пояснив вербування дружини письменника Селігей.

Марія регулярно писала доноси на свого чоловіка, повідомляла про те, що відбувалося у його оточенні, переказувала, про що говорять знайомі й сусіди по будинку "Роліт".

Про свою співпрацю з органами держбезпеки жінка зізналася не лише своєму чоловікові, а й коханцеві, особистому лікарю та випадковому знайомому. Та навіть це могло б зійти Марії з рук, якби вона не написала листа голові Спілки письменників УРСР Олександру Корнійчуку, у якому визнала себе агенткою. 

"Вона написала листа Корнійчуку, бо хотіла допомогти чоловікові поліпшити його становище. Корнійчук тоді обіймав високі посади. Щоб зміцнити свої аргументи, вона вказала, що співпрацює з НКВС. Корнійчук вчинив у своєму стилі — передав цей лист в НКВС. Це і стало приводом для арешту і ув'язнення", — розповів Селігей.

За розголошення "державної таємниці" її засудили до 10 років таборів. Своє покарання Марія відбувала у таборах Уралу, Сибіру й Казахстану. У цей час Володимир Сосюра писав звернення з проханнями про перегляд її справи, але за життя Сталіна вони не мали жодного впливу. 

"Було кілька версій, за що саме її посадили. Від самої Марії Гаврилівни я чула: "Мене посадили за Володінькіну "Любіть Україну". Це було її право так вважати. Як би там не було, коли вона повернулася з таборів, Володимир Миколайович ніс її на руках додому", — поділилась Мар'яна Ангелова.

У 1954 році комісія переглянула її справу та змінила вирок на три роки таборів. На той момент Марія вже відбула більше, тож її звільнили, і вона повернулася у Київ.

Володимир і Марія Сосюри прожили разом ще 10 спокійних років, доки їх не розлучила смерть поета.

Ісак Кіпніс — єврейський письменник і жертва репресій 

Народився в сім'ї ремісника-кожум'яки і спочатку у своїй трудовій діяльності пішов слідами батька, працював шкіряником. У 12 років почав писати вірші їдишем (єврейська мова).

У 1920 році профспілка кожевників направила Ісака на навчання у Київ, де він увійшов у літературне середовище. З 1922 року став широко друкуватися в радянській єврейській пресі, опублікував кілька поетичних збірок та книжок для дітей.

Під час Другої Світової війни перебував в евакуації в Саратові. Працював у Спілці письменників Української РСР, але потім був виключений за "єврейський націоналізм".

У 1948 році "за активну антирадянську націоналістичну роботу" Ісака Кіпніса засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Спаську (під Карагандою). Був звільнений з ув'язнення у 1955 році (із забороною жити в Києві). Оселився в Боярці, до Києва перебрався лише на початку 1960-х і прожив там до кінця життя. 

"Мій сусід Ісак Кіпніс теж відтрубив сталінську десятилітку, як це тоді називалось. Він повернувся в Київ і жив поруч. Він цікавою людиною і особистістю. Мені в дитинстві видавалось, що єдиний твір Ісака Нухімовіча — це казка "Кошеня, що забуло, як просять їсти", яку переклала моя мама. А потім в Ізраїлі видали 10 томів творів цього непересічного автора. Він допоміг багатьом євреям врятуватися від радянського тиску і переслідувань. Він знав їдиш та іврит і навчав ним цілу громаду. Серед когорти великих була частка тих, яких називали "дріжджі історії" — люди, які творили літературний процес, але на були на виду", — поділилась Мар'яна Ангелова.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• З 66 квартир репресували мешканців 40-ка: невідомі факти з історії будинку "Слово" у Харкові
• Перший український письменник, який мав отримати Нобелівську премію: цікаві факти про Івана Франка
• Чарівна Баттерфляй: невідомі факти про оперну діву Соломію Крушельницьку
• Унікальний тембр та неповторний спів: невідомі факти про оперну приму Оксану Петрусенко
• Клітини Беца, дослідження ковтунів у волоссі та Анатомічний театр — відкриття українців, що змінили медицину
• Борці за самостійність України: про постать Миколи Міхновського та роль "Братства тарасівців" — у програмі "Код ідентичності"