Полон, загибель рідних і руїни: як живе нацгвардієць Микита Шаульський після обміну

Повертаючись з полону після майже трьох років тортур, Микита Шаульський вірив, що найгірше позаду. Але по дорозі до реабілітаційного центру дізнався: російська ракета знищила його будинок, а 12-річний молодший брат і бабуся загинули.

У проєкті "Я не забуду" Микита розповів, як йому вдалося пережити стільки горя і почати життя з нуля.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Полон

Микита Шаульський народився 17 жовтня 1999 року у Кривому Розі. У родині було троє синів: Микита — старший, далі Данило і молодший Максим.

Після дев'ятого класу Микита перейшов до спортивного інтернату, оскільки професійно займався легкою атлетикою, отримав розряд кандидата в майстри спорту. Хлопець отримав травму і далі вже не міг тренуватися. Тому в десятому класі він пішов до вечірньої школи. Вранці працював, а ввечері ходив до школи. Так закінчив 12 класів.

У 19 років Микита пішов в армію на строкову службу, після якої підписав контракт з Нацгвардією. У 21 рік перевівся в рідний Кривий Ріг в підрозділ розвідки.

8 лютого 2022 року Микита з побратимами виїхав на ротацію у Маріуполь. Спочатку був аеропорт, а 14 лютого його з іншими розвідниками перевели на іншу локацію для посилення.

"23 лютого я зі своїм товаришем до півночі був у патрулі. Ніякої думки, що вранці почнеться справжня війна, не було. Лягли спати. Десь о 6 ранку дзвонить мама і каже, що почалася війна, Росія обстрілює Україну. Я кажу: "Такого бути не може. Я б знав". Вона каже: "Зайди в Telegram, подивися". І тут через пару секунд за 200 метрів від нас пролунав вибух, ракета. І тоді я вже зрозумів, що щось почалося", — згадує нацгвардієць.

Микита з побратимами захищав Маріуполь. Спочатку їхній підрозділ дислокувався на рибоконсервному заводі, тому що з моря очікували висадку російського десанту. Окупанти наступали, і нацгвардійці змушені були залишити свою позицію і передислокуватися на "Азовсталь". Тут вони тримали оборону на Шлаковій горі.

"Це було най-найпередніше місце перед ворогом. На горі був ніби наш спостережний пункт, але було кілька разів, що ми і відбивалися, тому що вони дуже сильно тиснули", — сказав хлопець.

Після однієї з таких атак Микита отримав поранення — уламки під коліном і в тазу. З тазової зони уламок вдалося дістати, а під коліном залишається досі, бо якщо оперувати, то потрібно кістки ноги замінювати на штучні.

16-20 травня 2022 року понад 2,5 тис. захисників Маріуполя (полк "Азов", морпіхи, прикордонники, нацгвардійці) вийшли з заводу "Азовсталь" у російський полон за наказом вищого військового командування. Більшість з них, у тому числі й Микита, потрапили до сумнозвісної колонії №120 у селищі Оленівка на окупованій частині Донецької області.

В ніч на 29 липня 2022 року в колонії стався вибух, який зруйнував барак з українськими військовополоненими, переважно захисниками "Азовсталі". Внаслідок російського теракту загинуло понад 50 захисників, ще понад 130 отримали поранення. Ангар, у якому перебував Микита, був поруч з цим бараком.

"Це 100% зробили росіяни. Вони заздалегідь розчистили ангар, прибрали все сміття, винесли робочі верстати, занесли туди ліжка, огородили парканом і викопали траншею. Потім туди вдень перевели "азовців", а вночі прогримів вибух. Я на 100% впевнений, що це вони зробили. Тому що я тієї ночі не спав. Поруч з колонією їздив "Град", і коли "Град" зробив залп, через 2 секунди пролунав вибух. Були чутні крики, потім були постріли, мені здається, що це добивали тих "азовців", хто вижив. А потім вони спеціально підкидали уламки від "Хаймарса", щоб звинуватити в цьому Україну", — зазначив нацгвардієць.

Микита розповів, що саме в Оленівці не так сильно катували. Найстрашніше почалося, коли його 1 вересня перевезли в колонію в Горлівці.

"Як тільки ми вийшли з автозаку, сказали вставати біля машини "зірочкою". Ми повинні були пройти повз їхній стрій. Вони стояли по обидва боки і били гумовими палицями по колінах, по ногах, по спині. І коли вони б'ють, то запитують: хто ти, звідки ти, який підрозділ. Коли я сказав, що Нацгвардія, розвідник, то вони почали бити ще сильніше. Крім того, у мене було татуювання сови, яке я зробив ще до вступу в розвідку. Вони кажуть: "Ага, сова — символ розвідки". І всі так сильно били, що я навіть відключився. Прийшов до тями, нас сфотографували і знову почали бити", — згадує колишній військовополонений.

Через місяць Микиту викликали на допит. Спочатку не били. Запитали про останнє завдання, хлопець відповів: оборона Шлакової гори.

"Він каже: "Ти брешеш. Є люди, які підтвердять, що ти розстріляв трьох цивільних". Я кажу: "Такого бути не може. Зі мною в полоні є люди, з якими я був разом на позиціях". Вони кажуть, що все одно є люди, які все це підтвердять. Навпроти мене сидів опер, а збоку ще два його помічники. Ці помічники підриваються, вибивають з-під мене стілець, і я падаю. Вони починають мене бити палицею, трубою, і кричать: "Ти розстріляв?" Я кажу: "Ні". Один дістає плоскогубці і починає мені на правій руці відтискати пальці. Потім, як ні в чому не бувало, вони сіли. Кажуть: "Було таке?" Відповідаю: "Ні, не було". На той раз відпустили. Але через тиждень все по-новому, така ж процедура", — розповів він.

Трагедія

Поки Микита був у полоні, його родина залишалася в Кривому Розі. Мама Наталія Шаульська прийняла рішення служити в ЗСУ.

"Я пояснила чоловікові, що хочу прожити те життя, яким жив мій Микита. Я чоловікові, звичайно, сказала, що буду працювати у військкоматі. Але так вийшло, що я потрапила в 151-у бригаду, в розвідроту, як і мій Микита. Звичайно, хлопці мене там оберігали. Але я допомагала їм як сержантка з матеріального забезпечення — знаходила їм форму, щоб вона була за розміром, умундирування, паливо тощо. Така була моя допомога", — розповіла Наталія.

Наприкінці літа 2024 року вона звільнилася зі служби. У вересні чоловік запропонував поїхати до Одеси трохи відпочити. Наталія погодилася.

В ніч на 21 вересня в їхній будинок у Кривому Розі влучила російська ракета. Будинок був повністю зруйнований, бабуся Валентина і 12-річний Максим загинули.

"Вночі 21 вересня, десь о 3 годині, нам зателефонували і повідомили, що наш будинок горить. Потім нам зателефонувала сусідка і сказала, що Максима і бабусі немає. Ми з чоловіком одразу виїхали додому. Дуже шкодували, що поїхали на відпочинок. У голові постійно: навіщо ми сюди приїхали? Я всю дорогу, до останнього не вірила, що Максима немає. Коли приїхали, я кинулася на руїни і почала його кликати. Мені кажуть: "Його немає". А я кричала: "Ні!". Я хотіла знайти його. Але його не було", — поділилася Наталія.

Потім було впізнання в морзі.

"Коли я їх побачила, був шок. Мені стало так боляче. За що? Це що був стратегічно важливий об'єкт, щоб туди направляти ракету? Тільки лють і ненависть. Вони (окупанти, — ред.) для мене — нелюди, яких потрібно просто розчавити", — поділилася жінка.

Максима Шаульського поховали на кладовищі в Кривому Розі поруч з бабусею Валентиною.

Після того, що сталося, батьки психологічно не могли залишатися в Кривому Розі і переїхали до Дніпра. Спочатку Наталія влаштувалася на цивільну роботу — в магазин касиркою. Але сюди часто приходили діти. Одного хлопчика вона навіть сплутала з Максимом, після цього жінка довго не могла прийти до тями. Вона зрозуміла, що не зможе далі працювати.

Наталія знову повернулася в армію і зараз служить у Нацгвардії.

Звільнення

Микиту Шаульського звільнили з російського полону 30 грудня 2024 року. У неволі військовослужбовець пробув 2 роки та 9 місяців.

"Мене мали обміняти ще 18 жовтня. Тоді замість мене поїхав інший Шаульський. Всі мої рідні спочатку зраділи, а потім дізналися, що це не я", — уточнив він.

Після обміну колишніх полонених відвезли до лікарні. Там видали одяг, телефони. Микита згадав номер батька і зателефонував йому. Потім була розмова з мамою.

"Вона теж була рада. Я попросив маму, щоб вона передала мій номер, і щоб мені зателефонували бабуся або Максим. На це мама відповіла, що у них зараз перебої з електрикою, телефони розрядилися. Я не надав цьому великого значення, але було дивно", — продовжив Микита.

Потім колишніх військовополонених направили до реабілітаційного центру в Нових Санжарах на Полтавщині. В дорозі Микита дивився новини в інтернеті і прочитав фразу: "Шаульський Микита Андрійович повернувся з полону. Але найважче його чекає попереду".

"Я так здивувався цьому. Мовляв, що ще може бути гірше? Потім дивлюся, фотографія — мій молодший брат Максим стоїть на мітингу з моїм портретом. І далі фото, де вже стоять з портретом Максима. І було написано, що в ніч на 21 вересня під час ракетної атаки було влучання в будинок Шаульських, загинули бабуся і Максим", — згадує він.

Коли Микита потрапив у полон, Максиму було всього 10 років. Бабуся і 12-річний брат загинули за 3 місяці та 9 днів до його повернення.

Різниця у віці Микити та Максима — 14 років, але між ними був дуже міцний зв'язок. Старший брат водив молодшого спочатку в садок, потім у школу, вільний час теж проводили разом.

У полоні Микита постійно думав про сім'ю, мріяв, коли повернеться, то буде катати молодшого брата на мотоциклі і обов'язково відвезе в Діснейленд.

"Мотоцикл я собі купив, але нікого катати", — сказав хлопець.

Востаннє брати бачилися 22 січня 2022 року — Микита приїжджав на день народження Максима, подарував комп'ютерну мишку і навушники. А останній дзвінок був у квітні 2022-го. Потім зв'язок з Микитою зник.

Дізнавшись про трагедію, у Микити була тільки одна думка — помститися. Він поділився цим з батьками, які приїхали до нього в реабілітаційний центр.

"Я сказав батькові, що буду мститися, а він відповів, що я і так багато страждав. Всі були проти, щоб я знову йшов на війну", — сказав нацгвардієць.

Коли Микита перебував у реабілітаційному центрі, він відпросився, щоб поїхати на місце, де раніше в Кривому Розі був їхній будинок. Хотів встигнути на 22 січня, на день народження Максима. Але через обстеження зміг приїхати тільки через п'ять днів. 27 січня він спочатку відвідав кладовище, а потім приїхав до будинку, до того, що від нього залишилося.

"Коли приїхав на кладовище, то було дві думки. Перша, що такого бути не може. Ну, як це так, він же мене чекав, а я ось, а він уже не чекає. Ми розмовляли з ним, коли я був у Маріуполі, а тут уже все. А друга думка, що це сталося, і цього вже не повернути. Якби вони прожили своє життя, пройшли свій шлях... А тут...", — поділився хлопець.

Зруйнований будинок став символом зруйнованих надій. У руїнах залишили все — меблі, техніку, одяг, іграшки Максима, нічого звідси не забирали. Там навіть залишилася сумка з усім необхідним, яку збирали для Микити, коли він повернеться з полону.

"Нічого не забирали, бо це як пам'ять. І якось дивно забирати, бо рідні загинули, і ці речі пов'язані з ними. Мені важко говорити про це. Я навіть загальні фотографії або фотографії Максима і бабусі не дивлюся поки", — зізнався Микита.

Зараз Микита часто ходить на кладовище.

"На кладовище приїжджаю щотижня або раз на два тижні. Привожу солодощі для бабусі і Максима, а ще братику обов'язково якусь іграшку, здебільшого це машинки. А додому я приїжджаю раз на місяць, і все", — сказав він.

Любов

Після полону Микита повернувся до Кривого Рогу. Тут він познайомився з Юлією. Дівчина є регіональним представником у Дніпропетровській області французької організації, яка допомагає постраждалим від російської агресії подавати заяви до Міжнародного кримінального суду (МКС). Завдяки розгляду таких заяв винні у воєнних злочинах повинні бути покарані, а також згодом потерпілі можуть розраховувати на компенсацію.

Юлія зв'язалася з Микитою. Спочатку їхнє спілкування обмежувалося питаннями подання заяви до МКС, а потім переросло в дружбу і кохання.

30 серпня цього року пара одружилася. У Юлі є маленька дочка, яку Микита виховує як свою.

Микита ще не повністю відновився після пережитого.

"Сняться кошмари — про війну, про вибухи. Зараз вже рідше — один-два рази на тиждень. А фізично мені заважає уламок у нозі. Не можна великих навантажень, бо починає боліти. Раніше я дивувався, коли говорили, що ноги болять на погоду. Але тепер я це відчув на собі", — сказав він.

У найближчих планах — знайти роботу. Микита намагався влаштуватися охоронцем у торговий центр або інкасатором у банк, але зрозумів, що не бачить себе в цивільних професіях.

"Я прийшов у торговий центр на вакансію охоронця. Питають: як у вас з військово-обліковим документом? Кажу, що все в порядку, за кордон можу виїжджати, звільнився з Нацгвардії. Вони питають: а як так, чому? Кажу: я повернувся з полону. Вони так подумали і потім мені відповіли, що брати не будуть. Те саме було в банку, куди я хотів влаштуватися на посаду інкасатора. Тобто, як почують про полон — відмовляють", — розповів він.

Надалі Микита хоче працювати у військовій сфері. Зараз він навчається на програміста, також закінчив автошколу і отримав водійські права.

Житлове питання

Зараз усі члени родини Шаульських живуть в орендованих квартирах: Микита, Юля та батько захисника — у Кривому Розі, мати — у Дніпрі. Наталія хоче перевестися по службі до Кривого Рогу, щоб бути разом із рідними. Руйнований будинок відновлювати не планують, бо це пам'ять.

Наталія і Микита як військовослужбовці стоять у черзі на отримання квартири — вони 168-а і 169-й відповідно. Але черга не рухається, бо в Кривому Розі не будують нових будинків. Хотіли придбати квартиру за державною іпотечною програмою "єОселя", але вона розрахована теж тільки на новобудови.

За зруйнований будинок сім'я може отримати компенсацію, але, за словами Шаульських, її не вистачить на придбання навіть двокімнатної квартири.

"Але жодні виплати не компенсують того, що втрачено. Микита мріяв тільки про одне — повернутися додому, а коли повернувся, будинку вже не було. Місце, де колись минуло дитинство, стало місцем найбільшого болю. Є тільки руїни. І кросовочок брата, як спогад про щасливе минуле разом з ним колись. Це страшне горе, якому немає втіхи. Але Микита і його мама можуть відчути нашу підтримку — допомогу можна надіслати на вказані банківські реквізити", — звернулася до глядачів ведуча Ірина Хоменко.

Якщо ви хочете допомогти родині Шаульських:

• 4874 1000 2213 1562 (Монобанк) Шаульська Юлія Андріївна
• 4149 6090 0153 3894 (ПриватБанк) Шаульська Юлія Андріївна
• посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/9G92b1U9M7

Через пережите горе у сім'ї ще не було часу побути разом. У студії "Я не забуду" на них чекав сюрприз — готель "Зірка Карпат", який знаходиться в селищі Ясіня, недалеко від Буковеля, запросив всю сім'ю Шаульських на безкоштовний відпочинок.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• На фронті загинув брат, який замінив їй батька: історія волонтерства 10-річної Ангеліни
• Повернення з полону, весілля і народження дітей: як змінилося життя героїв проєкту "Я не забуду" після ефіру
• Втік на війну у 18 років і заздалегідь готував свої похорони: історія бойового медика Дмитра "Фантома"
• Одна камера і три ампутації на двох: історія великої дружби побратимів, що зародилася в полоні
• Дует з кумиром: Павло Зібров влаштував сюрприз обдарованому захиснику