Має будинок з бункером і кінотеатром та зустрічався з Далай-ламою: як волонтер-мільйонер евакуював тисячі людей з гарячих точок

На війні стираються кордони між злиднями та розкішшю. Перед бідами, які несуть бойові дії усі рівні, незважаючи на порожні кишені чи мільйонні банківські рахунки. Саме про це сьогоднішній випуск програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Киянин В'ячеслав Запорожець рахує свої статки у доларах, звик відпочивати чотири рази на рік, літати бізнес-класом та одягатися лише у брендові речі. Площа його будинку становить близько 1500 квадратних метрів, в ньому навіть є кінотеатр. Війна змусила В'ячеслава усвідомити, що немає нічого ціннішого за людське життя. Мільйонер став звичайним волонтером, самотужки сів за кермо, поїхав у гарячі точки і вже більше року рятує людей.  

Врятував дочку від ампутації кінцівки

Олена Руденко протягом трьох років працювала апаратницею процесу бродіння на спиртзаводі, протягом інших трьох — в сільському магазині, а нині вона домогосподарка, обожнює вирощувати квіти. Дочку Олени В'ячеслав врятував від ампутації руки, вчасно доставивши з Чернігова до київської лікарні. 

— Що відбувалося з вашою родиною, коли розпочалася повномасштабна війна?

— 24 лютого я була вдома з меншою донькою. Старша, їй 20 років на той момент було, перебувала в Чернігові. Ми не змогли її забрати, бо були в окупації. Я кажу: "Біжи до тітки з дядьком". Вона побігла до родичів. 18 березня вона написала, що в неї все добре. Зв'язку майже не було, бо вони в підвалі сиділи. 19 березня о дев'ятій годині ми пішли в поле шукати зв'язок. Сусідка сказала дзвонити свекрусі, бо щось трапилося. 

Вони хотіли виїхати, збирали речі у машину, коли прилетіло. Всі четверо потрапили під обстріл. Ми дізналися, що Марина з дядьком в тяжкому стані, а тітка із племінником — більш-менш. 20-го ми дізналися, що племінник помер. Перший тиждень вона не могла розмовляти, бо в неї було поранення у шию, а також у живіт і права рука постраждала. Їй зробила операцію, потім мені медсестра сказала, що буде можливість вивезти до Києва або в Черкаси. Доця сказала, що не поїде — боїться. Але я сказала: "Поїдеш". 

— Але ж ви в той час були під окупацією? То хто ж мав вивозити вашу дочку?

— Мені сказали, що волонтер. Хто саме — я не знала. Всі їхали в одній машині, а В'ячеслав, як виявилося, — в багажнику, щоб помістилося більше постраждалих.

— Скільки операцій перенесла ваша донька?

— 35 операцій, з них 27 —  на руці. 

— Якби В'ячеслав тоді не вивіз вашу доньку, що б було? 

— Вже пішов сепсис, зараження. Треба було рятувати руку, бо ампутували би. Був би протез. Хочу його побачити — того, хто допоміг нам. Подякувати.

Вивіз з-під обстрілів і поселив у шикарному будинку

39-річна Марина Акуленко працює в банку і живе в Чернігові. Виховує 12-річну доньку Ангеліну. Нещодавно жінка пройшла курси водіння, лишилося отримати права і назбирати гроші на автомобіль — наразі це її заповітна мрія. До війни Марина мріяла про більшу квартиру, бо живе з братом та донькою в однокімнатній, але зараз є люди, житло яких зруйнували російські ракети, тож жінка рада, її власне принаймні вціліло.

— Ви з Чернігова, яке було оточено з перших днів повномасштабного вторгнення. Де ви перебували в той час? 

— З перших днів я була в місті з моєю 12-річною дочкою Ангеліною. Очікували, що ситуація якось владнається найближчим часом, але цього не сталося. З кожним днем ми тільки бачили, як усе погіршується. Кожного дня були обстріли і загиблі, прямі влучення в житлові будинки. 

— Коли ви зрозуміли, що треба виїжджати?

— Літак десь чотири дні і чотири ночі літав над будівлями, над нашою теж. Якось ми вийшли у коридор, полягли на підлогу, а дитина каже: "Мамочко, якщо зі мною щось станеться, то знай, що я тебе дуже люблю". Це, мабуть, стало поштовхом, що треба щось міняти. Тоді ми стали шукати способи, як виїхати з міста.

— Хто вам допоміг?

— В'ячеслав. Його знайшли через соцмережі наші знайомі. А тоді ще була така інформація, що можуть вивезти до Росії, забирати дітей. Це страх нас зупиняв. Ми ще й не знали, чи вийдемо цілими.

В'ячеслав поселив нас на цокольному поверсі, де було багато кімнат і навіть кінотеатр.

— А що це за будинок такий, в якому є кінотеатр? 

— Ми коли їхали, ми теж думали, що це буде за будинок, але виявилось, що в ньому півтори тисячі квадратних метрів. Нам запропонували їжу, одяг, ліки, навіть гроші, якщо хтось планує їхати далі. Було дуже дивно. Не могли повірити в те, що людина з іншого міста кинулася допомагати зовсім незнайомим людям з гарячої точки.

Домовився про протез та реабілітацію за кордоном

74-річна Любов Прочухан чверть століття працювала дояркою на фермі, а останні 24 роки перебуває на заслуженій пенсії. Раніше в неї було велике хазяйство, а тепер має лише кілька курей і кроликів. Жінка дістала важке поранення кінцівки під час чергового обстрілу Чернігівщини. В'ячеслав допоміг вивезти жінку в лікарню, а згодом домовився про протез та реабілітацію за кордоном.  

— Чим ви займалися, коли почалося повномасштабне вторгнення? 

— Коли почалася війна, я була одна. Щоб полегшити біль, рубала дрова, з сусідами варила з свіжого молока плавлений сир, який возили солдатам. Вся молодь виїжджала. Доярки зараз ніде не знайдеш, тож я сказала завідуючій ферми, що якщо треба буде доярка, то прийду з кумою, їй 75, доїти. Прийшли і видоїли 100 літрів. Тільки з сарая виїхала, так і впала. А з сараю — чорні клуби диму.

Зразу стала себе перевіряти: ворушити головою, руками, тулубом. Одна нога не слухалася. Лилася кров — кістку з ноги вирвало. Односелець ременем перев'язав мені ногу і побіг по машину. Мене поклали у машину, повезли додому за документами, а потім викликали швидку і відвезли в лікарню. Там я пролежала 10 днів. 

Заходить молодий вродливий хлопець з бородою. Каже: "Я Славка, хочу забрать вас у Київ, щоб вилікувати і щоб ви ще й танцювали". Відвезли вони мені в Охматдит. Професор перевірив мене і забрав в інститут нейрохірургії на ампутацію. 

— Вам ампутували ногу? 

— Так. Днів через чотири після ампутації я тому молодому хлопцю сказала, що він має виконати моє бажання — я маю з ним станцювати. На одній нозі я з ним вальса затанцювала. А Славка сказав мені: "Я заберу тебе додому". А я йому: "Куди додому? Ще й на одній ніжці?"

— І він стримав обіцянку? Привіз до себе додому? 

— Так, я пробула в лікарні близько 16 днів. Потім Славка мене забрав у будинок під Києвом — чи то вілла, чи не знаю, як його назвати. Але там був басейн. Я в нього прожила 20 днів. 

— Як у вас з'явився протез?

— Я була в Австрії. 

— Це ваша перша закордонна поїздка?

— Так! У мене шок! Я ні німецької, ні англійської не знаю. Добре хоч один лікар Андрій був українець. Був мені за перекладача.

Зустріч

Олена, Марина та Любов Миронівна дуже хотіли зустрітися з В'ячеславом, аби подякувати йому за врятовані життя. Вдалося їм це у студії "Я не забуду". Чоловік детальніше розповів про те, чому вирішив ризикнути власним життям задля порятунку інших, як йому вдалося розмістити 350 людей у своєму будинку, як зустрівся з Далай-ламою та чим займається зараз.

— Я знаю, що у вас дуже цікава філософія і ви навіть бачилися особисто з великим гуру Далай-ламою. Розкажіть про це.

— Це було у 2009 році. Мій духовний брат Максим сказав, що має повезти мене на якесь випробування. Я даже не знав, куди ми їдемо. Прилетіли ми в Делі і поїхали в резиденцію Його святості Далай-лами XIV. Так відбулася наша перша зустріч. Вона мене дуже надихнула. 

Тоді я страждав на зайву вагу — важив близько 150-160 кілограмів. Після зустрічі з Його святістю я на рік став вегетаріанцем і схуднув до 110 кілограмів.

— Яка зараз ваша філософія? 

— Моя філософія — бодгісаттва. Це душа, яка вже побувала в раю, там їй стало нудно, тож вона повернулася на землю, щоб творити і допомагати. 

Коли ми вперше приїхали в Чернігів, дівчата побачили двох молодих парубків на джипах. Вони питали, навіщо ми це робимо, навіщо приїхали, що будемо з ними робити. Я спочатку не зрозумів, бо ми ж приїхали вам допомогти. Я розповідав, що я будівельник, у мене є великий дім, я просто хочу допомогти вам. Тобто у нас була така собі співбесіда ще.

— Скількох людей ви загалом вивезли з гарячих точок? 

— Перший місяць рахували. Коли перевалило за тисячу, то... З Чернігова 33 важкопоранених вивезли. До середини квітня були в Черніговв, а потім переїхали в Краматорськ, де стали свідком теракту на вокзалі. Зараз у волонтерському загоні нашого фонду 23 швидкі.

— Зізнавайтеся, ви мільйонер? 

— Не люблю цього слова. Я інженер-будівельник, власник будівельної компанії. В 2014 році мене запросили на роботу в Казахстан і я, на жаль, поїхав. Створив там велику компанію і до 2019 року працював там. Зараз я жартую, що свої мільйони залишив там. Повернувся з Казахстану я ні з чим. Зараз гроші вкладаю тільки в те, що може допомогти людям: протезування, медичне обладнання, обладнання для транспортування, ліки. 

— Дівчата розповідали, що ви їх поселили в себе вдома. Скільки загалом людей жило у вашому будинку?

— Близько 350. Великий будиночок у мене. Хтось раніше заздрив і питав, навіщо такий великий будинок чи підвал під ним. Я коли ще навчався в радянській школі і вчив цивільну оборону, то дізнався, що на випадок ядерної війни таке треба.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ
• Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"
• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"
• Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"