Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ

У кожного з нас свій спосіб наблизити перемогу. Вік, стать, фах неважливі. Війна змішала все, переставила людей місцями, сама обрала нам нові адреси, але не позбавила бажання будь-що знайти дорогу назад додому. Саме про це сьогоднішній випуск програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

9-річна Лера Сакун — двічі переселенка. Попри свій невеликий вік, вона вже допомагає ЗСУ — плете браслети зі стрічок, а на виручені від їхнього продажу кошти купує необхідне для військових. Крім того, Лера з мамою роблять сухі супи, ласощі та відправляють на передову бійцям.

Донецьк — Торецьк — Калуш

Вікторія Сакун, її чоловік та двоє дітей вже двічі переселенці. До 2014 року жили у Донецьку, потім переїхали до Торецька. А після влучання ракети в їхній під'їзд рік тому знову почали життя з чистого аркуша в Калуші Івано-Франківської області.

— Рік тому ви вдруге стали переселенцями. Як саме це сталося?

— Коли почалася повномасштабна війна, ми залишалися вдома, в місті Торецьку. Я не хотіла виїжджати. А коли вже у будинок прилетів снаряд, наша донька Валерія дуже злякалася. І тоді було ухвалено рішення, що треба вже виїжджати. Думали, що їдемо на місяць. Брали лише необхідне, бо в машину багато не влізло, і ще кішечку свою забрали.

Спочатку в Дніпрі зупинилися, в школі переночували. Потім у Вінниці нас прийняв молитовний дім, ми там переночували. На третій день приїхали до Івано-Франківська. На вокзалі нам дали адресу ліцею, де ми зупинилися в спортзалі.

Поки їхали, всі емоції тримала в собі. А вже коли опинилися в спортзалі, у мене почалася істерика. Мене підтримали мої діти. Валерія сказала, що їй подобається тут, і син старший сказав: "Мамо, ми ж сильні, все буде добре".

У спортзалі жили тиждень, шукали житло, щоб арендувати. Ціни були дуже високими, захмарними. Но нам пощастило, ми знайшли житло у місті Калуш.

— Я так розумію, у вас залишилася квартира в Донецьку і в Торецьку. Але ви вже рік у Калуші. Чи вважаєте ви це своєю домівкою? Чи все ж таки хочете повернутися?

— Повернуться хочу в український Донецьк.

— Ваша сім'я допомагає ЗСУ. З чого це почалася?

— Перша наша допомога, коли Сергій Притула збирав на дрони. Тоді чоловік отримав зарплатню. Ми зробили невеликий внесок. Донька Валерія запропонувала плести браслети зі стрічок, продавати їх для допомоги ЗСУ. Ми почали плести. Діти зробили скриньку для коштів, коли Валерія перший раз вийшла з братом, вони продали 18 браслетів. Один браслети коштує 20 гривень.

Плетіння одного браслета займає 7 хвилин, за день Валерія робить 10 штук.

Коли у нас була повна скринька, ми почали шукати, кому можна передати гроші, щоб вони дійшли саме до військових.

— Ви радилися з Лерою, кому будете цими грошима допомагати?

— Звісно. Вона більше віддає перевагу військовим на сході, бо там дуже тяжко. А так, щоб вона сказала, саме туди й більше нікому, — ні. Для неї кожен захисник — це її герой.

Перші зароблені гроші пішли на тепловізор. На другу скриньку купили скло на "Ниву", яке вилетіло від вибуху. Потім одягали "морських котиків".

— А є зворотний зв'язок від військових?

— Так, вони записували відео, наприклад, коли замінили скло на "Ниві". Валерії подарували іграшку, великого кота, передали підписаний прапор і шеврони. І у Валерії з'явилася мрія — зустрітися із захисниками, які їй передали подарунки.

З журналістики — до армії

Катерина Арсені — журналістка з міста Калуш. Жінка добровільно залишила професію, рідний дім і зараз служить на Донеччині. Саме вона надсилала Валерії подарунки з фронту.

— Катерино, ви 15 років працювали в журналістиці, де саме?

— Я народилася у місті Калуш, 12 років працювала на місцевому телебаченні, уже останні роки була на посаді головного редактора. Наприкінці 2015 року я відчула, що потрібно щось міняти, й звільнилася з роботи.

— Як ви прийняли рішення аж настільки кардинально змінити своє життя і стати військовою?

— Час від часу в розмовах було, а чому б тобі не спробувати? Я відповідала: що ви, жартуєте? Я вважала, що я і армія несумісні речі.

Проте вирішила зателефонувати знайомому: "А ти можеш мені дізнатися, що, де і як?" Він мені буквально наступного дня телефонує і каже: "Завтра візьми свої документи і піди у військкомат, тебе чекають о 9:00". Я гадала, що йду на консультацію до військкомату. А прийшла та почала обхід медичної комісії. Контракт я підписала за три дні.

— А пам'ятаєте свій перший день, коли ви прийшли до армії?

— Перший день був, мабуть, найцікавіший. Це було 18 листопада 2016 року. Я прийшла зранку, як належить жінці, гарно одягнута. Чомусь запам'ятала, й дуже смішно самій, що я прийшла у замшевих черевиках на підборах. Коли я сіла в машину до комісара, він так мені посміхнувся, мабуть, я йому сподобалось. Я аж потім зрозуміла, чому він так подивився на мене.

— Ви ж мама. Як ваші рідні та близькі відреагували на те, що ви йдете в армію?

— Спочатку якось так: "Мамо, ти шо?" Коли була перша ротація, вони вже зрозуміли та підтримували дуже, пишалися.

На момент, коли підписала контракт, я була сама з дітьми. Подейкують, що жінка йде в армію для того, щоб знайти собі там чоловіка. Таке є. Проте це не те, чому я пішла у Збройні сили України.

Одного разу ми були на ротації. Там ми поселилися в будинку, було дуже холодно. Тобто цей будинок потребував чоловічих рук. Я звернулася до командира, і він каже: "У нас є такий ґазда, він робить все". Прийшов Петро, ми познайомилися, і відразу: "Що треба робити?" І пішли щодня рознарядки, що йому треба робити.

Якось думаю: він напевно не їв давно смачної домашньої їжі. Я до нього: "Петре, що ви любите з домашньої їжі?" — "Люблю борщ та сало". Потім я в один момент зрозуміла, що вже без нього не можу.

— Петро теж військовий?

— Так, він теж військовослужбовець. І ось ми разом вже четвертий рік.

— Ще не освідчувався вам?

— Ще ні, але натяк уже був конкретний — 31 грудня 2022 року він подарував мені каблучку.

— Ви багато де були на сході. Яке ваше місто найулюбленіше?

— Ним стало місто Торецьк.

— Яка історія під час повномасштабного вторгнення вас вразила найбільше?

— Одного разу надійшла волонтерська допомога, там був мед і папірець, на якому було намальовано сонечко і написано: "З любов'ю. Наталя, Калуш". Виходить, моя землячка.

Я вирішила знайти цю жінку в соціальних мережах. Сфотографувала малюнок, написала: "Наталю, відгукніться". І так ми почали спілкування. Вона почала допомагати, надсилати, що потрібно.

Одного разу Наталя надіслала дві маленькі переплетені стрічки: в синьо-жовтому і червоно-чорному кольорах. Вона сказала, що ці стрічки у Калуші плете дівчинка з Торецька. Наталя мені написала, що родина з Донецька, потім приїхали в Торецьк, потім змушені були переїхати до Калуша, мама виготовляє фруктову пастилу, що нам теж відсилали.

Наталя також розповіла, що ця дівчинка на продажі браслетів зібрала понад 30 тисяч гривень для ЗСУ. І мене так це вразило. І я захотіла зробити їй подарунок. Наталя повідомила, що дівчинка мріє про велику м'яку іграшку. Я знайшла в інтернеті іграшкового котика, замовила, надіслала адресою на Калуш, а Наталя занесла Валерії. А також відіслала два шеврони мого 109 гірсько-штурмового батальйону у складі "Едельвейсу". І ще у мене був прапор України. Взяла ручку і написала на ньому повідомлення для Валерії.

Я казала, що коли за першої нагоди приїду в Калуш, то обов'язково зустрінуся з цією дівчинкою.

Зустріч

Катерина мріяла побачити Валерію, а Лера — захисницю Катерину. Проте зустрілися вони не в Калуші, а у студії "Я не забуду".

"Ми стоїмо і будемо стояти заради такого покоління, як ти, заради всієї України. Ми хочемо, щоб кожен мав свій дім, щоб ти повернулася до свого дому. Ми хотіли, мабуть, в Калуші зустрітися, але, бачиш, який нам зробили сюрприз. Гадаю, що він запам'ятається нам на все життя. Тому бережи шеврони, бережи прапор. Ми обов'язково з тобою зустрінемося усі, нас дуже багато", — звернулася Катерина до Лери.

Лера розповіла, що робить не тільки браслети, а ще пастилу, а до того сушила овочі. Й ці смаколики відправляли військовим. Катерина підтвердила, що вони з бійцями їх теж отримували, дуже смачно.

"Я хочу подякувати всім захисникам, які захищають нашу Україну", — резюмувала Лера.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"
• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"
• Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"
• Як пенсіонерка у селі на Миколаївщині доглядала за сотнями бійців ЗСУ: історія Клавдії Шматко з позивним "Комбат"
• Після ампутації через поранення надихає своєю стійкістю інших: дивовижна історія тренера з акробатики Олександра Чайки