Врятував побратима, наступного дня довелося рятувати вже його: історія захисників Миколи Москаленка та Олександра Журавля

У 2023 році Микола отримав серйозне поранення. Своїм життям він завдячує побратиму Олександру, який, ризикуючи власним, врятував його на передовій. Два роки Микола мріяв потиснути руку своєму рятівнику. Їхня зустріч відбулася у проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Історія Миколи

До початку повномасштабної війни 42-річний полтавець Микола Москаленко був підприємцем. Займався оптовою торгівлею зернових культур, потім організував свій бізнес у вигляді пасіки — тримав близько 100 вуликів.

Із дружиною Оленою виховував двох дітей. Синові зараз 20 років, він студент Полтавської медичної академії. Доньці 10 років.

"Живемо в Полтаві, у нас приватний будинок. Мій уже покійний батько якось побудував ще сарай. У радянські часи все було недорого, і він у сараї перекриття зробив із рейок. І ще сміявся: ну, буде бомбосховище. Ми сміялися тоді, бо здавалося, що такого не може бути. А воно стало в пригоді саме як бомбосховище", — розповідає Микола.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Микола кілька днів присвятив облаштуванню сім'ї під нові умови, а 26 лютого вже пішов до військкомату.

"Там черга була божевільна. Я пішов дізнатися, що із собою брати. Там сказали: нічого не бери, зубну щітку і все. Приїхав додому. Удома син почав ховати взуття: "Тату, ми тебе не хочемо відпускати". Дружина теж відмовляла. Я просто сказав: "Я йду на війну", — згадує він.

Спочатку Микола потрапив у Полтавське ТрО, охороняв Полтавський аеропорт. Але це його не влаштовувало.

"Ми були налаштовані воювати. Але йшов час, а ми стояли на охороні аеропорту. І виходить, що я в тилу, а на передку воюють і гинуть хлопці, а ми тут сидимо. Я тероризував свого командира роти, усіх, кого можна було. Вони мені казали: не твоя справа, прийде час — поїдете на передок. А я рвався, тому що, йдучи у військовій формі Полтавою, інколи хотілося ховати очі, бо я розумів, що я у формі маю бути на передку", — пояснять чоловік.

Останньою краплею був випадок із бабусею в Полтаві. Микола з товаришами по службі їхали на стрільби і у військовій формі заскочили в магазин купити чогось перекусити.

"І підійшла бабуся, років 70, напевно. І дає мені 200 гривень: "Синку, на!". Кажу: "Ми зарплату отримуємо, у нас є гроші". Вона в сльози: "Я прошу, візьми, я хочу допомогти". І за бронежилет суне мені ці гроші. Як мені було соромно ці гроші брати, ви навіть не уявляєте", — ділиться він.

Микола дотиснув командирів і за власним бажанням перевівся в розвідроту. Так він опинився на Харківському напрямку. Їхній підрозділ розташовувався в районі села Олександрівка Куп'янського району, поруч із російським кордоном.

"Там у нас були локальні бої, перестрілки. Росіяни не лізли через кордон. Наш розвідвзвод отримував завдання на виходи, щоб виявляти ворога — де він може перебувати, як розташовується. Це були такі лайтові виходи", — розповів захисник.

Потім підрозділ Миколи перекинули на Сумщину. А потім була гаряча Донеччина — Соледарський напрямок.

"Ось у Соледарі все було вже по-справжньому. Ми тільки туди заїжджали, вже артобстріли, вибухи, бачимо підбиті машини, постійна евакуація поранених, а далі йде бій. Таке враження, що потрапив у якийсь бойовик, що це не з тобою відбувається", — згадує він.

На Соледарському напрямку Микола отримав серйозне поранення. 22 січня 2023 року він тепер називає своїм "везучим днем".

Боєць із побратимами утримували посадку перед селищем Сіль (передмістя Соледара). Росіяни намагалися її продавити, не виходило. Почали крити артилерією, щоб потім зробити нову спробу штурму.

"Ми ніч протрималися, на ранок почався артобстріл. Нас було, по-моєму, 12 осіб. Потихеньку нас почали вибивати — то "200", то "300". Нас у тій посадці залишилося троє, артобстріл закінчився. І пішли вже кацапи — через кущі. Їх не видно, але за голосами чути, що їх не один, не два, а десь під взвод. А нас троє. Прийняли рішення відходити", — зазначає Микола.

Він пішов першим, щоб перевірити напрямок виходу. Йде над посадкою, проходить кущі... і натикається на автомат

"Сидить кацап і дивиться на мене. Він не зрозумів, думав, що я свій. Каже мені: "Ты свой?". Я зорієнтувався і російською йому: "Свой!". Кидаю автомат убік, навалююся на нього і починаю душити. Ми з ним боремося, і я боковим зором бачу — 4-5 людей по посадці підтягуються потихеньку. Вони ще просто не зрозуміли, що відбувається, тому що кругом стрілянина, бій іде, нічого незрозуміло. Думаю, ще секунда-дві, і вони все зрозуміють, і тоді мені кінець. Кажу кацапу: "Не кричи, я вже відходжу". Перекотився назад за кущі, і бігом назад до своїх. Чую, цей уже кричить: "Укри, укри!". Починають стріляти, але я вже поза зоною їхньої видимості", — продовжує боєць.

Микола повернувся до побратимів, розповів, що цим напрямком не вибратися. Залишалася тільки одна дорога — через поле. А там бійців видно як на долоні. Але вибору не було, тож почали відходити: де могли, присідали, повзли, відстрілювалися.

"І тут куля влетіла мені в коліно, прямо в чашечку і розбила суглоб. Я тоді цього не зрозумів. Я просто відчув, що піді мною пропала нога. Упав, побачив — кров хлище. Йти не можу, намагаюся повзти на спині, бо недалеко були кущі, де я міг сховатися. А на мені РПС (ремінно-плечова система, — ред.) — магазини, гранати, купа всього на ній навішано. І це все мене гальмує, не можу повзти. Відстебнув РПС, і поповз далі. Відповз, думаю — треба накласти турнікет. А турнікет у РПСці залишився", — каже Микола.

Підбігли два побратими, наклали турнікет і донесли Миколу до найближчого окопу. Тут він зустрівся з бойовим медиком Олександром Журавлем. Олександр швидко переклав турнікет на нозі пораненого вище.

Тепер завдання — донести Миколу до кінця окопу, щоб передати на евакуацію. Основна проблема — окоп довгий, вузький і зигзагоподібний. Удвох пораненого не взяти. Тому двоє побратимів і медик Олександр несли Миколу по черзі.

Бій тривав, були нові поранені і двоє бійців пішли їм допомагати. З Миколою залишився Олександр, а до точки евакуації ще далеко.

"Мені ставало дедалі гірше й гірше, руки й ноги німіли. У Сані від тяжкості вже руки трясуться, але він мене тягне, пихкає щосили. Я йому якось намагаюся допомогти, чіпляюся пальцями за стіни окопу, відштовхуюся однією ногою. Так Саня дотягнув до того місця, куди мав під'їхати евак", — каже захисник.

Від великої втрати крові почало збоїти серце, Микола почав задихатися. А евакуаційна машина все не приїжджає — поранених багато, вона постійно зайнята. Миколі ставало дедалі гірше.

Поруч стояли десантники на бронетранспортерах "Козак". Олександр попросив їх відвезти побратима, але ті не могли залишити позицію без наказу свого командування. Пощастило, що серед десантників був медик, він запропонував замінник крові, щоб хоч якось стабілізувати стан пораненого.

Олександр поставив Миколі крапельницю, і той одразу відчув полегшення. І серце заспокоїлося, і дихання відновилося. Незабаром приїхала евакуаційна машина. Олександр занурив Миколу. Таким було їхнє недовге знайомство, але яке виявилося доленосним для Миколи Москаленка.

Потім був стабілізаційний пункт у Краматорську та лікарня в Дніпрі, де лікарі боролися за ногу Миколи. Дружина Олена, щойно дізналася про поранення, одразу поїхала до чоловіка і була весь час поруч. Потім Миколу перевезли в лікарню рідної Полтави.

Лікування тривало близько року. Ні в Дніпрі, ні в Полтаві хороших прогнозів на ногу не давали, бо суглоб був повністю розбитий, плюс почалося загноєння.

"Слава богу, хтось із волонтерів розповів мені про національний проєкт "Врятуй кінцівку". Дали контакти, я зв'язався з кураторкою Іриною. Вона пробила мені Інститут травматології в Києві. Там хірург дуже талановитий, він мені просто ногу з нічого зліпив", — розповів Микола.

Під час перебування в госпіталях, лікарнях у чоловіка з'явилося нове хобі — він почав писати вірші.

"Ти лежиш, не спиш ночами, постійно лізуть якісь думки. І ці думки почали якось самі собою в слова римуватися. І я почав це записувати. Віршами це не назвеш, але, принаймні, слова римувалися. Просто мені треба було все це з голови викинути, і прийшов такий спосіб", — пояснив захисник.

Наразі Микола Москаленко почувається добре і навіть уже працює — водієм вантажного автомобіля на фірмі, директором і господинею якої є його дружина.

Історія Олександра

На зустріч із Миколою до студії "Я не забуду" приїхав Олександр Журавель. І не з порожніми руками — приніс побратиму капучино.

"Просто коли ми довго чекали на евак, уже почали хвилюватися, то я заспокоював Колю: "Усе буде добре, зараз ми тебе залатаємо, поїдеш додому, питимеш капучинко і згадуватимеш увесь цей двіж", — пояснив Олександр.

У мирному житті Олександр Журавель працював ветеринаром на фермі. У перший день повномасштабної війни він добровольцем пішов до військкомату.

"Черги були страшні. Я три дні ходив у військкомат, щоб мене хоч кудись приписали. Так я потрапив у 116 Полтавське ТрО, там мене записали як помічника гранатометника. Влітку мене перевели в бойові медики", — розповів він.

Олександр зазначив, що складність у порятунку Миколи полягала в кількох моментах.

"Він потрапив в окоп уже з пораненням, уже була втрата крові. Був нюанс із турнікетом. Хлопці наклали його як треба, за правилами, але треба було накладати максимально високо. Тому що турнікет був накладений майже на саму рану, я не міг одразу зрозуміти, де поранення. І виходить, що потихеньку-потихеньку кров виходила. Ну, і сам шлях до точки евакуації був нелегкий, адже Микола в нас хлопчик не маленький", — перелічив бойовий медик.

А 23 січня 2023 року — наступного дня після порятунку Миколи — поранення отримав уже Олександр. Він на точці евакуації допомагав пораненим побратимам, чекали на машину. Почався сильний обстріл, одна з мін розірвалася біля бойового медика. Спочатку болю не відчував, лише побачив розірвану нижче коліна праву ногу. Крім того, осколками посікло праву руку. Згодом же стало відомо, що від вибухової хвилі постраждав кишківник.

"Привезли до Краматорська. Лікар каже: спробуй порухати пальцями ніг. У мене таке відчуття, що ось-ось і я їх запущу. І бачу, як один із них дістає голку, тицяє мені в ногу, трошки бризнула кров. Я розумію, що нічого не відчуваю. Ну, все — буде ампутація", — згадує захисник.

Потім були операції в Дніпрі, Києві. Організм не витримував — почали відмовляти нирки. Протягом двох місяців Олександр перебував у реанімації. За цей час він схуд із 80 до 48 кілограмів.

"У мене було 48 кілограмів. Я жив на крапельницях, я не міг їсти, мене годували через зонд. Довго мене не могли запустити. Навіть воду не міг пити", — зазначає він.

Олександр провів у лікарнях 1 рік і 2 місяці. Потім пощастило з протезуванням — в Україну приїхав австралійський хірург-травматолог Муньєд Аль Мудеріс.

"Ампутація була високою, мені запропонували зробити остоінтеграцію — це імплант у кістку. Я подумав, що це типу як зубний імплант, тільки у більшу кістку, тому це могло спрацювати. І я погодився. Мені зробили операцію. І зараз я не надягаю куксу, у мене стоїть імплант, і до нього я приєдную протез", — пояснив захисник.

Олександр уже відновився, і навіть самостійно водить автомобіль.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Двох синів втратила — для трьох дівчаток мамою стала: історія Оксани Харченко
• Росіяни розстріляли дев'ятьох полонених на Курщині: спільний біль і спільна мета об'єднала сім'ї полеглих українських захисників
• Третє освідчення після двох відмов: історія великого кохання захисника "Лютого", який пережив ампутацію
• Після ампутації рук не втратив волю до життя: Герой України Валерій Кучеренко прагне здійснення своєї мрії
• "Мрію дожити до обміну онука": 75-річний Володимир бореться за повернення Богдана з російського полону