Росіяни розстріляли дев'ятьох полонених на Курщині: спільний біль і спільна мета об'єднала сім'ї полеглих українських захисників

10 жовтня 2024 року мережу облетіло фото дев'яти українських військових, розстріляних росіянами в Курській області. Одним із них був 21-річний Руслан Голубенко. Мати впізнала сина тільки за білизною та шкарпетками. Боротьба за територію, де лежали тіла, тривала 10 днів, і лише через два тижні тіла героїв повернули додому.

Батьки Руслана мріяли про зустріч після перемоги, але тепер їхня мрія змінилася. Вони звернулися до проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім" з проханням — розшукати рідню побратимів, які загинули разом з їхнім сином. Для учасників цього випуску це більше, ніж просто знайомство. Це спільний біль і одна спільна мета.

Ведуча — Ірина Хоменко

Руслан Голубенко

До студії "Я не забуду" завітали Вадим і Оксана Голубенки — батьки полеглого воїна Руслана Голубенка (позивний "Руха"), військовослужбовця 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Руслан був командиром відділення розвідки, працював із дронами.

Сім'я живе в селі Рябухи Чернігівської області, займається фермерством. Батьки Руслана мріяли після перемоги зустріти сина і зібрати за великим столом усіх його побратимів. Однак після трагедії мета змінилася.

В Оксани та Вадима троє дітей. Руслан був довгоочікуваним первістком, народився 3 грудня 2002 року.

"Ми жили вже п'ять років, але в нас не було дітей. Нам була байдужа стать дитини, але нам двічі насвітили дівчинку. І ми дали їй ім'я Руслана. І вже в пологовому залі для мене був сюрприз — народився хлопчик. Ім'я не хотіли змінювати, тому ми його назвали Руслан. Тато наш три тижні святкував. Ми всі дуже раділи", — розповіла Оксана Голубенко.

Руслан ріс дуже активною дитиною, з дитинства був творчим — добре співав, танцював, любив вірші. Тож після школи закінчив Ніжинський коледж культури і мистецтв, де здобув кваліфікацію трубача.

30 березня 2021 року Руслан підписав контракт із ЗСУ та пішов захищати Україну в межах Антитерористичної операції (АТО) на Донбасі.

"Після коледжу він якось ніде не знаходив себе. А потім каже: я буду військовим. А тоді вже йшло АТО, я була дуже проти, дуже відмовляла, казала, що це ж не жарти. Але він відповідав: мамулечко, я вирішив, усе. Йому було всього 18 років, він міг піти тільки на контрактну службу. У нас не було виходу, тому ми змирилися з вибором Руслана, і підтримували його до кінця", — зазначила Оксана.

З 24 лютого 2024 року перший місяць повномасштабної війни Руслан із побратимами захищав Чернігівщину.

"Це був страшний місяць, дуже важкий. Він же молоденький, наші діти не готові до такої війни. Перші два дні з ним не було зв'язку, я з глузду сходила, не знала, що робити. Потім зателефонував", — згадує мама.

Підрозділ Руслана перекинули на Донеччину, він був гранатометником і з побратимами тримав оборону на Покровському напрямку. Хлопець зацікавився безпілотниками, і з березня 2023 року перейшов до підрозділу операторів БпЛА батальйону.

Руслан був дуже люблячим сином, навіть під час війни любив робити батькам сюрпризи. Якось у нього була відпустка, він вирушив додому, але мамі нічого не сказав. У "змові" брав участь батько. Вони зустрілися в Ніжині, Руслан купив для мами подарунок — плазмовий телевізор, букет троянд, і з батьком вирушив у село.

"Він своїм приїздом зробив мені тоді такий сюрприз, я була в шоці від радості. Я не очікувала цього. Ніде не проговорився, нічого. Я поралася по господарству, і раптом чую — музика. Руслан дуже любив музику, у нього була переносна колонка, він як врубить її на всю — все село чує, що це Русланчик іде. І тут я чую музику. Вийшла — нікого немає, але чую, як музика наближається. Я вже здогадалася, що це йде мій син, і мене аж накрило. Він ішов із букетом величезних троянд. Такий оберемок, що я навіть не змогла його обхопити. Я сльози не могла зупинити", — згадала Оксана.

Останній подарунок був теж незабутній — Руслан повіз маму відпочити на море. Після тієї поїздки Оксана знову проводжала сина на службу — тепер у Сумську область, звідки підрозділ прямував на Курщину. Це була остання зустріч Руслана з батьками.

"Остання телефонна розмова була важка. Він частенько писав: "Мамулечко, помолись за мене". Я йшла і молитви читала. Він у це свято вірив, і завжди казав: мене твої молитви бережуть, бо я з таких колотнеч вилазив, що це справді диво. А потім Русланчик записав голосове повідомлення: "Мамулечко, молись". І в нього був такий дуже тремтячий голос, переляканий такий. Я відчувала, що там недобре. Я плакала і молилася. А потім він мені написав: "Все, мамулечко, буду пробувати прориватися, все буде добре". Це було його останнє повідомлення. Я написала: " Хай Бог вас береже, хлопчики". Він мені вже не відповів", — поділилася Оксана.

Поки Руслан не виходив на зв'язок, батьки зателефонували командиру. Він їм повідомив, що хлопці на завданні, підтвердив, що на зв'язок вони не виходять. Але заспокоїв, що, може, з раціями щось.

10 жовтня мережею розлетілося фото з дев'ятьма українськими захисниками — росіяни наказали бійцям роздягнутися до білизни, лягти на землю, після чого розстріляли. Але зображення було забрюлене, впізнати когось на ньому було неможливо. А 13 жовтня батькам Руслана надіслали це фото без пікселя.

"Це вже було дуже чітке фото, зроблене з дрона. Я одразу впізнала Русланчика, навіть за статурою. А коли збільшила фото, я вже впізнала по білизні, по його шкарпетках смугастих, він мені хвалився ними. До цього в нього було поранення в плече, і на фото було видно цей шрам. Я сподівалася, що Руслан лежить просто непритомний. А потім ще наблизила фото, і я побачила, що в нього поранення в голову", — не стримуючи сліз розповіла мама.

Як потім розповіли побратими, група Руслана виконувала бойове завдання в районі села Товстий Луг на Курщині. Росіяни почали штурм, і група вступила з ними в бій. Героїв було десять, перший загинув у перестрілці. Коли в решти дев'яти закінчилися боєприпаси, хлопців взяли в полон.

"Нам розповідали, що деяких катували, а деяких — розстріляли. У медичній довідці не написано, що в Руслана були якісь чисельні ураження. Зазначено про розтрощення черепа внаслідок бойових дій, я так зрозуміла, що від пострілу. Коли забирали тіла, то ніяких речей не було, ті покидьки все забрали — не було жодного шеврона, ніякої амуніції", — розповіла Оксана.

Розправа над полоненими воїнами сталася 10 жовтня 2024 року в районі села Товстий Луг. Боротьба за територію, де лежали тіла, тривала 10 днів, і лише через два тижні тіла героїв змогли повернути додому.

"23 жовтня їх привезли, а вже 26-го поховали Руслана. Коли його привезли, я попросила подивитись, хоча б на ручку, бо в Руслана було татуювання на руці. Чоловік, який привіз, каже: "Я вам не раджу, там нема на що дивитися. Розумієте, плюсова температура, і вони лежали два тижні", — продовжила мама.

Вадим і Оксана звернулися до "Я не забуду" з проханням розшукати родичів побратимів Руслана, яких росіяни розстріляли разом із їхнім сином. Вдалося знайти рідних ще двох героїв.

Геннадій Загній

Ніна — мама загиблого Геннадія Загнія, молодшого сержанта, оператора БпЛА 1-ї окремої танкової Сіверської бригади.

Сім'я живе в селі Кунашівка на Чернігівщині. Геннадій Загній народився 23 листопада 1991 року. Закінчив Ніжинську гімназію №15, при якій діяв ліцей Київського національного авіаційного університету. Після закінчення ліцею хлопець вступив уже до самого університету в Києві. Там він провчився три роки, а 2013-го підписав контракт із ЗСУ на три роки і поїхав до Феодосії. У складі 6-ї бригади берегової охорони був гранатометником взводу десантно-штурмової роти, матросом.

"У лютому 2014 року, коли росіяни вже стояли під їхньою частиною, їм допомагали кримські татари — підвозили їжу, воду. А потім їх звідти вибили. Убитих нікого, слава богу, не було, там просто була рукопашка, їх закидали світлошумовими гранатами і газом", — розповіла Ніна Загній.

У 2014-2015 роках Геннадій брав участь у бойових діях у Донецькій і Луганській областях у межах АТО. У 2017 році в нього закінчився контракт, і хлопець повернувся до цивільного життя. Однак із початком повномасштабного вторгнення вже 24 лютого 2022 року пішов до військкомату.

"Він каже: "Мамо, почалася війна, Росія наступає, я піду на війну". Я тільки раз йому сказала: "Синочку, а, може, не підеш?" Він відповів: "Мамо, а ви девіз морської піхоти пам'ятаєте?" І більше це питання я ніколи не порушувала", — зазначила Ніна.

До вересня 2022 року Геннадій у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади захищав Чернігівську область. Потім пройшов навчання за програмою підготовки операторів БпЛА і виконував бойові завдання в районі селища Велика Новосілка на Донеччині (Времівський напрямок). Потім була Сумщина, і з серпня 2024 року — Курський напрямок.

Під час війни Геннадій не розповідав матері про деталі служби, тільки коли повертався з бойового завдання, повідомляв, що "у мене все добре".

"Ми з ним розмовляли дуже рідко. А коли це траплялося, то говорили про цивільне життя: що відбувається в селі, що відбувається в родині. А про війну він нічого не розповідав — де він, що робить", — пояснила Ніна.

У жовтні 2024 року в Ніжинському військкоматі Ніні повідомили, що її син числиться зниклим безвісти. Спочатку була надія, що Гена все ж таки живий. Але, на жаль, 23 жовтня додому привезли тіла хлопців.

На тілі Геннадія вогнепальних ран не було, тільки гематома на пів обличчя. У висновку патологоанатома вказані переломи кісток основи черепа і що зламані всі лицьові кістки.

Геннадія Загнія поховали 28 жовтня в рідному селі Кунашівка.

Іван Белейчик

Далі команда "Я не забуду" шукала родичів розстріляного Івана Белейчика (позивний "Мустанг"), оператора дронів взводу безпілотних авіаційних комплексів.

Журналісти зателефонували його матері, однак жінка заявила, що їй усе це не потрібно. Тоді розшукали сестру Івана — Галину Самару, яка розповіла моторошну історію їхньої родини. Як виявилося, жінка, якій телефонували журналісти, — це не мати, а мачуха Івана.

"Мами немає вже 21 рік. Вона поїхала в Санкт-Петербург у гості до братів, і не повернулася звідти. Її брати сказали, що посадили її на поїзд, але вона додому вже не доїхала. Тобто ми живемо з таким, що мама не померла, а зникла. Коли не стало мами, мені було 11 років, а Іванку — 7. І ми залишилися з татом, потім з'явилася мачуха", — поділилася Галина.

З появою мачухи життя дітей змінилося. Батько їздив на заробітки, його не було по півроку, Галя і Іванко залишалися з мачухою. Але в жінки були ще двоє своїх дітей.

"У нас було три кімнати. Ми з Іванком жили в одній кімнаті. Своїх дітей мачуха одягала якнайкраще, а нас — із гуманітарки. Ми були зайвими для неї, бо в неї була повноцінна сім'я — чоловік, свої діти. Наш тато був дуже добрий: її дітей прийняв як своїх, її як дружину. А ми з Іванком двоє були як... Ми благали батька, що не хочемо з нею жити. Але в нас не було вибору, нам було всього 11 і 7 років. Коли мачуха почула мої слова, що ми не хочемо жити з нею, вона мене вдарила — тато на це ніяк не відреагував, він просто сидів поруч", — продовжила Галина.

Так Галя і Іванко прожили з мачухою 6 років до повноліття дівчини. Чотири роки тому помер їхній батько.

Під час повномасштабної війни Іван пішов захищати країну. Після навчальних тренувань боєць спочатку місяць був на Донецькому напрямку, потім — Сумщина та Курський напрямок.

"З Курського напрямку він не міг часто телефонувати, казав, що не можна, бо прослуховують. Тому ми більше листувалися. Але він не говорив, де він, на мої запитання тільки відповідав, що він на війні", — розповіла Галина.

Спочатку Галину сповістили, що її брат зник безвісти. Потім їй надіслали фотографію з розстріляними бійцями. Але на ній вона не впізнала Івана. Ба більше, і командир казав, що він його не бачить на фото.

"Коли прийшло повідомлення, що він загинув, то нам скинули ще фотографію, де він уже мертвий. І ось дев'ять хлопчиків на першому фото були тільки в білизні, а мій Іванко — повністю у формі. Напевно, той 10-й хлопець, який загинув у бою, і був мій Іванко", — сказала сестра.

Потім було впізнання в морзі Львова.

"Ми зайшли в морг. На каталці вивезли хлопця. Я кажу: " Це не Іванко, у нього все тіло чорне". Чоловік каже, що, напевно, не того вивезли. А потім підійшов офіцер і сказав: "Я б радив вам не дивитися, бо тіло два тижні пролежало там". Навіть коли першу фотографію нам скинули, то вже обличчя було понівечене", — розповіла Галина.

Івана Белейчика поховали 4 листопада в його рідному місті Новий Розділ на Львівщині.

Прохання родин загиблих воїнів

Батьків Руслана Голубенка та Геннадія Загнія, сестру Івана Белейчика об'єднує спільна мета — щоб їхніх хлопців офіційно визнали Героями України посмертно. Для цього вони оформили відповідні петиції, і звернулися до глядачів із проханням підписати їх, бо для розгляду петиції потрібно зібрати по 25 тисяч підписів.

"Хочу попросити всіх, хто може, будь ласка, зробіть це для наших героїв. Вони заслуговують, усі хлопці заслуговують. Будь ласка, не проходьте повз, тому що це може статися з кожним, це війна. Але не дай бог, комусь таке пережити. Підтримайте кожного з наших хлопців, будь ласка", — звернулася Оксана Голубенко (Петиція №22/241972-еп).

"Дуже прошу вас підписати петиції, щоб наші сини, брати не залишилися всіма забутими. Підпишіть, будь ласка. І нехай знає вся Україна наших героїв, які з першого дня, хтось пізніше захищали Україну, і захищає зараз", — звернулась Ніна Загній (Петиція №22/238022-еп).

"Я також прошу, щоб вони не були забутими. Щоб знали не тільки вся Україна, а весь світ знав, за що наші хлопчики, наші брати, сини, батьки загинули. Щоб їх пам'ятали і віддали данину поваги", — звернулася Галина Самара (Петиція №22/242316-еп).

У них було все життя попереду, але вони віддали його за нас. Руслану Голубенку назавжди залишиться 21 рік, Геннадію Загнію — 32, Івану Белейчику — 27.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Третє освідчення після двох відмов: історія великого кохання захисника "Лютого", який пережив ампутацію
• Після ампутації рук не втратив волю до життя: Герой України Валерій Кучеренко прагне здійснення своєї мрії
• "Мрію дожити до обміну онука": 75-річний Володимир бореться за повернення Богдана з російського полону
• Мати дізналася, яким був останній день життя її сина: історія захисника Назара "Фінки"
• Разом захищали "Азовсталь": після повернення з полону батько і син зустрілися зі своїм кумиром