Після ампутації рук не втратив волю до життя: Герой України Валерій Кучеренко прагне здійснення своєї мрії

Валерій Кучеренко після поранення позбувся обох рук. Багато хто бачив його на відео з президентом України, коли Валерій отримував звання Героя, а також у кліпі відомих українських артистів. Власні відео ветерана набирають мільйони переглядів у соцмережі.

Але Валерій жодного разу не розповідав про свою мрію. У її здійсненні в новому випуску проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім" допоможе ведуча Ірина Хоменко.

"Він не здався"

Ця історія почалася зі звернення до "Я не забуду" Олександра Жовтуна. Він розповів про свого найкращого друга — ветерана АТО і повномасштабної війни Валерія Кучеренка.

"Валерій на початку повномасштабного вторгнення ходив по всіх військкоматах і просився на фронт, але його не брали. Казали, що просто немає зброї, на що він відповідав: я в бою добуду", — сказав Олександр.

Валерій домігся свого і потрапив на фронт. Він служив у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша (68-та ОЄБр). Під час одного зі штурмів дістав серйозні поранення, внаслідок чого йому ампутували обидві руки.

"Він практично не бачить на одне око і вже дуже погано чує на одне вухо. Але він не здався. Він дуже крутий, він далі продовжує жити", — зазначив Олександр.

У Валерія ще до війни була мрія — відкрити кав'ярню, але він про це соромиться говорити публічно.

"Навіть назву вже придумали, можливо, це буде “У Гонсалеса”, тому що його позивний був "Швидкий Гонсалес". Він сам хоче варити каву. Але Валера соромиться говорити про свою мрію. Я вважаю, що це неправильно, що навпаки — таким людям потрібно допомагати втілювати мрії в життя. Можливо, ви зможете допомогти, і він відкриє свій бізнес. Тому що таким хлопцям із такими пораненнями дуже важко. І потрібно підтримувати їх", — звернувся друг ветерана.

"У нашого тата залізні ручки"

Валерій із дружиною виховують двох доньок. 3-річна Олександра ще ходить до дитячого садка, а 7-річна Лєра — вже другокласниця.

Дівчата поділилися, що весь вільний час проводять із татом. Він водить їх до садочка та школи, на різні гуртки, гуляють разом у парку, в лісі, граються вдома.

"У нашого тата залізні ручки", — кажуть дівчатка.

Лєра мріє поїхати в аквапарк, і "щоб скоріше в нас був власний дім". А молодша Саша хоче цуценя.

"А у тата мрія просто з мамою побути в кафе", — описала мрію батьків Лера.

"Для мене головне, що він живий"

Сім'я Кучеренків живе в Білій Церкві. Вероніка Кучеренко розповіла, що познайомилася з Валерієм у рідному селі. Вони спочатку рік спілкувалися телефоном. Валерій з 2014-го 2,5 роки захищав Україну в межах АТО на Донбасі. А потім він прийшов у відпустку і зробив Вероніці пропозицію.

До повномасштабної війни сім'я мала чудове життя: Вероніка працювала піццейолойкою, чоловік — старшим охоронцем, виховували двох доньок.

— Як Валерій відреагував на початок повномасштабної війни?

— Він знав, що буде війна (йому хтось із хлопців з АТО сказав). Але мені він нічого не говорив. Він знав, він чекав. Він сидів на телефоні постійно. І 24 лютого о 5-й ранку він мене будить і каже: "Почалося". У нас у Білій Церкві вже лунали вибухи.

Він одразу поїхав у село, тому що в нього там з АТО залишалися бронік, каска. Він узяв обмундирування і попрямував до військкомату. Але у військкоматі сказали, що ти стоїш у резерві. І тоді Валера пішов у тероборону. Але при цьому подзвонив своїм хлопцям з АТО, вони якраз перейшли до створеної 68-ї єгерської бригади, і комбриг надіслав до військкомату прямого листа про його мобілізацію до 68-ї ОЄБр. Валера з'явився у військкомат, забрав лист і поїхав. Уже 9 травня він був у бригаді.

— Ви відмовляли чоловіка їхати на передову?

— Відмовляла, ну це без толку. Він туди рвався з перших днів. Він казав: усі мої хлопці там, а я що, буду під спідницею в тебе сидіти?

— Чи вдавалося Валерію приїжджати додому?

— Під час служби він приїжджав раз на рік. У серпні, тому що в наших обох доньок у цей місяць дні народження. Ось у серпні приїжджав — і все. А так, коли не відпускали, то я до нього їздила.

— А як діти реагували на такі рідкісні появи тата?

— Старша Валерія нормально реагувала. Вона спілкувалася з татом по відео. А ось молодша, коли він пішов на війну, їй було всього 8 місяців. Він прийшов, коли їй був рік, його відпустили на день народження. І от вона не захотіла до нього йти, бо не впізнала.

— Розкажіть про день, коли ваш чоловік отримав поранення.

— Це, напевно, був найстрашніший день у моєму житті. 19 жовтня 2023 року. Встала вранці, але на душі якось було неспокійно. Мені зателефонував його побратим і сказав, що Валеру дуже сильно поранило, що він зараз на евакуації, куди везти будуть — ще ніхто не знає. Я почала обдзвонювати клініки, госпіталі Харкова, Ізюма, Борової. Його привезли в Борову, дзвоню туди — його вже везуть в Ізюм. Поки додзвонилася до Ізюма, його вже повезли до Харкова. І тільки о 9 годині вечора я дізналася, що він у Харкові, у центральному госпіталі.

— Коли ви приїхали в лікарню, в якому стані ви побачили свого чоловіка?

— У жахливому. Ніколи не думала, що я буду його таким побачити. Розбитий, весь у бинтах. Я до нього — а він показує лікарю, мовляв, навіщо ви її сюди пустили, навіщо їй про це сказали. Але, можливо, після операцій він ще не прийшов до тями. На третій день стан уже стабілізувався, поруч була я і його мама.

— Як Валерій сприйняв ампутацію двох рук?

— Спокійніше, ніж я. Він мені неодноразово казав, що це війна, і що сьогодні може бути так, а завтра так. Але головне, що живий. Навпаки, це він заспокоював нас.

А я не розуміла: як далі, що далі? Життя наче зупинилося. Для мене головне було, що він живий, але я не розуміла, що далі робити.

— Які ще травми були у Валерія?

— Око. Осколок пройшов через перенісся. Але, на жаль, зір втрачено. Зі слухом не все добре, все-таки 10 контузій, у нього дірка в барабанній перетинці. Але, слава богові, кажуть, що вона поступово затягується. Але чи відновиться повноцінно слух — невідомо.

Ногу вдалося врятувати. Були страшні операції, найважливіша була ще в Харкові, на другий день після ампутації рук. 8 годин лікарі боролися за ногу. Одразу після поранення йому турнікет наклали, але добре, що погано затягнули, і кров надходила. Дякую лікарям, які до кінця боролися за його ногу.

Загалом у Валерія було 16 операцій, дістали 6 куль.

— А як ви дітям потім пояснювали, що з татом?

— Старшій я спочатку на телефоні показувала, який вигляд мають біонічні руки, що в тата будуть тепер такі самі. Пояснювала, що це війна, щоб вона розуміла. Вона казала: "Мамо, головне, що тато живий".

Перед тим, як привести молодшу Олександру перший раз до тата, я спілкувалася з психологом, бо не знала, як вона сприйме це. Коли Саша приїхала в лікарню перший раз, то не пішла до нього. Але наступного приїзду вже пішла.

А коли вже встановили протези, це їм було як іграшка. Валерій одягає, ворушить пальцями, а дівчатка просять: тату, зроби ще, зроби ще раз.

— Програму дивитимуться багато жінок, які зараз у тій самій ситуації, у якій були ви. Багато чоловіків після поранення проходять реабілітацію, лікування, протезування. Яку пораду ви могли б дати? Як витримати все це, як зберегти шлюб?

— Ви бачите, що йому важко. Але не треба показувати, що він слабкий. Треба бути завжди поруч, максимально допомагати, але так, щоб він не подумав, що він для вас тягар. Найважче для чоловіка, коли він не може щось робити.

Коли я була в госпіталі, я бачила, як жінки кидають своїх чоловіків, це жахливо.

"Я вже багато чого можу самостійно робити"

Перший позивний Валерія Кучеренка був "Гарік", він перейшов ще з періоду АТО. Під час повномасштабної війни побратими "перейменували" його на "Швидкий Гонсалес" — через швидкість виконання завдань.

З 2022 року Валерій пройшов Донецький, Луганський і Харківський напрямки. Понад рік у складі 68-ї ОЄБр провів під Вугледаром Донецької області. Попри те, що був командиром, ходив у штурми нарівні з усіма.

19 жовтня 2023 року "Гонсалес" очолював штурмову групу для захоплення ворожої позиції в Луганській області. Під щільним вогнем ручними гранатами знищив вогневу точку і першим увійшов на позицію, де з автомата знешкодив п'ятьох супротивників. Однак унаслідок вибуху ворожої гранати отримав важкі осколкові поранення.

"Після попереднього бойового завдання ми повернулися на місце дислокації, але надійшла команда, що одну з наших груп під час виконання бойового завдання затиснули з двох боків, і потрібна допомога. Ми швидко зібралися і поїхали. Підійшовши до ворожої вогневої точки, я намагався витягнути одного "русака", щоб його або живим щитом зробити, або в полон узяти. Він схопився за гранату, але я встиг знищити його (це вже був третій ворог за рахунком). Потім наступний почав кидати гранату, я і того знищив, і наостанок до п'ятого дістався. Просто їх було два праворуч, три ліворуч. У відповідь на вогонь решта "русаків" почали закидати мене гранатами, але й після вибуху я встиг вразити ще кількох", — розповів Валерій.

На той момент "Гонсалес" не усвідомлював тяжкості своїх поранень. Зрозумів, що нога поранена, око зачепило.

"Права рука була дуже поранена, а що з лівою — я не розумів. Руки в якийсь момент просто перестали працювати", — продовжив він.

Під час евакуації Валерій періодично приходив до тями. Повністю відключився, коли його з евакуаційної машини перевантажили в карету швидкої допомоги. Прокинувся вже у військовому госпіталі. Поруч постійно перебувала Вероніка, приїжджали батьки.

6 грудня 2023 року, коли Валерій перебував на лікуванні в госпіталі, президент України Володимир Зеленський особисто вручив йому орден "Золота Зірка". Воїну окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, молодшому сержанту Валерію Кучеренку присвоєно звання Героя України.

"Мені моє керівництво напряму не говорило, але натякало, що ми тебе нагородимо. Але я не звертав уваги, тому що в той час був зайнятий іншим. І тут президент Зеленський заходить до мене в палату, офіційно привітав, вручив нагороди. Ми з ним хвилинку поспілкувалися. Тому що президент — зайнята людина, і крім мене було ще багато таких хлопців, і кожному потрібно було приділити увагу", — розповів Герой України.

Спочатку протезування рук планували провести в Німеччині, але там ставили тільки механічні протези. Надійшла пропозиція зі США — і через чотири місяці після поранення Валерій був запротезований двома видами протезів. Зараз ветеран очікує на протез кисті з ротатором, яка зможе обертатися.

"Шансу на зір уже немає. Навіть лікарі в США сказали, що все буде марно. Наразі вчені тільки намагаються вирощувати нервові закінчення, проводять дослідження на мишах. Тобто це ще буде нескоро", — зазначила Вероніка.

Завдяки підтримці дружини Валерій не здався — освоює можливості протезів і ділиться своїми досягненнями в соцмережі.

"Я вже багато чого можу самостійно робити — їсти, голитися, ходити за покупками в магазин. У побуті більшість речей мають бути адаптовані особисто під мене — взуття, одяг. Самостійно можу керувати автомобілем, їжджу за кермом. Намагаюся писати. Повністю, від А до Я, приготувати їжу сам я ще не можу, потрібна невелика допомога. Але вже готував домашні ковбаски, супи варю. Є багато речей, які я не можу робити, але я прагну до цього", — поділився ветеран.

"Поранення не зламало його"

Свого екскомандира до студії "Я не забуду" приїхав підтримати побратим Артур Приходин. Нині Артур воює на найскладнішій ділянці фронту — на Покровському напрямку Донецької області.

Востаннє побратими бачилися чотири місяці тому. Артур перебував на лікуванні, і була можливість зустрітися в Києві.

"Гонсалес" не змінився. Він такий самий обезбашений, веселий, добродушний. І найголовніше — мужній. Це мене в ньому вразило. Навіть я почав "танути" через війну, а "Гонсалес" який був, такий і залишився. Мужності йому не позичати. Поранення не зламало його. Це справжній герой, на якого потрібно рівнятися", — наголосив Артур Приходин.

Сам Артур родом із Донецької області, на період початку повномасштабної війни працював у Польщі. Повернувся в Україну, вступив на службу і потрапив до 68-ї ОЕБр, де й познайомився з Валерієм Кучеренком.

У момент поранення "Гонсалеса" Артур був поруч.

"Штурмові дії тривали, ми підійшли близько до ворога. Їх виявилося набагато більше, ніж ми очікували. Сутичка, перестрілка, вибух... "Гонсалес" — "трьохсотий". Але навіть коли він отримав поранення, то не занепав духом, намагався відстрілюватися і когось навіть застрелив у ближньому бою. Ми намагалися відтягнути "Гонсалеса" з червоної зони, із зони перестрілки. Ми його відтягуємо, а він нам ще команди в цей час дає: де лізе ворог — справа чи зліва, граната чи не граната. Після такого поранення не те що розмовляти, а ще й керувати — це велика шана, це мужність. Це не фізична, це духовна сила. Чесно кажучи, я давно в армії, але "Гонсалес", мабуть, духовно найсильніша людина, яку я знаю", — зазначив побратим.

Наступного дня Артур із побратимами вирушили до Валерія в госпіталь.

"Перше, на що він поскаржився — що лікарі йому збрили бороду, яку він намагався відрощувати. Тобто, незважаючи на свій стан, він тримався, не падав духом. Я показав йому відео з тієї посадки, що ми всіх ворогів знищили, вже 20 жовтня повністю зачистили посадку, і позиція була наша", — розповів боєць.

На крок ближче до мрії

Валерій Кучеренко розповів про свою давню мрію — відкриття кав'ярні.

"Хочу розробити свій мерч. Продавати крім кави, а також атрибути зі своїм мерчем, з логотипом нашої бригади. Також зробити щось цікаве, щось у стилі Гонсалеса. І обов'язково будуть донати на ЗСУ", — сказав він.

Валерій поки ще не пробував самостійно варити каву — але це в найближчих планах. Вероніка впевнена, що в чоловіка все обов'язково вийде.

А навчитися організовувати бізнес Валерій зможе, пройшовши курс у Katrin.academy від Катерини Тимченко, яка вже 10 років займається відкриттям і масштабуванням кав'ярень по Україні.

"Наше навчання пройшло вже понад 2000 учнів. Я знаю, що Валерій мріє про свою власну кав'ярню. А мрії повинні здійснюватися. Тому я вам пропоную безкоштовно пройти наше навчання, яке триває три місяці. Ви зможете покроково розібратися у відкритті кав'ярні. Дізнаєтеся, як визначитися з локацією, пошуком постачальників, як підібрати професійне кавове обладнання, і, звичайно, як відкрити власний бізнес", — розповіла Катерина.

Відкриття кав'ярні обходиться від 5 тисяч доларів і вище. Таких коштів у сім'ї Кучеренків поки що немає. У зв'язку з цим ведуча Ірина Хоменко звернулася до глядачів телеканалу "Дім":

"Давайте разом допоможемо Валерію здійснити його мрію. Ви можете долучитися до збору коштів і придбати уявну каву в його ще не створеній кав'ярні. На екрані — реквізити, і ви знаєте, що робити. Саме такі люди заслуговують на нашу допомогу. Вони заслужили її своїм здоров'ям, ледь не втративши життя. А наше завдання, всіх цивільних, — підтримувати і діючих військових, і ветеранів".

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• "Мрію дожити до обміну онука": 75-річний Володимир бореться за повернення Богдана з російського полону
• Мати дізналася, яким був останній день життя її сина: історія захисника Назара "Фінки"
• Разом захищали "Азовсталь": після повернення з полону батько і син зустрілися зі своїм кумиром
• Підсумковий випуск "Я не забуду": як змінилося життя героїв після ефіру
• Впізнала тіло чоловіка за своєю запискою: історія великого кохання і подвигу захисника Андрія Луковського