Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Вона назвала ім’я свого ґвалтівника на весь світ: як після звільнення з полону живе Олена Ягупова

Вона назвала ім’я свого ґвалтівника на весь світ: як після звільнення з полону живе Олена Ягупова

Сьогодні о 11:17

Джерело: Телеканал “Дім”

Звичайна співробітниця ЦНАП, дружина та мати трьох дітей — у жовтні 2022 року її життя розділилося навпіл. Обшук, побиття, інсценоване "зізнання" перед камерами окупантів, а потім — те, що в офіційних документах називають "депортацією", а насправді означало розмінування полів голими руками та трудове рабство.

Олена Ягупова пів року провела в російському полоні. Сьогодні в проєкті "Коли вже вдома" вона вперше відчиняє двері свого нового дому й розповість про те, про що мовчать тисячі інших.

Війна та полон

Олена Ягупова — мешканка Запорізької області, міста Кам’янка-Дніпровська, що неподалік від Енергодара. Понад 20 років працювала в місцевій адміністрації, останні роки — у Центрі надання адміністративних послуг (ЦНАП).

"До повномасштабного вторгнення, як мені здавалося, у мене було звичайне життя. Але, як я зрозуміла вже зараз, це було дуже-дуже щасливе життя. Я була звичайною державною службовицею, понад 20 років пропрацювала на державній службі. Мій чоловік працював у правоохоронних органах, після російського вторгнення 2014 року він став військовим, брав участь в АТО/ООС. У нас три доньки", — розповіла вона.

На початку повномасштабної війни, у березні 2022 року, російські війська захопили Кам’янку-Дніпровську. Те, що чоловік Олени Артур був ветераном АТО/ООС, стало основною причиною її арешту. Донос на неї, як на "неблагонадійну", написав сусід.

6 жовтня 2022 року до Олени додому прийшов представник ФСБ Ян Заневський із "силовою підтримкою". Вони заарештували жінку та провели обшук у будинку.

Під час обшуку знайшли прапор України. Заневський розклав його у дворі, кинув Олену обличчям донизу, притиснув голову ногою, приставив автомат зверху й кричав: "Я тебе зараз розстріляю".

Потім жінку доставили до місцевого поліцейського відділку. Примотали скотчем до стільця, і почалися тортури. Окупанти змушували її зізнатися, що вона очолювала якусь диверсійну групу, коригувала вогонь по окупаційних військах.

"Вони розбили мені голову, весь мій светр просочився кров’ю. Імітували розстріл. Душили — надягали целофановий пакет на голову, обмотували його навколо шиї скотчем, а один через пакет затискав ніс, щоб я навіть у пакеті не могла вдихнути, поки в конвульсіях не починала битися. Потім брали дріт від звичайного офісного чайника, обмотували навколо шиї, душили ним. Потім знову били по голові. Все це чергувалося", — згадує Олена.

Керував тортурами все той самий Ян Заневський (прізвиська "Ладья", "Густав"). Він є штатним співробітником Федеральної служби безпеки РФ (ФСБ). Народився 1995 року в Москві, має прямий зв’язок з українськими колабораціоністами. Його батько — В’ячеслав Заневський, громадянин РФ, який у 2008-2012 роках очолював Службу безпеки колишнього українського президента-втікача Віктора Януковича.

Завдяки зв’язкам батька Заневський-молодший швидко інтегрувався в окупаційні структури на півдні України після початку повномасштабного вторгнення. З літа 2022 року він діяв як куратор ФСБ та організатор фільтраційних заходів у Херсонській та Запорізькій областях. Його головним завданням було виявлення українських патріотів, партизанів та сімей військовослужбовців ЗСУ.

"6 жовтня мене цілий день катували, а потім кинули в одиночну камеру — з повною антисанітарією, без води. Їжу давали один раз на день, і це була пшенична каша — її просто заварювали окропом, без солі, без нічого, їсти її можна було, якщо ти дуже-дуже голодний, просто щоб не померти. Загалом у полоні я схудла більш ніж на 25 кілограмів", — зазначила Олена.

15 жовтня Заневський привіз кореспондентів російського пропагандистського агентства "РИА Новости". Сказав Олені, що саме потрібно говорити на камеру. Якщо відмовиться — розстріл.

"Ну, і я стояла, розповідала, що нібито я навідниця, яка наводила на об’єкти мирної інфраструктури. Що нібито співпрацювала з якимось "Аладіном", якому передавала координати. Це був вигаданий текст, який я мала озвучити перед камерою, і наступного дня вони його оприлюднили через соцмережі", — розповіла вона.

Потім Олену перевезли в інше місце ув’язнення, в інший населений пункт. Там вона перебувала в жіночій камері — приміщення було невеликим, і в ньому утримувалося до 15 жінок.

18 січня 2023 року Олену вивели з камери, наділи на голову мішок і привезли на пункт фільтрації у місті Василівка Запорізької області. Разом з нею у багажнику машини везли ще двох полонених чоловіків.

Росіяни зняли на камеру відео, яке нібито показує, як Олену та двох чоловіків звільняють з полону. Нібито їм повертають документи, і вони прямують у бік підконтрольної Україні території.

Насправді це були фейкові зйомки депортації. Камери вимкнули, і після цього всіх трьох "звільнених" відправили до трудових таборів. Курує цей напрямок на окупованій території російський військовий із позивним "Бетмен". Він розподіляє, кого до якого трудового табору направляти.

"Нас трьох зачинили в багажнику й привезли на другу лінію оборони, у військовий підрозділ. Це трудовий табір, призначений для будівництва фортифікаційних споруд. Ми там копали окопи, будували бліндажі. А також розміновували поля: тобі дають металевий щуп і кажуть: "Іди, розмінуй". Нас одягали в російську військову форму. І тому, поки ми копали окопи або розміновували поля, дуже багато разів потрапляли під обстріл. Ти йдеш по мінному полю, і тобі ще потрібно стежити за небом, за дронами, а також орієнтуватися, куди бігти, якщо починається обстріл", — поділилася Олена.

Одна з характерних ознак місць неволі, а особливо трудових таборів, — сексуальне насильство. За словами Олени, через це проходять майже 100% полонених.

"Я говорю не про оголення, не про дотики. Я говорю саме про зґвалтування. Воно застосовується як до жінок, так і до чоловіків. Це майже всі сто відсотків. Я не знаю жодної людини, яка була в полоні або в трудовому рабстві й не постраждала б від сексуального насильства. Я таких людей особисто не знаю", — наголосила вона.

Вперше з сексуальним насильством Олена зіткнулася 6 жовтня 2022 року — щойно потрапила в полон, з першого дня. І далі це тривало.

"Один із прикладів. Начальник їхньої поліції викликає до кімнати для допитів, сидить у балаклаві, п’яний. Сидить і поліцейським кийком стукає по столу. Потім б’є мене цим кийком і кричить: "Роздягайся! Хочеш жити — сядеш до кінця на цей кийок". І дивлячись на нього я думаю: чи варта цього життя, чи ні? І я ж бачу, що людина не жартує, до того ж вона п’яна. І, по-третє, навіть якщо він мене вб’є, йому ж нічого за це не буде. А сказати "ні" ти не маєш права, бо тебе тут же заб’ють цим кийком. Під час тортур ті, хто катує, отримують від цього задоволення. Ось це мені здається найстрашнішим", — зазначила жінка.

З полону на Олену чекали її діти та чоловік Артур. Чоловікові неодноразово дзвонили невідомі, говорили, що його дружину вже розстріляли. Тобто він у думках не раз поховав її.

Навесні 2023 року через внутрішні конфлікти між окупантами та колабораціоністами групу ув’язнених, серед яких була Олена, несподівано відпустили. Загалом жінка пробула в полоні пів року — 4 місяці в СІЗО та 2 місяці в трудовому таборі.

Життя після полону

Після звільнення з полону Олена повернулася до свого міста Кам’янка-Дніпровська, яке досі перебуває під окупацією.

"Я дізналася, що на комунальному підприємстві Енергодарської міської ради, на якому я працювала, за мене написали заяву про те, що я у відпустці за власним рахунком. Потім я два роки судилася з підприємством, але так і не змогла довести свою правоту", — поділилася вона.

Олена забрала з розгромленого після обшуків будинку фотографії, що вціліли, і самостійно подолала довгий і небезпечний шлях через територію Росії та кілька країн ЄС, щоб дістатися до підконтрольної Україні території.

Влітку 2023 року вона нарешті зустрілася зі своїм чоловіком у Харківській області. Вони повінчалися.

Зараз Олена разом із чоловіком і двома доньками живе в соціальному містечку Хансена. Це сучасний благодійний житловий комплекс у селі Тарасівка Київської області, побудований спеціально для людей, які втратили свої домівки, пережили окупацію, зону бойових дій або російський полон.

Головним меценатом комплексу став американський мільйонер Делл Лой Хансен. Його вразила трагедія українців, тому він інвестував мільйони доларів у швидке будівництво якісного соціального житла.

Містечко Хансена — це не просто тимчасові модульні споруди чи гуртожитки, а повноцінне, затишне європейське містечко. Комплекс складається з індивідуальних житлових будинків, багатоквартирних корпусів (де квартири повністю мебльовані та обладнані сучасною побутовою технікою) і спеціалізованих гуртожитків. На території — дитячий садок, школа, кінотеатр, тренажерний зал, кафе, навіть басейн…

Українці тут отримують житло у безкоштовне довгострокове користування з умовою оплати лише комунальних послуг.

"Є їдальня, яка годує людей похилого віку, а також усі мешканці раз на тиждень можуть там безкоштовно отримати їжу. Є два спеціальні шелтери — для жінок, які звільняються з полону, та шелтер для людей похилого віку. За житло ми не платимо орендну плату, ми сплачуємо невеликі комунальні платежі. Ти заходиш, і в тебе є все — від постільної білизни до чашки, ложки, вилки, холодильника, усіх меблів", — розповіла Олена.

Сім’я Олени живе у двокімнатній квартирі — кухня-вітальня та дві невеликі кімнатки.

Олена досі зберігає речі, які вивезла з полону — халат і гребінець. Вони їй дорогі як спогад.

У вітальні жінка облаштувала своєрідну стіну пам’яті — тут знаходяться фотографії, які вона змогла вивезти з окупованої території.

На протилежній стіні — фотографії після звільнення з полону. По центру — прапор громадської організації "Цивільні Вільні", яка допомагає колишнім цивільним полоненим. Її логотип — замок, але він завжди відкритий.

Нещодавно Олена почала колекціонувати будиночки.

"Тому що ми залишилися без дому. І тепер, де б я не була, в якій би країні не перебувала, щоразу купую будиночок — з надією, що колись у мене теж буде свій власний", — поділилася вона.

Зараз Олена працює фахівчинею із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у комунальній установі місцевої міської ради.

"Звертаються не тільки ветерани, звертаються й члени сімей ветеранів, члени сімей загиблих, зниклих безвісти. До полону я вже мала вищу освіту. Після звільнення я здобула ще дві вищі освіти — психолога та юриста, щоб, по-перше, допомогти собі відстояти якісь права, захистити себе. Це стало мені в пригоді, а тепер я допомагаю й іншим", — розповіла вона.

Наслідки полону

Олена зазначає, що після полону неможливо повністю відновити ані психіку, ані фізичний стан. Багато чого залежить і від суспільства.

"Бо якщо я вдома лікуюся, працюю з психологами, з реабілітологами, а потім виходжу в суспільство, то це суспільство ніби б’є мене по голові: навіщо ти сюди приперлася, ми тебе не чекали. Ти ж не розповідаєш на кожному розі, що повернулася з полону. І коли звертаєшся як потерпіла від збройної агресії, то тобі ті самі співробітники ЦНАПу кажуть: ми всі постраждали від збройної агресії. У тому ж громадському транспорті показую посвідчення особи з інвалідністю II групи внаслідок полону, і водій запитує: "А що це за інвалідність?". Кажеш: "Внаслідок полону". І це не просто нерозуміння, це часом навіть агресія. Не раз траплялося, що мені казали, щоб я вийшла з маршрутки", — навела приклади вона.

Олена зазначила, що дуже мало цивільних осіб, які звільняються з полону чи з трудового рабства, дають про це свідчення. Бо вони бояться. Начебто злочинець, проти якого вони свідчать, не може приїхати в Україну, але може замовити злочин проти вас у будь-якій країні.

"І навіть моя родина не в захваті від того, що я, крім того, що наражаю себе на небезпеку, ще й наражаю на небезпеку їх. Але я дотримуватимуся своєї думки — злочинець має бути покараний", — наголосила вона.

Олена давала свідчення проти свого головного катівника — представника ФСБ Яна Заневського. Його заочно засудили до 12 років позбавлення волі, проте злочинець перебуває на території РФ. Суд також зобов’язав Заневського виплатити Олені матеріальну компенсацію (близько 120 тисяч євро) та моральну (близько 100 тисяч гривень).

Зараз свідчення Олени про дії Заневського передано до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, щоб він отримав статус міжнародного військового злочинця.

"Коли ще тривав перший судовий процес у справі Заневського, я дуже боялася. Я йшла вулицею й озиралася. Коли біля мене гальмували машини, я напружувалася й придивлялася. У мене вдома постійно були зачинені вікна, бо ми жили на першому поверсі. Я не могла лягти спати, поки не перевірю всі шафи, навіть під диванами. Бо я припускала, що поки мене немає, ці люди могли сюди проникнути. Навіть якщо я йду вулицею в Німеччині, то теж уявляю собі: ось іде назустріч той злочинець, який мене катував, який хотів мене вбити. Чесно кажучи, шансів зустріти його дуже багато, і в мене немає гарантії, що цього не може статися. Це цілком можливо, адже він вільно пересувається всіма країнами. Адже заочне покарання для нього — це немов міфічна процедура, яка нічим не загрожує цьому злочинцеві", — зазначила вона.

Найбільша травма полону — сексуальне насильство, яке Олені досі не вдається подолати.

"Це дуже-дуже важка травма. Вилікуватися від неї часом навіть неможливо. Починаєш боятися не тільки чоловіків, а взагалі всіх. Коли я зустрічала людину, схожу за статурою, віком чи чимось іншим на тих, хто скоїв цей злочин, у мене виникав панічний страх. Для мене дуже сильний тригер, коли десь у транспорті, у черзі, хтось притискається, особливо коли людина змушена стояти ззаду, бо це черга чи транспорт, метро. Мене не розуміють оточуючі, бо я повернулася до мирного життя покаліченою, а інші люди цього, слава Богу, не переживали", — пояснила вона.

Після полону жінка досі боїться темряви, замкнутого простору.

"Мені здається, що мене знову схоплять, наздоженуть, я не встигну втекти, я не встигну сховатися. Вдень ще більш-менш, а от вночі мені особливо погано", — зізналася вона.

Зараз Олена пише книгу про свій досвід перебування в полоні, про те, як потрібно боротися навіть із самою собою, щоб вижити в неволі.

"Якби не ця війна, у мене не було б досвіду полону, я б не знала, яка я сильна людина, скільки потенціалу є в мені, у моєму організмі. З полону я винесла для себе величезне бажання жити. Якими б не були умови, якими б не були обставини, найголовніше — Бог дав мені життя, і я мушу вижити за будь-яку ціну", — підсумувала Олена Ягупова.