"Він завжди був першим, хто приходив на поміч": пам'яті телеоператора Євгена Кармазіна

Телеоператор Євген Кармазін був родом із Краматорська. За м'якість характеру та зовнішність друзі часто називали його "ведмедиком", та попри це, він мав залізний внутрішній стрижень. Євген ніколи не боявся робити репортажі з "нуля", був готовий працювати надзвичайно швидко та у будь-яких умовах. Про це йдеться у матеріалі "Українська правда. Життя".

Євген загинув 23 жовтня 2025 року внаслідок російського обстрілу дроном "Ланцет" автівки у Краматорську, коли вони з колегами приїхали знімати сюжет. Йому було 33 роки.

Ніколи не боявся їздити на "нуль"

Євген Кармазін народився у Краматорську на Донеччині. Змалку був авторитетом для своїх друзів і всіх, хто його знав.

"Мав повагу у будь-якій компанії, починаючи зі школи, двору, де він ріс. У житті Женя був доброю, чесною і чуйною людиною. Всі, хто хоча б раз спілкувався з ним, так говорили про нього. Так ми його виховували. Женя був для мене найкращим у світі другом", — розповідає батько Олександр Кармазін.

Навчання у школі давалося йому легко, він все схоплював на льоту. 

"Хоча я майже не бачив, як він робив уроки. Якщо олімпіада з математики, то їхав Женя, якщо треба було бути капітаном воєнної гри — ним теж був він", — розповідає тато.

Після школи Євген навчався у Донбаській державній машинобудівній академії за напрямом "Автоматизація та комп'ютерно-інтегровані технології", отримав диплом IT-спеціаліста. Після звільнення Краматорська у 2014 році батько Євгена працював заступником директора з персоналу нового обласного каналу "ДоТеБе" та взяв на роботу сина.

"Познайомилися ми з Женею десь у 2015 році. Я працював на "ДоТеБе" режисером, а Женя спершу відповідав у нас за техніку безпеки. Потім, уже дивлячись на нас, захотів навчитися чомусь новому. Так він став оператором. Ми постійно були на зв'язку, допомагали йому, щось підказували по монтажу", — розповідає колега Владислав Бобрун.

Від початку АТО Євген знімав сюжети про війну з Пісків, Авдіївки, Мар'їнки та інших населених пунктів, що потерпали від росіян. Робив це до 2025 року. Загалом ніколи не боявся їздити на "нуль" — був на всіх напрямках у всіх родах військ, ночував з танкістами, операторами БпЛА в окопах.

Згодом він працював на телеканалі "Регіон Донбас" при Донецькій ОДА, а у 2021 році влаштувався оператором мультимедійної платформи іномовлення України FREEДОМ, яка тоді якраз відкривала філіал у Краматорську.

"У нас була знакова відмітка — ми з Женею зробили ефір президента, коли він заступив на посаду. Женя не тільки технічно допомагав усе налаштовувати, а й сидів за режисерським та звуковим пультом. Тобто він повністю тоді зробив звук. Це була велика відповідальність", — пригадує Владислав Бобрун.

Основна команда на FREEДОМ — Євген, спеціальний кореспондент Олександр Количев та журналістка Альона Грамова. 

"Ми познайомилися ще до повномасштабної війни, їздили на всілякі зйомки, але їх ми називали "бантики-фантики". Все перевернулося у 2022-му, ми стали опорою одне одному. Дуже доповнювали по характерах та харизмі один іншого", — розповідає колега та друг Олександр Количев.

Команда працювала надзвичайно злагоджено й технічно, розуміли одне одного без слів — з пів погляду вже було ясно, що і як потрібно робити.

"Ми все робили дуже швидко, бувало репортаж знімали за 20 хвилин. Бо коли виїжджаєш у Дружківку чи Костянтинівку, чи там, де умовна перша-друга лінія, то так і все потрібно робити. Вони якусь людину шукають, беруть в неї інтерв'ю, я маленькі нюанси знімаю. Це все на ходу зливали у наш чат, монтували і видавали майже готовий продукт у редакцію. Потім у нас дрончик з'явився, ми почали 3D показувати у кадрі. Нам дуже цікаво було експериментувати, це було таке захоплення, і воно було в унісон у трьох", — ділиться Олександр Количев.

Євген любив пожартувати, потролити Альону, завжди всіх мирив. 

"Іноді по роботі він міг дещо загубитися. Ми могли йому дзвонити, бо у нас виїзд кудись, "гарячка", а він спить. Деколи приїжджали і тарабанили йому у двері. І він казав: п'ять хвилин, все зараз буде. І тоді ми мчали кудись. Ми з цього глузували, їхали і сміялися. Дуже гарні у нас стосунки були", — каже Олександр Количев.

"Альона Женю завжди називала Женьочєк. Більше його так ніхто не називав. Вони працювали разом у команді багато років поспіль. Як я сказала на прощанні — команда на все життя. І це правда. Окрім того, батьки Євгена ставилися до Альони, як до доньки. Якщо вони телефонували Жені і він казав, що ми тут з друзями, Альона поряд і всі передають їм привіт, то вони були за сина спокійні", — каже подруга Світлана Сулакова.

"Ведмедик", добряк і людина з великим серцем

Знайти щось спільне у всіх спогадах про Євгена дуже просто — кожен, хто його знав, згадує насамперед його доброту та людяність. І таким він був упродовж усього свого життя — щирим, уважним до інших, здатним співчувати.

"Ще у школі Женя заступався за всіх, хто не міг сам за себе постояти. Мав там друга, той був тихим, спокійним, домашнім хлопчиком. Женя завжди заступався за нього, оскільки товариш сам не міг відповісти на агресію. Але коли прийшла війна, Сергій пішов воювати і отримав важке поранення, втратив ногу і руку. Так ось Женя сидів біля його ліжка у лікарні і плакав, а той його заспокоював, мовляв Женя, все буде добре", — ділиться тато Євгена.

У 2021 році Євген став батьком. Він дуже любив свого сина Кирила, і засмучувався, коли довго з ним не бачився.

"Він завжди залишався найкращим батьком для свого сина, завжди згадував у будь-якій розмові між колегами чи друзями, як радісно та щасливо проводив час зі своєю дитиною. З його розповідей було зрозуміло, що син — найдорожче, що було у житті Жені", — розповідає подруга і колега Світлана Сулакова.

Лагідним Євген був і у спілкуванні з друзями чи колегами.

"Він був таким немаленьким хлопчиком за сто кіло, за 180 сантиментрів зросту, але був настільки добрим, як дитина, у гарному сенсі. Він був м'яким, ми його називали "ведмедик", "мішка". Якщо потрібно було щось попросити, він був першим, хто приходив на поміч. Ми з Альоною були у 2023 році біля Ria Pizza, коли туди прилетів "Іскандер". Машина була дуже побита, і Женя місяць допомагав на своїй автівці, потім ще одну свою робочу мені презентував і я на ній міг їздити, міг щось приїхати відремонтувати", — каже Олександр Количев.

Євген мав золоті руки: сам робив удома ремонт чи допомагав з цим батькові у студії. 

"Крім того, що він знімав, він ще займався електронікою. Різні установки робив, навіть відеоспостереження, пам'ятаю, встановлював. Телефони, якусь дрібну побутову техніку ремонтував. Словом, він завжди крутився, щоб заробити гроші для сім'ї", — розповідає друг і колега Дмитро Глушко.

Любив влаштовувати близьким приємні несподіванки. 

"Він добряк і людина з великим серцем. У мене рік тому було весілля, Женька на нього приїхав з Донбасу, у нього тоді якраз закінчилась ротація зйомок. Мене це тоді розчулило до сліз, тому що я чесно думав, що він не зможе приїхати до Києва", — ділиться Владислав Бобрун.

Євген захоплювався тенісом, більярдом, футболом. 

"Він був мегаактивним, у нього було стільки життєвої енергії, просто неймовірна кількість", — додає друг.

Відрадою для Євгена у вільні дні була риболовля, він часто брав зі собою рідних, друзів та їхні сім'ї, які дружили між собою. 

"Женя був організатором всього, він всіх збирав по-батьківськи: "Так, всі на вихідні на Блакитні озера, хто не приїхав, зараз приїду заберу", — каже Владислав Бобрун.

Любив для близьких влаштовувати пікніки.

"Одного разу і я зі своїм чоловіком поїхала з Євгеном, Альоною та Санею на відпочинок на природу, де була і риболовля, і пікнік. Це було під час повномасштабки. Можна сказати, дещо екстремальний відпочинок, бо під час риболовлі бачили і те, як працює наша армія недалечко від нас по ворогу, і тренування на FPV, хоча були ми у відносному тилу. Запам'ятався відпочинок усім", — пригадує Світлана Сулакова.

Також після роботи Євген з Альоною та Олександром часто відпочивали разом. 

"Якщо ми відзняли матеріал, але це не було дуже важливо і не так терміново, то проводили час разом. Таке сумісництво у нас було за норму", — каже Олександр Количев.

"Найкраще місце на землі"

На початку повномасштабної війни Євген був у Краматорську, але згодом вивіз рідних у Дніпро. Сам же їздив у рідне місто на кількатижневі ротації для зйомок.

"Краматорськ і для нього, і для Олени (Грамової, — ред.) був рідним місцем. Вони настільки його любили, так ним пишалися. Я ніколи не забуду, як Євген у наших розмовах про міста казав: "Ти що, не була у Краматорську? Та це найкраще місце на землі! Коли ти приїдеш, я влаштую таку екскурсію, куди там вашому Харкову!". Для мене, як для харків'янки, це був виклик, я дуже хотіла потрапити у Краматорськ. Чекала цього, думала і уявляла, як ми будемо гуляти по парках і вулицях, як вони мені все покажуть і розкажуть. Але, на жаль, цього вже ніколи не станеться", — розповідає подруга і колега Наталя Білокудря.

Одночасно з роботою після початку повномасштабного вторгнення РФ Євген разом з колегами займався евакуацією цивільних з населених пунктів, куди наближався фронт і де перебувати вже було небезпечно для життя. Крім того, він допомагав батькові з роботою його фонду, який відкрив прихисток для ВПО.

"Допомагали і військовим зборами, і зв'язувалися з волонтерами, які могли надати якусь необхідну допомогу, і з пошуком житла. Коли думаю про Євгена, то у голові виникає думка, що добрішої людини не зустрінеш в усьому світі. Він був усміхненим, гостинним, відвертим, чуйним. Жодної нотки байдужості до чужого горя. І це проявлялося не тільки у ставленні до друзів, а й до зовсім незнайомих йому людей", — розповідає Світлана Сулакова.

Євген знаходив можливості допомогти у найскладніші часи.

"У 2022 році я виїхав у селище у Донецькій області, мав 42 переселенця з Харкова, розселяв їх. І Женю туди перетащив. Він приїхав, ми прожили місяць, стали рідними людьми. Він, маючи маленьку дитину на руках, з дружиною, батьками, жив у маленькій квартирці, де не було опалення, теж активно волонтерив. Не жалів себе. Це буквально про нього. Я розумів, що у нього повно своїх турбот, але він допомагав", — пригадує Владислав Бобрун.

23 жовтня 2025 року Євген разом з Олександром та Альоною поїхали знімати сюжет про російську атаку на ринок у Краматорську. Записали інтерв'ю, відео зі згорілим товаром, побитими ятками, емоціями покупців.

"Ми відзняли це за пів години, дуже швидко. І поїхали зробити "фіналочку" на заправку, куди вночі прилетіло, і там вже лагодили дах. І ось за ці дві хвилини ми і натрапили на "Ланцет"," — розповідає Олександр Количев, який тоді отримав мінно-вибухову травму, множинні уламкові поранення голови й тіла, відкритий перелом та опіки.

“Приліт” був в автівку, з якої команда каналу якраз вийшла.

"Я стояв зі своєї водійської сторони, Альонка була за два метри від мене, але більш вперед, а Євген попереду машини. Я спершу подумав, що приліт був у пропановий балон з газом, запитав, чи це у нього. Мені сказали, що ні, у машину. Я подумав, що вони були далі і мали б мати менше пошкоджень, але вийшло так, що вони були на відкритій місцевості і майже одразу померли", — згадує колега.

Прощання з Євгеном відбулося 27 жовтня 2025 року у Києві, у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі. Його тіло кремували, прах перебуває у батьків у Дніпрі.

Портрет Євгена Дмитро поставив на Майдані у Києві, поряд з Альониним. Євген мав чимало нагород до Дня військового журналіста.

"У нас були величезні плани на майбутнє, де Женя би допомагав мені з фондом. Тепер усе стало в одну мить безглуздим. Не знаєш, заради чого далі жити — він був у нас єдиним сином. Залишився онук Кирило, і якби не він, не знаю, як узагалі було б", — ділиться батько Євгена.

Читайте також: "Ляля завжди сяяла, як зірка": пам’яті журналістки, воєнної кореспондентки Альони Грамової

Текст створений у межах проєкту Recвієм — платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.