"Сталеві" люди, школи під землею та унікальні історичні знахідки: як живе прифронтове Запоріжжя

Місто незламних та нескорених. Всього за 30 км — лінія фронту. Місто різних людей, та об'єднаних спільною метою — вистояти, витримати та зустріти перемогу України. У першому випуску другого сезону проєкту "Міста" телеканалу "Дім" Анатолій Анатоліч показав, як під час війни живе Запоріжжя.

Ви побачите візитівку міста — Національний заповідник "Хортиця", унікальний меморіал "Дерево пам'яті", підземну школу і найбільшу в країні гідроелектростанцію. Анатолій Анатоліч поспілкувався зі співаком, заслуженим артистом України Арсеном Мірзояном, який народився та виріс у Запоріжжі, з реставратором, який відновлює старовинні кораблі, а також з місцевими жителями, які пережили російські обстріли та попри всі труднощі продовжують жити й працювати у рідному місті.

Хортиця — серце Запоріжжя

Острів Хортиця — одне із семи чудес України. Це найбільший острів на Дніпрі, унікальність якого — у рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів, пам’яток геології, культури, історії… А ще Хортиця є символом Запорізької Січі, вільного українського козацтва.

Розкопки, проведені археологами заповідника, дають підстави стверджувати, що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини. Саме тут виявлено військове поселення Х-ХІV ст., а окремі знахідки свідчать, що коріння цього унікального об’єкта сягає глибше на кілька століть.

Козаки були вправними воїнами і володіли різними видами зброї. Саме тут, на Хортиці, вони тренувалися і готувалися до зустрічі з ворогами. З того часу мало що змінилося, адже нащадки козаків і нині боронять свою землю. Але зброя і однострій — зовсім інші.

Мірзоян: "Війна затягує"

На Хортиці Анатолій Анатоліч зустрівся з відомим українським артистом Арсеном Мірзояном, який народився ти виріс у Запоріжжі. Хортицю співак називає своїм місцем сили. Для бійців 102-ї бригади він привіз до Запоріжжя автівку.

— Ти родом із Запоріжжя, як часто буваєш вдома?

— Вже частіше, тому що тісніше спілкуємось з бійцями на позиціях.

— Тобто ти приїжджаєш у Запоріжжя не просто додому, побачитись з друзями, близькими?

— Маму побачити, син старший тут живе.

— Якщо ми вже в Запоріжжі, хотілося би побачити твоє Запоріжжя. Можливо, покажеш нам місце, де ти народився? Бо у Кривому Розі я показував двір, де виріс.

— Чому б і ні, це не стратегічний об'єкт.

— Отже, Арсене, це твій рідний район. Насправді, двір схожий чимось на мій криворізький…

— Майданчик. Ми тут грали у волейбол. Ідея зробити спортивний майданчик народилась 2012 року. Колись я побачив, що тут був щит без кільця, а діти просто кидали в нього баскетбольний м'ячик. Тоді я вирішив, що з цим неподобством треба закінчувати. І попросив у комбінату "Запоріжсталь" кошти на відновлення, попросив зробити щити. Ще кумедна історія: коли вкладали у дворі асфальт, попросили, мовляв, давайте так, поки кладете асфальт, поки машини стоять, давайте і тут закатаємо майданчик.

— А оце твій будинок безпосередньо?

— Так, ось тут проходили всі вечірки. Збиралися ми великою кагалою, брали гітари. У нас були концерти. Сидить музикант, і тут двіжуха вся. Потім вночі неочікувано з'являється патруль. Його, видно, викликали, бо люди жалілися, що ми тут співаємо. Але одного разу, коли було непорозуміння, дехто разом з моєю мамою вийшли поганяти патруль. Прийшли і сказали: "Хлопці, а в чому проблема? Тут що, хтось п'є? Люди просто співають пісні. Що вам не подобається?". З тих пір ми потоваришували з патрулем.

— В тебе немає ностальгії за дитинством?

— Мабуть, це не ностальгія. Мабуть, просто шкода... Єдине, що були світлими думки, була якась віра в майбутнє. Знаєш, часто питають, ким хочеш бути, коли виростеш? Я колись мріяв бути лісничим.

— Як ти сприймаєш новини про черговий обстріл Запоріжжя?

—Тут ніхто не застрахований взагалі. Росія — країна терористів. Та більше, звісно, я переживаю за саму лінію розмежування. Там, де базуються наші бригади.

— Твоя мама, син тут живуть? Чи вони виїжджали?

— Влад виїжджав, зі мною був, з кимось же треба було бути. Але я його відправив назад. Я сказав, що ти студент, а студентські роки — найкращі в житті. Мовляв, тут у тебе є друзі. Є квартира — живи.

— А мама не хотіла виїжджати?

— Мама теж така сама. В неї тут свій соціум. Каже, у мене тут Людка, в мене тут ще хтось. Я кажу — ну, окей.

— Так, а садочок де? Ось цей садочок?

— Я пам'ятаю, що останній рік мене вже відпускали одного додому. Тож з садочку йшов сам. Виховательки питали: "Покажи, де твій дім?". Я їм показував.

— А школа? Теж поруч?

— Я сидів біля вікна за другою партою. Мама спеціально мене тут посадила і спостерігала з вікна 11-го поверху. Я приходив з уроків, а вона каже: "Так, Мірзоян, ти за урок ні разу не підняв руку". Я сиджу, думаю, оце, взагалі, спалився.

— Ти був щасливим запорізьким хлопчиком?

— Я думаю, що так. Незважаючи на те, що в нас всього один під'їзд, у нас тут хлопців було, не знаю, хлопців 40.

— Є ностальгія, до речі, за заводським твоїм життям, коли ти працював на заводі?

— Ні, все. Слухай, там дуже багато історій. Коли починаю їх розповідати, там от більше чорнухи. Там взагалі прямо такий жорсткач. І мені вже друзі кажуть, мовляв, давай книгу напиши. Це ж металургійна галузь.

— А ти виріс у повній родині?

— Ні. Я з мамою був.

— Чому?

— Це історія мами з татом, я туди не лізу.

— Ви з батьком підтримували стосунки?

— Не дуже. По-перше, він живе в Росії. І по-друге, вся оця полеміка з приводу того, як він приїжджає, я йому в ненормативній формі відповів на всі його припущення. Вже під час повномасштабного вторгнення. Там тема закрита.

— Коли ти тут був ще молодим, юним, розмовляли всі якою мовою, російською?

— Російською. Запоріжжя — русифіковане місто.

— А зараз, як ти відчуваєш, змінюється щось?

—  Якщо в центрі міста, то я чую українську мову. Від молоді. І це тішить.

— Арсене, ти привіз зараз хлопцям машину, зіграєш на гітарі. Позиція артиста — якою вона має бути. Що ти для себе морально отримуєш?

— Ну, по-різному буває. Іноді невлучно проїжджаєш, але буває все добре. Я так скажу: війна затягує. Я це бачу не тільки по собі, а й по інших волонтерах. Гітарка, співаємо, спілкуємося. Трошки розважаємо, бо артист на позиціях — це певне психологічне розвантаження. Бійців треба витягувати, бо у бійців наступає так званий день бабака.

 — Який настрій зараз у військових?

— Я про це перестав говорити, бо вся ця інформативність з приводу настрою військових ніби гарантує безпеку тим, хто не залучений до цього.

— Як, на твою думку, змінилося Запоріжжя?

— Як би запорізькі активісти не намагалися, належної підтримки ніхто не відчуває. Це стосується не тільки Запоріжжя, а, мабуть, всіх прифронтових міст, а тим паче русифікованих, назвемо це так. Ті "активісти", які кричали, мовляв, референдум, "ЗНР" і всі діла… В свій час… Запоріжжя вдалося врятувати. Запоріжжя все ж таки лишилось Запоріжжям.

"Я не вірила, що залишилася жива"

Запоріжжя окупантам не по зубах, але вони намагаються постійно знищити місто, яке розташоване в 30-ти кілометрах від фронту. Росіяни гатять КАБами, ракетами, дронами, балістикою — усім, чим завгодно. За понад три роки повномасштабної війни в Запорізькій області загинули понад 600 цивільних. Серед них — 39 діток, а тисячі людей отримали поранення. Проте місто тримається.

На початку цього року в Запоріжжі сталася одна з наймасованіших атак РФ, яка забрала життя багатьох людей. Анатолій Анатоліч познайомився з дуже сильною українською жінкою, яка була в епіцентрі цього удару, але дивом вижила — Тетяна Миколаївна Клименко.

Водійкою трамвая вона працює 42 роки. Маршрут її трамвая пролягає через завод "Мотор Січ". Саме там вона потрапила під масштабний російський обстріл.  

"Завжди тяжко дивитися на завод. Після того, як це трапилося, я не працювала на тому маршруті цілий тиждень. А потім поїхала. Працювати треба", — говорить пані Тетяна.

Нині у депо ремонтують трамвай, який потрапив під російський обстріл. На ньому досі видніються сліди крові. За словами Тетяни Клименко, людей тоді було в трамваї небагато. Два пасажири загинули.

"Один лежав, удар припав весь на нього. Він зовсім у крові весь був. Там страшно було підійти. Коли приїхали рятувальники, то сказали, що, мовляв, не чіпайте, бо їм вже нічим не допоможуть. Я тоді дуже перелякалася. Говорити не могла. Телефон не знайду. Поруч шість машин вибухнули. Всі кричать, усі біжать. Це був жах якийсь. Підбігли наші водії, які саме з роботи їхали. Вони мене хотіли трамваєм відтягнути, але я ж не могла нікуди піти. Мені треба було шукати телефон, дзвонити диспетчеру. Я не вірила, що залишилася жива. Зовсім не вірила. Стільки скла, диму, все горить, а я — жива", — згадує Тетяна Клименко.

Вона зауважила, що це вже четвертий трамвай потрапив від ворожий обстріл. Під час атаки, в яку потрапила пані Тетяна, загалом загинули 13 людей, 126 — отримали поранення.

Цей день, 8 січня, Тетяна Клименко вважає другим днем народження. Говорить, що її тепер всі колеги вітатимуть. Родом пані Тетяна з Вінницької області. Але Запоріжжя давно сприймає як свій дім.

Жінка також розповіла, що через два дні після страшного обстрілу її спіткала інша трагічна новина — брат, військовослужбовець 3-ї штурмової бригади, потрапив у російський полон. Каже, що попри все — тримається, чекає на брата та працює.              

Всі жителі Запоріжжя, каже Тетяна Клименко, дуже чекають на перемогу України.

"Чекаємо всі на перемогу. У мене тут дочка, онучка. Праонучка народилася місяць назад. Нікуди не їдуть. Всі сидять тут, сказали, що без мене не поїдуть. Запоріжжя тримається. Ми тримаємося. Ходимо на роботу, тримаємося", — розповіла Тетяна Клименко.

Після обстрілу трамвая жінка вже через два дні вийшла на роботу. Говорить, що їй необхідно бути в колективі, спілкуватися.

"Мені треба в люди, в колектив. Тут підтримують усі. Мені тут спокійніше", — зазначила вона.

"Дерево пам'яті"

Багато захисників і захисниць Запоріжжя і області віддали своє життя за те, щоб місто могло існувати. На знак вшанування їхньої пам'яті відкрили меморіал "Дерево пам'яті". Ініціатором та автором ідеї створення цього унікального та дивовижного місця є Дмитро Костюминський.

"Дерево пам'яті" — це меморіальна інсталяція, яка нагадує нам про наших захисників і захисниць, які віддали своє життя на фронті за незалежність України. Перше подібне дерево з'явилося на трасі Маріуполь — Донецьк. На трасі життя, яку ми тоді так називали, між Маріуполем і Донецьком. І, по суті, це дерево — продовження цієї історії. З кожним поривом вітру ми чуємо звук дзвіночків. На цьому заснована загальна концепція. Це — голоси наших героїв. Таким дзвоном ми продовжуємо пам'ять про них, говоримо про те, що вони існують. На кожному дзвіночку — дата народження та загибелі війьскового, позивний та інформація про те, у якій бригаді служив. Один дзвіночок залишається у сім'ї, а другий кріпиться на дерево", — розповів Дмитро Костюминський.

Він наголосив, що пам'ять — наша культурна основа, це найефективніша, найвпливовіша зброя українців.

"Без пам'яті і без культури нас не існує", — сказав Дмитро.

Він також уточнив, що меморіал облаштовували не за кошти державного бюджету. Проєкт підтримали місцеві підприємці, які займаються розвитком металевої індустрії Запоріжжя.

Мала батьківщина Дмитра Костюминського — Крим, смт Коктебель. Там він провів половину свого життя.

"На початок 2022-2023-го року відчуття повернення додому було. На жаль, час минає, і це відчуття пригнічується. І невідомо вже, коли це буде. Це важко сприймати", — поділився Дмитро.

Все його життя нерозривно пов'язане з культурою. А зараз він боронить Україну у лавах Сил оборони. Стати на захист Батьківщини вирішив 25 лютого 2022 року, на другий день російського повномасштабного вторгнення.

"Я намагався п'ять разів. Спочатку йшов в "Азов", де мене не брали. Потім три рази намагався долучитись до Сил ТрО, де мене теж не брали. Вже останній раз, шостий, був успішний. Десь через місяці півтора я потрапив безпосередньо в зону бойових дій. Я майже два роки провів в зоні активних бойових бій", — розповів Дмитро.

Зізнається: найстрашніше на фронті для нього було втратити індивідуальність.

"Я почав втрачати відчуття себе як якогось творця, тому в мене і з'явилася можливість долучитись до культурних сил наших — до "Культурного десанту". І завдяки цьому даний проєкт, меморіал, був реалізований", — зазначив Дмитро Костюминський.

На його думку не варто забувати, що Запоріжжя — прифронтове місто. До першої позиції ворога — буквально 30 кілометрів.

"Я був на всіх фронтових напрямках, але назвав би згуртованість відмінною рисою саме Запоріжжя. І тому нам потрібно стояти, як це дерево. Відчувати цей стрижень в собі, в кожному. Оцей стрижень — це і є, напевно, зміна за час війни — як запоріжців, так і взагалі нашого українства в цілому", — наголосив Дмитро Костюминський.

Дніпровська ГЕС і старовинні кораблі

Дніпровська гідроелектростанція (ГЕС) — перша та найбільша гідроелектростанція в Україні. Перший гідроагрегат ввели в експлуатацію 10 жовтня 1932 року, а 1939 року — всі дев'ять. Нині біля ГЕС можна побачити острови, які раніше були під водою. Після теракту росіян на Каховський ГЕС у червні 2023-го рівень води дуже сильно впав, що дозволило вченим знайти велику кількість артефактів на Дніпрі.

Реставратор Національного заповідника "Хортиця" Андрій Денісенко займається відновленням кораблів, яким сотні і більше років.

"У нас є експонати, яким тисячі і більше років. У нас в Запоріжжі — найбільший в Україні музей річкового суднобудування. І тому все, що є в Україні, а загалом — на острові Хортиця, ми знаходимо, доставляємо сюди і робимо процес стабілізації деревини та подальшої реставрації пам'яток. Зараз є близько семи великогабаритних експонатів. Це човни і кораблі. Якщо брати якісь окремі запчастини від кораблів, якорі, гармати, то це понад тисяча експонатів", — розповів Андрій Денісенко.

Після підриву росіянами Каховської ГЕС колекція музею поповнилася на сотні, а може вже і на тисячі експонатів. У минулому році, восени, були знайдені якорі. Усі — різного часу. Один з них — місцевого виробництва, приблизно 1735-го року. Ковальська справа у цьому регіоні, за словами реставратора, розвивалася на високому рівні.

"Коли тут, на Хортиці, стояла російська армія і помалу вимирала, вони кораблі ламали на дрова та будівельний матеріал. Це було майже 300 років тому. Були вони тут недовго, і було їм тут кепсько. Є дані, що на Хортиці померли 22 тисячі російських солдатів", — розповів Андрій Денісенко.

Зараз реставратор працює над відновленням корабля, якому майже тисяча років. Його уламки знайшли за два тижні після російського теракту на Каховській ГЕС.

Спочатку відбувається занурення в розчин полімеру. А потім у вакуумній камері буде виконано фінальне просочення деревини і її остаточна стабілізація. На цьому кораблі, за словами фахівця, ходили місцеві жителі острова Хортиця.  

На думку пана Андрія, Запоріжжя з початком війни змінилося. Відчувається, що місто — прифронтове.

"Вважається, що в Запоріжжі важко і страшно жити, але до всього люди звикають. А місто, якщо відверто, стало більш депресивним. Якщо порівнювати з іншими містами, зі Львовом, Києвом, сюди приїжджаєш, то одразу відчувається, що це — прифронтове місто. І воно все ж таки дещо депресивне по-своєму", — зазначив він.

Безпечна школа — 7 метрів під землею

Анатолій Анатоліч у Запоріжжі відвідав школу, яка облаштована на глибині 7-ми метрів під землею. Іван Федоров, голова Запорізької обласної військової адміністрації (ОВА) та виконуюча обов'язки міського голови Регіна Харченко розповіли про цей унікальний проєкт.

"Для нас підземна школа — це не просто будівництво, це філософія відновлення прифронтового міста Запоріжжя і взагалі освіти в області. Ми стали рік тому перед викликом, коли 60 тисяч дітей в Запорізькій області не могли ходити до школи та здобувати освіту офлайн. Онлайн-освіта — менш якісна, і діти все гірше з кожним роком починають здавати тестування. І тоді постав виклик збудувати повноцінну підземну школу", — розповів Іван Федоров.

Саме цю школу у грудні 2024 року відкривав президент України Володимир Зеленський. Та вона у місті — не єдина. Їх у Запоріжжі вже шість.

За словами Регіни Харченко, усі діти в школі з першого по четвертий клас харчуються безкоштовно. Місто отримало допомогу від Міжнародної продовольчої програми ООН для забезпечення харчування дітей у школі.

"Вони нам компенсують 50% вартості однієї порції і 50% вартості фінансується з міського бюджету. Тому всі діти з першого по четвертий клас харчуються безкоштовно", — розповіла виконуюча обов'язки мера.

До цього діти навчалися тільки онлайн. Однокласників в цьому році побачили вперше наживо.

"Ми намагалися зробити такий простір, який буде і сучасний, і з зонами відпочинку. Так, щоб діти могли випити чаю, в шахи пограти, в аерохокей, настільний теніс", — розповів очільник ОВА.

Школа, за його словами, приймає майже тисячу дітей та працює в дві зміни. 480 діток навчаються в першу зміну, 480 — в другу. Крім того, сюди підвозять дітей із сусідніх шкіл.

"Кожного ранку сім тисяч дітей ходять до шкіл в Запоріжжі. Рік тому в місті в школу офлайн ходило нуль дітей", — уточнив Федоров.

У планах — до 1 вересня зробити так, щоб всі 60 тисяч діток мали можливість ходити до школи.

Як зазначив Іван Федоров, спочатку батьки боялися віддавати дітей до школи офлайн.

"У нас наступна тенденція: коли відкрилася ця школа, то приблизно 40-50% батьків погодилися віддати дітей на навчання. Через два тижні — 80%. На сьогодні до школи —черга", — уточнив Федоров.

Обладнали підземну школу за 6,5 місяців. На 80% проєкт профінансувала держава, 20% — співфінансування з міського та обласного бюджетів. Загальна сума — приблизно 110 мільйонів гривень.

За словами Регіни Харченко, якщо вночі відбувається обстріл міста, усі люди можуть прийти сюди, заклад працює в режимі укриття.

"Запорізька область — лідер держави за кількістю коштів, спрямованих на допомогу армії. Це приблизно 2,2 мільярди гривень. Ці кошти, витрачені на школу, є цільовими. Ми не можемо їх, наприклад, забрати з фінансування освіти і переказати на дрони для війська", — пояснив глава Запорізької ОВА.

Говорячи про те, який загалом зараз настрій у Запоріжжі, Регіна Харченко зазначила: ті люди, які витримали три роки повномасштабного вторгнення РФ і ті, хто остаточно для себе вирішив залишатися, працювати тут, глибоко переконані в тому, що все буде добре.

"Всі люди, які зараз живуть в Запоріжжі, на мій погляд, — герої. Вони роблять дуже прості речі, але в дуже складних умовах. Наші рятувальні служби працюють інколи по дві доби поспіль. Я вдячна кожному і кожній, хто незалежно від обставин — є світло, нема світла, КАБи, тривоги — люди виходять і виконують свою роботу", — наголосила в. о. міського голови.

За її словами, до початку повномасштабної війни у Запоріжжі проживали до мільйона людей. Зараз — близько 700 тисяч. Близько 156 тисяч серед них — внутрішньо переміщені особи.

Запоріжжя, вважає Регіна Харченко, змінилося. Люди стали більш зібраними.

"Це життя, в нас не буде іншого. І це про те, що навіть тут і навіть зараз ми хочемо жити своє життя. Запоріжжя — місто сталевих, славетних людей. Ми не маємо іншого виходу", — наголосила в.о. міського голови.

Під час екскурсії школою Іван Федоров також розповів про місто Мелітополь, де був мером. Нині воно окуповане Росією. До міста масово переселяють громадян країни-агресора. 

"В Мелітополі наразі масово завозять жителів з території РФ. Десятки тисяч людей, які ніколи навіть не були в Мелітополі. Їх селять у квартири тих мешканців, які виїхали з тимчасової окупації. Їх псевдонаціоналізують. Наприклад, мій будинок або моїх родичів. І вони витісняють проукраїнське населення. Когось забирають в полон. Когось засуджують. Когось депортують", — розповів Федоров.

Виїзд з окупованого міста нині займає приблизно чотири доби. Раніше дорога до Запоріжжя займала годину.

"Зараз маршрут пролягає через тимчасово окупований Крим, континентальну РФ, Білорусь і потім вже Україну", — уточнив Федоров.

Більшість запоріжців, які залишилися у прифронтовому місті, борються. У місті намагаються швидко все відбудовувати, працює бізнес, навіть відкриваються нові кав'ярні. В 2024 році, всього в 20 кілометрах від лінії фронту, за словами глави ОВА, силами обласної клінічної лікарні було проведено 10 трансплантацій.

"Ми різні, але біда нас об'єднала"

Вранці 6 жовтня 2022 року в будинок у самісінькому центрі Запоріжжя, на центральному проспекті, влучила ворожа ракета С-300. Два під'їзди були вщент зруйновані. Тоді внаслідок удару загинули 15 людей, серед них — одна дитина. Зараз ці під'їзди відновили, вони виглядають, як нові. Хоча будинку — понад 100 років.

Що відбувалося тут в той страшний ранок, добре пам'ятає Яна Чекмарьова, власниця місцевого ательє, яка опинилася в епіцентрі трагедії.

"Я була в цьому будинку, але в іншому під'їзді. Я пам'ятаю кожну хвилину. "Приліт" був у четвертий, п'ятий, шостий під'їзди. Тобто частини будинку зовсім не було. Одним махом все знесло. Усе посипалося. Я була в бомбосховщі в той момент. В момент удару здригнувся увесь будинок. Це було жахіття. І я чула, як сиплеться скло. Було на той момент 5:07 ранку. І були сильні-сильні крики. Я чула і досі чую ці крики, коли люди кличуть на допомогу. Це дуже страшно. Чула, як діти плачуть", — згадує Яна.

За її словами, рятувальники прибули вже за 5 хв. Ліквідація наслідків удару тривала довго. Через ворожу атаку загинула 10-річна дитина.

"Мати дитини стояла і плакала. Я не знала, що їй казати. Жінка чекала, коли дитину дістануть з-під завалу. У мене не було слів. Дитину не повернеш. Вона тримала ікону, молилась. Але загинула уся її родина. Було так багато розпачу. Зараз про все це легше говорити. А тоді це було дуже важко. Я розумію, що життя продовжується, але це — назавжди. Я не розумію, як можна забути все це", — поділилась Яна Чекмарьова.

Жінка зізнається: зрозуміла, що їй пощастило, лише через декілька днів після трагедії.

"У перший день війни я буквально переосмислила все життя. Немає нічого ціннішого, ніж родина. Сусіди, які живуть поруч. Ми усі зараз, як рідні, дуже стали ближчими один до одного", — розповіла Яна.

Зараз двір будинку — не впізнати. Відновлювальні роботи провели дуже швидко — за три місяці. Біля будинку збудували додаткові укриття, які можуть вмістити усіх мешканців.

"Коли починається повітряна тривога, автоматичні двері відчиняються. Можна перебувати там доти, поки тривога не закінчиться", — розповіла жінка.

Її ательє допомагає військовим — для них безкоштовно ремонтують одяг. Буває, що свій одяг українські захисники отримують з невеличкими подарунками — ласощами у кишенях.

Яна Чекмарьова вважає, що за роки великої війни люди у Запоріжжі стали добрішими.

"Ми усі різні, але біда нас об'єднала. На жаль. Хочу, щоб усі повертались, тому що краще, ніж тут, не буде ніде", — сказала Яна.

Проєкт "Неопалимі"

Під час повномасштабної війни українцям довелося дуже багато чого змінити в своєму житті, багато до чого довелося звикати. Шукати нову роботу, приїжджати в нові міста, звикати до тривог постійних і до страшних новин. А ще всім українцям необхідно звикати до того, що в суспільстві є багато травмованих людей — зокрема і фізично.

В Запоріжжі діє програма естетичної медицини, спрямована на відновлення шкіри людей від шрамів, опіків, рубців, отриманих внаслідок поранень. І все це роблять абсолютно безкоштовно. Державна програма "Неопалимі" діє не тільки у Запоріжжі, а в 16 областях України і навіть за кордоном: у Кишиневі, Варшаві, Кракові.

Віта Петрик — головна лікарка та керівниця студії, у якій людям надають медичні послуги у межах програми "Неопалимі".

"Ми допомагаємо проєкту "Неопалимі" та всім постраждалим від війни. Це національна програма, волонтерський проєкт безоплатного лікування", — розповіла Віта Петрик.

Щоби отримати безкоштовні послуги у межах проєкту, необхідно попередньо заповнити анкету.

"До нас приходять різні люди. Це і цивільні, і військові. Співвідношення — десь 50 на 50%. Першою до нас звернулася жінка-переселенка. У неї згорів дім. Через це — великий шрам на обличчі, вона потрапила під удар ворожої ракети. Ми вже вилікували її", — розповіла лікарка.

Вона додала, що серед пацієнтів — близько 70% жінки, 30% — чоловіки.

"Для кожного пацієнта, якщо він заповнив анкету і потрапив до нас, нам надсилають препарати. Можуть бути ін'єкції, може бути процедура, яка регенерує дуже швидко шкіру. Але ми маємо розуміти, що повністю прибрати шрами неможливо. Ми тільки можемо зробити так, що вони були менш помітні", — сказала Віта Петрик.

Під час розмови було чутно гучний звук, на що лікарка спокійно сказала: "Це летить ракета. Це місто Запоріжжя. Незламне місто Запоріжжя". Багато людей через війну виїхали з міста. Але Віта Петрик сподівається, що вже невдовзі всі повернуться.

***

"Незабутні два дні у Запоріжжі. Це місто, яке загоює не тільки свої рани, а й шрами своїх містян. Стало дійсно менше людей, але побільшило дитячого сміху і посмішок. Запоріжжя завжди берегло і любило свою історію. А зараз воно пише нову сторінку, шануючи і пам'ятаючи захисників і захисниць. І де б не були запоріжці, де б вимушено не жили, вони повертаються додому. В своє рідне Запоріжжя", — резюмував ведучий проєкту "Міста" Анатолій Анатоліч.

Попередні випуски проєкту "Міста":

• Козацька спадщина, близькість до Росії та місто дитинства Дмитра Кулеби: як живе Сумщина під час війни
• Кава для ЗСУ, репер Артем Лоїк та героїчні розмінувальники: як живе Полтава під час війни
• Наслідки обстрілів, свідчення про окупацію та воєнні будні: як живе незламний Херсон
• Туристичні фішки, Маріупольський драмтеатр та життя ромів: як змінився Ужгород під час війни
• Наталка Денисенко, вампір Вася і слон із рисами Путіна: історичний та сучасний Чернігів показав Анатолій Анатоліч
• Наслідки обстрілів, квартирне питання та протезування у Superhumans: як змінився Львів під час війни — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Укриття у катакомбах та на пляжах, допомога ППО та театр "Маски": як змінилася Одеса під час війни — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Вокзал, центр "Менора" та легендарна лікарня Мечникова: як сьогодні живе Дніпро — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Метро-школа, "Барабашово" та екопарк: як живе незламний Харьків — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем