Туристичні фішки, Маріупольський драмтеатр та життя ромів: як змінився Ужгород під час війни

Ужгород — унікальне для воєнного часу місто України. Тут немає комендантської години та повітряних тривог, тут супермаркети працюють цілодобово, тут молодь вільно гуляє ночами. Тут в небі можна побачити пасажирські літаки, хоч і летять вони над сусідньою Угорщиною — але все одно... Також Ужгород під час війни став реабілітаційним центром для багатьох українців, прихистком для багатьох українців.

У новому випуску проєкту "Міста" телеканалу "Дім" ведучий Анатолій Анатоліч відвідав Ужгород, де поспілкувався з місцевими жителями, прогулявся містом з акторкою Риммою Зюбіною, завітав до головного собору, реабілітаційного центру та інші місця.

Особливості ужгородців

Хто краще за всіх знає місто? Звичайно, місцеві таксисти. Сергій Кирлик — один з них. Він зазначив, що з початком повномасштабної війни населення Ужгорода стало набагато більше.

"До початку війни у нас було 105 тисяч людей. Початок війни — це вже 300 тисяч. Було неможливо їздити по Ужгороду. Ось до війни не було заторів. Наразі заторів немає лише у неділю — бо всі люди у церкві", — сказав ужгородець.

В Ужгороді місцевих мешканців можна визначити одразу.

"Особливість ужгородців — ми ніколи нікуди не поспішаємо. Чому ми не поспішаємо? А тому що у нас дуже маленьке місто, і нам не потрібно дуже багато часу, щоб добратися в іншу його точку. Якщо ви йдете Ужгородом, і з вами привіталися — це нормально. І навіть якщо ви перший раз бачите цю людину, то на "Добрий день!" обов'язково треба відповісти", — пояснив Сергій.

На дорозі теж легко визначити приїжджих з інших міст.

"Можна відрізнити, навіть якщо на машині номера закарпатські АО. Наприклад, кияни намагаються не поступатися дорогою, вони не пропускають пішоходів. У нас такого немає. Якщо у нас зупинилася людина на пішохідному переході та хоче пройти — ми пропускаємо", — розповів перевізник.

Додає свої особливості життя за 10 хвилин від кордону.

"Кожен ужгородець — трошки шопоголік. Якщо з'являються якісь нові бренди, то ви можете собі дозволити купити їх за кордоном набагато дешевше, ніж в Україні", — продовжив Сергій.

Проте сьогодні жити в Ужгороді дуже дорого, якщо в тебе немає власного будинку або квартири.

"12 тисяч гривень на місяць — це буде хрущовка без ремонту. А якщо казати про хорошу квартиру — 1 тисяча доларів, тобто 40 тисяч гривень", — уточнив ужгородець щодо оренди квартир.

Ужгород отримав свою назву від річки Уж, на якій розташовано місто. Правда зараз річка виглядає досить мілководною — тому що у 1936 році її сховали в трубу під містом, щоб було більше місця для забудови. Води в Ужі дійсно небагато, але є пішохідний міст — один з найпопулярніших серед туристів та місцевих.

Греко-католицький Катедральний собор

Головна візитівка Ужгорода — Хрестовоздвиженський греко-католицький Катедральний собор, побудований у 1651 році. Це головний собор міста — кожну неділю тут збираються всі ужгородці.

"Мені по секрету сказали, що тут і мер міста, і головний суддя, і вся ужгородська еліта збирається. І переселенці поступово починають підтримувати традиції закарпатців. Класно, що по неділях всі об'єднуються і проводять час у церкві", — зазначив Анатолій Анатоліч.

Фішка Ужгорода

Фішка Ужгорода — міні-скульптури, десятки їх розкидані по всьому центру міста. Переважно їх треба шукати на огорожах, перилах мостів.

Ужгородка Римма Зюбіна

Ужгород — рідне місто акторки театру і кіно Римми Зюбіної.

"Ми жили у самому центрі. Наш будинок — 1924 року, він був побудований у період, коли тут була Чеська Республіка, це був найяскравіший період розбудови міста. Я принципово досі не міняю вікна у цій квартирі на пластикові. Бо вікно — це було моє улюблене місце, це був мій "телевізор": кожної неділі по нашій вулиці люди йшли в католицькі храми, в красивому одязі, ошатні, і я любила на них дивитися", — поділилася акторка.

З 3 до 7 років Римма жила в Угорщині, оскільки її батько був військовим. Саме там, побачивши виставу "Попелюшка" з сестрою у головній ролі, вона захотіла стати акторкою.

В Ужгороді Римма почала займатися у театральній студії, а з 19 років вже працювала у місцевому драматичному театрі.

Під час повномасштабної війни Ужгород дуже змінився, сюди приїхала величезна кількість українців в пошуках прихистку.

"Місто не було готове до цього. Одні люди відкривали свої двері й поселяли всіх — і на підлогах спали, і їли всі разом. А інші здавали свої квартири за 800 доларів", — зазначила Римма Зюбіна.

24 лютого 2022 року Римма була у Києві. За тиждень до цього вона була в Ужгороді.

"Я коли збирала речі, щоб їхати сюди, мені син каже: "Мамо, візьми з собою на всяк випадок закордонний паспорт". Я дивилася на цей паспорт і розуміла, що якщо зараз його візьму, то я собі внутрішньо дозволю оцю можливість поїхати та покинути країну. Але моє внутрішнє відчуття було саме залишитися в Києві. Було таке відчуття, що якщо хоч одна людина має вийти проти танків, то нехай це буду я, бо я прожила красиве життя, мені вже не 18 років, у мене багато всього зроблено", — поділилася акторка.

Уперше після початку великої війни Римма приїхала до Ужгорода 1 травня, бо захворіла мама. По приїзду її вразила велика кількість людей у місті, особливо дітей, бо на той час Київ був майже порожній. За офіційними даними, наразі в Ужгороді нараховується 70 тисяч внутрішніх переселенців.

Пункт пропуску до Словаччини

Закарпаття унікальне тим, що межує аж з чотирма країнами — Польща, Румунія, Угорщина та Словаччина.

І у самому Ужгороді є пропускний пункт до Словаччини. Він розташований за 5 хвилин їзди від центра міста.

Примітно, що поруч з пропускним пунктом працює стоматологія — словаки їздять до України лікуватися, бо тут дешевше і якісніше.

Також тут працює кав'ярня Bon Voyage. Її власник — Максим, він приїхав до Ужгорода з Херсону.

"Приїхав влітку 2022 року, п'ять місяців ми сиділи в окупації. Ми хоробро зустріли ворога, мітингували, протестували. Але потім наступив момент, що життя вже не було в місті. Немає ні роботи, ні продуктів. І довелося виїжджати, покинути все", — розповів Максим.

Виїжджати довелося через російські блокпости на окупованій території. Максима ретельно перевіряли — роздягали, розглядали татуювання. Знайшли фотографії, де він з батьком був на навчаннях на стрільбищах.

"Я вже був на крок від смерті. Побої, знущання — це все було. Просто мені пощастило, що зі мною їхала вагітна дружина з двома дітьми. Напевно, вони зглянулися над вагітною жінкою, і це мене врятувало", — поділився чоловік.

Батьки Максима досі залишаються в окупації на лівому березі Херсонщини.

"Зв'язок з ними є, але кожен день хвилююся, і серце не на місці", — сказав він.

Максим зазначив, що Ужгород прийняв його родину "дуже тепло, але з великими цінами". І, звісно, Максим серцем й думками з Херсоном, і сподівається повернутися з родиною до рідного міста.

Кафе-музей і готель у стилі Першої світової

72-річний Юрій Руснак — колекціонер та хранитель старовинного духу Ужгорода, а також власник кафе-музею та незвичайного готелю.

Кафе-музей "Під замком", створене 1988 року, — одна з улюблених локацій місцевих жителів і туристів.

"Тут й 100 років тому була кав'ярня. Але радянська влада у 1946 році забрала будівлю у її першого власника. Я часто проходив повз нього, будівля була занедбана, всі вікна були зачинені, але для мене це було містичним місцем. Життя так склалося, що я працював вчителем, директором школи. Потім повернувся, і все-таки придбав цю будівлю й зробив це кафе. Спочатку орендував приміщення, а згодом взяв кредит й викупив", — розповів Юрій.

В кафе немає найманих працівників — працюють тільки Юрій, його дружина та ще одна родичка. За концепцією це сімейне кафе, коли люди приходять не до стін, а до людей.

Але окрім людей, звичайно, тут є що побачити — величезна кількість артефактів, це справжній музей. Всі ці речі раніше були в кожній хаті. Зараз майже все це працююче — годинники, м'ясорубки, кавомолки… А ще тут є австро-угорська пічка та апарат для продажу кави в зернах, зроблений в Празі 1894 року.

"Мені 72 роки. Я ще застав ту буржуазність. Я виріс в угорському середовищі, де були свої традиції, свій посуд, свої свята. Багато артефактів я приніс з дому", — зазначив власник кафе.

На стінах багато шевронів — це подяки від захисників України.

"Ми тут годуємо поранених хлопців, які приїжджають до Ужгорода на реабілітацію. Проводимо заходи, на яких збираємо гроші для ЗСУ, відправляємо їх нашому письменнику Андрію Любку, який вже 260 машин відправив на фронт", — сказав Юрій.

У 2013 році у старовинній історичній будівлі Юрій Руснак відкрив апарт-готель "Мала Штація", який наповнив антикварними меблями й декором в дусі Ужгорода Першої світової війни.

"Це був клуб для австро-угорських офіцерів. Ця атмосфера збереглась. Напроти була маленька залізнична станція, тому готель називається "Мала Штація" — це по-закарпатські "маленька зупинка", — пояснив власник.

Ще одна гордість Юрія — автомобіль Fiat 1934 року.

Маріупольський драмтеатр в Ужгороді

Закарпатський обласний музично-драматичний театр приютив на своїй сцені акторів Маріупольського драматичного театру (Донецький академічний обласний драматичний театр).

Подружжя Олена Біла та Ігор Китриш — з Маріуполя. Вони майже 20 років життя віддали театральній сцені.

"5 березня 2022 року ми приїхали до театру в Маріуполі, бо була об'ява, що буде надано "зелений коридор" для евакуації. Коли ми приїхали, то одразу почався обстріл, й всі просто натовпом побігли в театр. І так ми там залишались до 15 березня, жили там", — розповіла Олена.

На той момент у будівлі Маріупольського драмтеатру рятувалися від бомбардувань близько 1200 осіб.

Олена, Ігор та їх син спали в костюмерному цеху, і саме туди 16 березня 2022 року потрапила російська авіабомба. Родина дивом покинула театр напередодні, 15 березня.

"Збиралася велика колона автомобілів, щоб від'їжджати від театру. Ми не спали всю ніч — вагалися, чи їхати нам, чи залишатися. Все ж таки Бердянськ, через який слід було їхати, вже був окупований, а Маріуполь ще тримався. До Бердянська 100 кілометрів, добиралися 9 годин, прибули десь о 11 ранку. Там вже був інтернет, і ми побачили новини… Ми не могли уявити навіть, що нашого театру через день вже не буде. Там залишалися наші колеги, ми не знали, як з ними зв'язатися, в Маріуполі ж вже не було ніякого зв'язку. Це було страшно. А потім, коли вони вже виїжджали й почали нам писати, стало легше. Звісно, не про всіх ми знали, але хоч про деяких людей", — поділився Ігор Китриш.

Актори згадують, що після приїзду до Ужгорода ще пів року відходили від того, що довелося пережити у Маріуполі.

"Коли ми в серпні 2022 року поїхали на гастролі у Краків, там літали літаки. І ми присідали, коли їх чули. Було страшно. Звісно, потім заспокоїлися, звикли", — зазначив Ігор.

З 220 працівників театру до Ужгорода спочатку переїхали 12, зокрема четверо акторів.

"Театр — це командний організм. Бо вистави не може бути без декораційного цеху, бутафорського цеху, перукарського цеху, постижерного цеху. І якщо у Маріуполі було десь близько 200 людей, зараз у нас 43 людини — це не тільки актори, це вся команда театру. Тому зараз багато чого ми робимо самі: кожен відповідає за свій костюм, за свій реквізит. Але ж театр працює, його серце б'ється", — наголосила Олена Біла.

Реабілітаційний центр Prevention

Ужгород — це місто, яке не тільки дає прихисток для тих, хто втратив свій дім, але ще й дарує надію на нове життя. Тут працює реабілітаційний центр Prevention Hospital, де безкоштовно допомагають українським героям. З початку повномасштабної війни тут надали допомогу вже понад тисячі військовим.

"Військові отримують допомогу в межах проєкту "Медсанбат", до цього підрозділу входять майже 400 наших медиків. І орієнтовно 100 осіб входять до підрозділу "Prevention ПДМШ", який займається медичною евакуацією. Медичні заклади, які знаходяться близько до фронту, мають навантаження, яке пов'язане з порятунком життя, з негайними питаннями. А ми вже працюємо у глибокому тилу, де є оптимальне середовище, щоб надати спеціалізовану допомогу в безпеці, за участі іноземних спеціалістів. До нас приїжджають хірурги з Угорщини, Чехії, Словаччини, з Канади, зі Сполучених Штатів", — розповів засновник медичного центру Prevention, лікар-інфекціоніст Віктор Петров.

На початку повномасштабної війни Віктор і сам служив військовим медиком у медроті, яка базувалася на Донеччині у Слов'янську та Лимані.

Спеціалісти центру Prevention і зараз перебувають на лінії вогню — надають допомогу в медичній евакуації та в стабілізації пацієнтів. Екіпажі швидких доставляють пацієнтів від зони зіткнення до тилових шпиталів.

"Вони продовжують працювати, але, на жаль, ця бригада вже четвертий чи п'ятий раз змінює свій склад. Ми не вправі говорити про наші втрати, але ми щоденно втрачаємо багато героїв, і це не обходить і медиків", — наголосив Віктор Петров.

Філіали Prevention працюють у всіх районах Закарпатської області. Сюди військові потрапляють по скеруванню — як від медичних закладів (зокрема й військових), так і від сімейних лікарів.

"І коли, наприклад, хлопець перебуває в лікувальній відпустці, він може взяти скерування від свого сімейного лікаря і прийти до нас на процедури. Буде включено ерготерапія, заняття з логопедом, медичний психолог, певні масажі, лікувальна фізкультура тощо", — перелічив засновник медичного центру.

Клініка оснащена сучасним медичним обладнанням. Зокрема є унікальний діагностичний інжектор.

"Інжекторна система дозволяє вчасно виявити всі сторонні тіла — метастази, тромби, які можуть бути у пораненого. Ми можемо подивитися, що з серцем у людини, чи є бляшки в серці, чи є ризик інфаркту. Цей метод передбачає опромінення, тому це — комп'ютерний томограф", — пояснив Віктор Петров.

Ужгородські роми

Ужгород є одним із центрів ромів в нашій країні. До повномасштабного вторгнення тут мешкало близько 6 тисяч ромів, а з початком війни велика кількість діаспор з усієї країни, з тимчасово окупованих територій також знайшли тут прихисток.

"Життя людей в громаді змінилося. Із Закарпатської області понад 500-600 ромів наразі захищають Україну. кожній родині є хтось, хто сьогодні у лавах ЗСУ. Мій зять — прикордонник, захищає наші українські кордони. Ми в Ужгороді поховали вже не одного героя. Ніколи роми не відчували себе такими українцями, як сьогодні. І мрія у нас одна — щоб закінчилася ця війна", — наголосив віцепрезидент Міжнародного союзу ромів Мирослав Горват.

Мирослав також є бароном цієї ромської громади. Саме барон бере на себе відповідальність, аби життя ромів було на рівні з місцевими мешканцями. Тому багато сімей вже мають світло та газ в оселях, а їхні діти здобувають освіту.

"Загалом ромська громада живе нормальним, цивілізованим життя, ну, намагається, принаймні. Сьогодні багато наших дітей закінчують школу, вчаться в університетах. Ось моєму сину 19 років, він студент, моя донька закінчила магістратуру з червоним дипломом. І після отримання освіти наші діти працюють з ромами, допомагають розв'язувати питання громади. Ось моя донька працює у соціальній сфері, займається питаннями ромів. Мій син працює з ромами в молодіжній політиці, у ромській церкві", — розповів барон.

Роми зберігають свої традиції. У них так само міцні сім'ї та багато дітей. Проте якщо раніше дівчата виходили заміж у 13-14 років, то сьогодні це вже в минулому. Наприклад, донька Мирослава Горвата вийшла заміж у 25 років.

Але що незмінно — так це любов до коней.

Роми живуть не так заможно, як багато хто собі уявляє. В деяких будинках немає комунікацій та навіть світла. Попри непросте життя, роми намагаються створювати всі умови для того, щоб радіти кожному дню.

Ром Віктор Ільчак захищає Україну з 2014 року, повномасштабну війну він теж зустрів у лавах ЗСУ. Позивний у Віктора відповідний — "Барон". У військового чимало нагород. А орден "За мужність" III ступеня Віктору вручав особисто президент України Володимир Зеленський.

Віктор показав дім своєї великої родини. Серед мешканців домогосподарства тільки дітей — 23. У самого Віктора їх четверо — три доньки та син. У його сім'ї тут окрема кімната.

***

"Дорогий мій Ужгород, ти виявився не таким, як я собі уявляв. Мені здавалося, що ти десь дуже далеко, а ти виявився набагато ближчим. Хтось, можливо, думає, що тут не відчувається війна, тому що тут немає повітряних тривог і немає комендантської години. Але повірте, ужгородці знають, що таке війна. Закарпатці захищають нашу країну на фронті, а в Ужгороді приймають наших героїв, допомагають їм і лікують. І дійсно, тут ніби дуже недалеко кордон, буквально 5 хвилин, але місцеві чітко розуміють, що Ужгород — це класне, наше, українське місто", — підбив підсумок подорожі Анатолій Анатоліч.

Попередні випуски проєкту "Міста":

• Наталка Денисенко, вампір Вася і слон із рисами Путіна: історичний та сучасний Чернігів показав Анатолій Анатоліч
• Наслідки обстрілів, квартирне питання та протезування у Superhumans: як змінився Львів під час війни — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Укриття у катакомбах та на пляжах, допомога ППО та театр "Маски": як змінилася Одеса під час війни — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Вокзал, центр "Менора" та легендарна лікарня Мечникова: як сьогодні живе Дніпро — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем
• Метро-школа, "Барабашово" та екопарк: як живе незламний Харьків — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем