Про роботу водієм, зайву вагу та перехід на українську: оперна співачка Олена Гребенюк у "Точці опори"

Олена Гребенюк — оперна співачка, громадська діячка, волонтерка, виконавча директорка міжнародного гуманітарного фонду Bucha Help. З 1999 року є солісткою Київського муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва. Володарка ліричного сопрано, лауреат третьої премії Міжнародного конкурсу імені Дворжака у Чехії. У 2006 році з кліпом "Сила долі" здобула Гран-прі Міжнародного конкурсу відеокліпів в Албанії. З перших днів повномасштабного вторгнення займалася волонтерством. Виховує доньку. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Олена Гребенюк розповіла про втечу від війни у Баку в 13 років, перехід на українську мову, про те, чому не виїжджала з Києва 2022-го, благодійні концерти для дітей, які пережили окупацію, відмову від російської культури, схуднення, роботу водієм і не тільки.

Війна 1.0

— Уже рік ми живемо у великій війні, але для тебе це не перша війна. 1988 року почалися збройні сутички між вірменами і азербайджанцями у Нагірному Карабаху. Тобі довелося тікати 1889 року з батьками, бо ти народилася в Баку. Я бачу сльози в твоїх очах, бо це ті спогади, про які не можна згадати без сліз. Чи було у тебе в лютому 2022 року відчуття дежавю чи розпачу, що знову доведеться тікати від війни?

— Починати таку світлу програму зі сліз — це, мабуть, не звичайно, але це життя. Так, було відчуття дежавю, але не з першого дня. Воно прийшло тоді, коли вже було зрозуміло, що треба або кудись їхати, або залишатися і щось робити. Все рівно треба щось робити — не можна сидіти, бо можна з глузду з'їхати. Я запитала в доньки, чи ми їдемо, а вона сказала "ні". Мама сказала, що якщо мені треба, то можу брати дитину, песика і їхати кудись.

— А сама мама теж не збиралася кудись виїжджати?

— Вона 24 лютого 2022-го о восьмій годині ранку сказала, що ми їдемо на роботу. Ми сіли і поїхали на роботу. 

Бігти від своєї долі важко. Якщо ми побіжимо знов, це може повторитись. Треба змінювати її. Україна — це це моя родина. Мабуть, якби коріння моєї бабусі не було з Нагірного Карабаху, все було б трохи простіше. Вона дуже хвилювалася і не хотіла звідти їхати. 

— Так співпало, що твоїй дочці на початку повномасштабної війни було 13 років, як і тобі, коли ви з мамою і татом поїхали з Баку. Чи впізнавала ти у ній себе? Чи відчувалася паралель?

— Вона допомагає дуже, має певні психологічні моменти. Вона не дуже вправна в школі, але нині є важливіші речі. Знання можна нагнати. 

Ми дуже згуртувалися, як родина. Були різні стосунки і з мамою, і з донькою. Але якось ми стали розуміти одна одну. І не тому що це потрібно, а тому що ми відчули необхідність у цьому.

Війна 2.0 — перехід на українську та волонтерство

— Ти з початку повномасштабної війни стала більше говорити українською, хоч до цього була більш російськомовною. Це твоя форма протесту?

— Моя українська зараз не досконала. Я до цього нею в побуті не розмовляла. Це не протест, це розуміння моєї близькості до країни загалом, усвідомлення сили точки опори. Коли я виїжджаю за кордон, також спілкуюсь українською. 

— Ти нікуди не виїхали з Києва і з мамою та дочкою лишилася на Оболоні. Маму повезла на роботу, а сама одразу почала волонтерити. Чим ти займалася?

— Мама працює у відділі кадрів в поліклініці. Коли в Києві припинив працювати транспорт, лікарям же потрібно було якось діставатися. Не у всіх є власний транспорт, тож я возила її. А наступного ранку в мене в машині було вже чотири людини. Доставляла їх на роботу, а потім розвозила по домівках. Мені за це директорка поліклініки видала спеціальну червону курточку, я тепер медичний волонтер. За цією курткою мене всі впізнавали, коли я їхала. Зупинялися, було кілька спілкувань з телебаченням. Бувало просто зупинялися для того, щоб сказати мені "Добрий день!".

— А я знаю, що тебе якось просили заспівати.

— Так, було.

— Що співала тоді?

— "Місяць на небі, зіроньки сяють…". Не можу сказати, чому саме цю пісню. Було таке, що дуже велика черга, тебе впізнають і просять заспівати. 

Декілька бабусь в моєму домі потребували допомоги, бо в них нікого не було, а соціальні служби не працювали. Їм і в магазин не просто прийти, так ще й не було що взяти і черги дуже великі. Ліків не було. Я якось вистояла п'ятигодинну чергу у дві аптеки. Все свистіло.

Благодійні заходи Bucha Help

— Ти виконавчий директор фонду Bucha Help. Розкажи про ваші заходи для дітей і за участі, які пережили окупацію.

— Ця ідея з'явилася тоді, коли ми вирішили подарувати дітям свято на День Миколая. Я — виконавчий директор, котрий займається культурним напрямком, тож знаю, як це робиться. Ми хотіли послухати, як грають та співають діти, а потім подарувати їм свято. Щоб це не було, як у всіх. З цього все і почалося. Потім ми поїхали до колег в Польщу, де з'явився ідеологічний фестиваль "Дитинство".

— Як ти долучилася до фонду Bucha Help, що з'явився у важкі часи — в лютому-березні 2022 року? 

— Я прийшла пізніше — десь у вересні. З засновником фонду Костянтином Гудаускасом я познайомилася, коли шукала людину, котра була в Ворзелі. Це щодо евакуації. Я не знала, чи є та людина ще в живих, чи вже нема. Костянтин сказав, що не може цього зробити, але може Світлана Поклад. Тут з'явився і пан Поклад (Ігор Поклад — український композитор та опермейстер, — ред.). А я в театрі співаю кілька його вистав. Ми стали спілкуватися. Він приїжджав, коли ми давали концерти, потім він залучав нас. 

— Ви рахували, скільки концертів уже дали?

— Більше 30. концертів ми з командою дали. Запам'яталася історія, коли ми приїхали в одне селище, і до нас підбігла бабуся з відерцем. У ньому була смородина з малиною Поки ми співали, вона назбирала. А ще дядечко на кумедній машині під'їжджав і дарував квіти. Ще один чоловік у цьому ж селі підбіг до мене з шоколадкою.

Одного разу ми приїхали і в мене відвалився бампер від автівки. Просто не витримав. Я його заклеювала тейпом, коли через кілька хвилин уже треба було співати. Коли хлопці кажуть: "Ви йдіть співайте, а ми все для вас зробимо". Приходжу — все ідеально приклеєно. Наскільки ідеально можна було приклеїти бампер тейпом, звісно.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про те, чи варто знімати фільми під час війни та про сучасне українське кіно: кінокритик Сергій Тримбач у "Точці опори"
• Що не так з російською, любов до української класики та підбір акторів: театральний режисер Іван Уривський у "Точці опори"
• Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"
• Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"