Про те, чи варто знімати фільми під час війни та про сучасне українське кіно: кінокритик Сергій Тримбач у "Точці опори"

Сергій Тримбач — кінокритик, кінознавець та кіносценарист, голова Національної спілки кінематографістів України у 2009-2016 роках. Лауреат державної премії України імені Олександра Довженка, автор багатьох книг, серед яких "Олександр Довженко. Загибель богів / Ідентифікація автора в національному часо-просторі" та "Богдан Ступка. Метаморфози".

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Сергій Тримбач розповів про те, чи варто знімати фільми під час війни та якими вони мають бути, про нові українські стрічки та кінопремію "Оскар", про те, як Росія витісняла українське кіно та ще багато цікавого.

Сучасне українське кіно

— Хочу поговорити з вами одразу про фільм "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука. Як гадаєте, чому це кіно отримало такий резонанс?

— Це такий собі синтез українського міфопоетичного кіно. В основі ворушаться певні міфологеми — міфологічні сюжети і образи. Там йдеться про певну рокованість, як в античній трагедії, — коли персонаж знає наперед свою долю, але повстає проти неї. Саме таким є головний персонаж тут. Зіграний він прекрасно. З іншого боку, фільм нагадує ганстерські американські фільми.

Є думка, що "Памфір" — антиукраїнське кіно, тому що зображує Україну такою, в якій не хочеться жити — панує мафія, яка витісняє з життєвого поля всіх інших. Ніби логічно, але насправді це не мистецька логіка закладена. Батько дає синові настанову — за будь-яких обставин залишатися самим собою. 

Особисто я не відчував, що там Україна не така як треба. А яка країна "як треба"? Америка? Подивіться, половина американських фільмів не про ту Америку, котра "як треба" — і мафіозі, і бандити, і просто аморальні люди. 

У 90-ті після отримання незалежності українці, як суспільство, не пройшли очищення. З кінця 90-х склався доволі потворний державний устрій, проти якого почали боротися вже в нульове десятиліття — перший Майдан, другий. Зараз — кульмінація, можливо. Україна рокова, її доля визначена — вона повинна бути в тіні імперії, взагалі розчинитися і впасти.

— Але ж її доля — все-таки залишатися Україною і вижити?

— Так, але для цього треба боротися. Воно саме по собі не буде. Ми, що, будемо сидіти в залі і спостерігати на екрані, чи вийде в України чи ні? Звісно, всі 100% раптом не стануть борцями — в жодній країні так ніколи не було і не буде. Але є активна частина [суспільства], яка зараз поставила все, включно зі своїм життям, для того, щоб Україна стала Україною.

— Ознака сильного фільму — коли до нього немає байдужих. Комусь подобається, комусь — ні. Таким був і фільм режисера Антонія Лукіча "Мої думки тихі", його перший повний метр. Чим, на вашу думку, він підкупив глядача? 

— По перше, історією. Ну, звісно, там ще є Ірма Вітовська, яке грає так натхненно, ніби купається у цій ролі. Це родинна історія, стосунки батьків і дітей. Ще в XIX столітті ця колізія виникала, бо вона з'являється тоді, коли руйнується патріархальне суспільство. 

Нещодавно в прокат вийшов інший фільм цього режисера — "Люксембург, Люксембург". Це вже про стосунки не одного сина, а двох — близнюки з батьком. Я читав з ним (з Антоніо Лукічем, — ред.) інтерв'ю, де він сказав, що ці історії в основі автобіографічні. Це трагікомічний фільм, цікавий широкій аудиторії.

Будь-яка нормальна людина хоче трохи відволіктися. Кіно, шоу-бізнес, література спрямовані на те, щоб розвантажити нашу психіку. 

— Ще хочу запитати у вас про фільм "Я працюю на цвинтарі" Олексія Тараненка. Творці кажуть, що це життєрадісна комедія про смерть. На стрімінговій платформі Netflix цей фільм свого часу посів друге місце в топ-10 за переглядами в Україні. У комедій більше шансів завоювати прихильність глядача?

— Звичайно, бо їх установки працюють з масовою аудиторією. Це хороша картина, сильна. Там з одного боку про серйозні речі, про наше суспільство, яке не дуже й змінюється. Фільм не дуже й смішний.

"Українська культура — це той вал, який не перескочив і не перескочить Путін"

— Чому українці не знімають кіно про своїх? Про історичні постаті, наприклад?

— Тому що більшу частину свого життя Україна перебувала в напівколоніальному стані. Два десятиліття, 90-ті та 2000-і, минули майже без українського кіно. Тому його замінило російське, бо мовного бар'єру ж немає. Така ж ситуація трапилася у Великій Британії з американським кіно. До приблизно 2010 року ми знали, що фільми, які в Росії мають успіх, матимуть такий же успіх в Україні. Але згодом це скінчилося і стрічки, що стали успішними в Росії, в Україні — так-сяк. Аудиторії почали роз'їжджатися, українське кіно почало фінансуватися і підтримуватися. Наразі ситуація значно веселіша. 

Українська культура — це той вал, який не перескочив і не перескочить Путін. Це очевидно. Він може завоювати якусь територію, але нас вже не візьме.

— У березні 2023 року на великі екрани вийшов наш мультфільм "Мавка. Лісова пісня". Робота над ним тривала майже вісім років. Він отримав непогані касові збори. На вашу думку, чи того вартий результат багаторічної роботи? 

— Гадаю, що вартий. Хоч і кажуть, що не зовсім за Лесею Українкою зроблено. Українське кіно в часи свого піднесення спиралося на літературу. Подивиться на 60-ті роки. Якщо є велика література, великі персонажі, ідеї, то чого б цим не скористатися? В нульові, та й зараз теж, наші режисери не вміють писати сценарії.

Успіх фільму "Тіні забутих предків"

— Якщо режисер зняв талановите кіно, то воно обов'язково повинно бути про нього? Чи може бути талановите кіно, але зроблене на замовлення?

— Простий приклад — "Тіні забутих предків". Малоуспішному [на той момент] режисеру-вірменину (Сергію Параджанову, — ред.) замовили кіно до ювілею. Мовляв, воно нікому не потрібно, хай той вірменин і зробить. А ось чим скінчилося. По-перше, стався збіг обставин.

Юрій Іллєнко — абсолютний геній як оператор. Він мені розказував, що коли жив у Москві, йому подзвонив Параджанов, якому сподобалася його робота у фільмі Артура Войтецького "Десь є син", і каже: "Слухай, я хочу, щоб ти в мене був оператором". — "Який фільм?" — "Тіні забутих предків" за Коцюбинським". — "Хто?" Слава богу, Іллєнко був зятем Ніни Алісової (радянська акторка, грала у "Тінях забутих предків", — ред.), а вона була з Києва і знала, що до чого. То вона йому сказала, що це геніальна річ і йому спочатку треба їх прочитати. Іллєнком мені казав, що пішов у бібліотеку в Москві і російською мовою, ясна річ, сів читати десь біля Київського вокзалу — доля. Казав, що прочитав на одному подиху, а тоді подзвонив Параджанову зі словами: "Я берусь". 

Тобто ось замовний фільм, але він увійшов в душу. Це колективна [заслуга] — над фільмом працювало більше ста людей. Зараз знімають швидко, а тоді — цілий рік. Лариса Кадочникова на рік пішла з театру, який тоді був супер-пупер. Якби вона знімалась за два тижні, то не увійшла б в цей матеріал. Тому це геніально — вони чужий матеріал зробили своїм.

Чому "Навальний" виграв "Оскар-2022"

— Чому на "Оскарі-2022" в номінації документальних фільмів переміг "Навальний"? Чому не дали слова Володимиру Зеленського? 

— Цей фільм взагалі не новий. І я, і всі інші вже це все бачили кілька років тому. Це просто переказ. Фільм нормально зроблений, професійно, бо інакше він туди не потрапив би. Але все рівно там є симпатія до Росії, надія, що там ліберали.

Я навіть статтю написав про те, що навіть YouTube переповнений російськими лібералами, котрі ненавидять Путіна і взагалі всі розмови про Росію у них зводиться до Путіна. Це дуже нагадує ситуацію після смерті Сталіна. Культ особи. Тому Радянський Союз тоді за великим рахунком і не змінився. Мабуть, і Росія не зміниться. Мільйони росіян підтримують його. Зараз всі знову все перекладуть на Путіна, а Росія продовжить свій шлях в нікуди. 

— "Оскар" — це знакова кіноподія, червона доріжка. 2022 року на вручення нагороди приїхала дружина Навального з донькою. Сам він у в'язниці, а вони — там у таких відкритих розкішних сукнях. Про що це було? Бо це обурило спільноту.

— Чию спільноту? Хіба що нашу. Я не думаю, що там це так когось особливо обурило. Взагалі "Оскар" — політично мотивована подія, і при цьому люди не дивляться [кіно] взагалі. Як правило, дивляться, чи відоме ім'я або явище. Навальний — відоме явище. Більшість людей, які голосували, навіть не бачили цього фільму. Вони такі: "Ага, Навальний проти Путіна, значить, голосуєм". Так що це політична тусовка. Американське кіно загалом досить політизоване.

Чи варте українське кіно "Оскара" і як викорінити російське

— Яке українське кіно варте "Оскара"?

— "Памфір". Принаймні номінантом би його зробив. Українське суспільство тільки зараз починає по-справжньому вдаватися до рефлексії. Молоді режисери — Валентин Васянович, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук — цим якраз і займаються. 

Блискучий, як на мене, серіал "Спіймати Кайдаша" Наталії Ворожбит, де вона показує модель українського життя, від одного Майдану до іншого. Це аналіз суспільства, яким воно є, і приклад того, що молодшим поколінням Україна все таке цікава і вони хочуть розібратися, що в ній відбувається.

— Російське мистецтво глибоко засіло в нас і нашій культурі. Що з цим робити? Чи можливо це викорінити? 

— Викорінювати нічого не треба. Заборона — це найгірший і найпримітивніший спосіб. Треба своє робити, свою масову культуру. Як "За двома зайцями", наприклад.

— Є статистика, що на кіностудії імені Олександра Довженка з 1928 року по 1991-й було знято близько 378 фільмів, але лише 22 з них були українською мовою. Решта — російськомовне кіно, яке подекуди навіть не дозволяли дублювати українською. Як українське кіно тоді вижило взагалі?

— Насправді україномовних робилося більше, проте тиражу і копій друкувалося більше російською мовою. До того ж, на зберігання в Держфільмофонд СРСР здавалися тільки російськомовні версії. А оскільки в нас не було архіву ігрових фільмів, то ці україномовні фонограми не зберігались.

Особисті зміни за час повномасштабної війни

— Ви якось змінилися за час війни? 

— Я почав більше працювати. Це кращий спосіб позбутися страхів. Загалом, я людина, яка зациклена на письмі, увесь час щось пишу. Юрій Миколайович Щербак ( український письменник, сценарист, публіцист, — ред.) мене заагітував писати на платформу Медіафоруму у Варшаві. Вона польська, але українською мовою і для українців.

— Про що їм пишете? 

— Наприклад, про Іллю Чернілевського, який загинув на війні (сценарист і музикант, що понад 10 років перекладав пісні для серіалів і фільмів студій Disney, Universal, Sony, Netflix, — ред.). Отримав 450 000 переглядів. Я навіть не повірив. Ще я потроху складаю книжку про поетів — не тільки літературних, а й кінематографічних. Про Мирослава Скорика (український композитор і музикознавець, — ред.) вже написав. Замолоду я писав вірші.

Я намагаюся осмислити, що відбувається, і осмислити культуру як таку. Культура — це основна причина, чому Україна вистояла і в XIX столітті, і зараз.

Попередні випуски "Точки опори":

• Що не так з російською, любов до української класики та підбір акторів: театральний режисер Іван Уривський у "Точці опори"
• Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"
• Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"
• Про Проню Прокопівну, зйомки із Зеленським, гастролі під обстрілами та еротичні сцени: акторка Тамара Яценко у "Точці опори"