Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"

Юлія Лапутіна — міністерка у справах ветеранів України, генерал-майор запасу. Має юридичну, педагогічну та психологічну освіту. Працювала заступницею начальника департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ та командиркою оперативної групи Служби безпеки України в АТО. 

У 2014 році брала активну участь у звільненні Краматорська, стала другою жінкою в незалежній Україні, яка отримала генеральське звання. Заміжня, має двох доньок.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Юлія Лапутіна розповіла про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних рідних, повернення військових до цивільного життя, емоції від мирних міст, соціалізацію ветеранів та ще багато іншого.

Перша військова в родині спортсменів та культурологів

— Ви за освітою юрист і педагог. Ніхто з вашої родини не носив військову форму, а мама взагалі думала, що ви оберете балет, однак ви вирішили стати військовою. Звідки з'явилося це бажання і що для вас тоді значили військові? 

— Коли мені було близько трьох-чотирьох років, у нас був чорно-білий телевізор, де показували якихось військових. Я сиділа у батька на руках і сказала: "Я буду маршалом". Я не знаю, звідки це. У мене батьки науковці, педагоги, спортсмени, у нас взагалі спортивне династія: дід був заслуженим майстром спорту, важкоатлетом, найсильнішою людиною планети свого часу; батько теж професійно займався спортом. Мене теж віддали в спорт, де я професійно займалася багато років. 

Мама культуролог і мистецтвознавець, вона дуже любила балет і хотіла, щоб я стала балериною, мала багато подруг-балерин. Якось ми прийшли з мамою на балет "Спартак" і опісля потрапили за лаштунки — її подруга танцювала одну з головних ролей. Мені було років 11-12. Ми зайшли у гримерну, де зібралося багато балерин, і мене запитали, чи сподобалося і кого б я хотіла зіграти: Фригію чи Егіну? А я: "Спартака!"

Мені здавалося, що я маю пройти багато випробувань, себе готувати до чогось такого, що буде дуже важливо. Коли Україна стала незалежною, і мені запропонували службу, я зрозуміла, що це воно.

— Що сказали батьки, коли ви пішли служити?

— Вони не знали, бо не можна було розповідати. Це було в угоді з тим підрозділом, у який я шла. Коли я вже стала працювати, дозволили повідомити батькам, але сказали, щоб ті ніколи не розголошувати зміст моєї роботи. 

— 1992 року ви почали службу у лавах Служби безпеки України, вам тоді було років з 25. Чи думали ви тоді, що може бути така повномасштабна війна?

— У 1992 році — ні, а от у 94-му вже були "дзвіночки", коли була спроба сепаратизму Росії, інспірована в Крим, був фейковий президент. Служба безпеки здійснила всі можливі заходи, щоби припинити цю спробу сепаратизму, і я пишаюся, що брала участь. Це була одна з найсерйозніших операцій Служби безпеки. Тоді стало зрозуміло, що Росія не буде випускати Україну зі сфери свого геополітичного впливу, що нам потрібно готуватися. 

У 2008 році я працювала також у контррозвідці і ми відпрацьовували "кримську тематику" — провели серйозну оперативну та аналітичну роботу. Зібравши всю інформацію, зробили висновок про загрозу відділення Криму від України на користь Росії. Ми повідомили про це всіх, кого було можливо з тих, хто приймає рішення в країні, зробили доповідну. На жаль, ніхто не взяв цього до уваги. 

Репресовані рідні

— Боротьба за свободу України, здається, є вашою певною особистою та сімейною історією, оскільки ви розповідали, що ваші прадідусь і прабабуся були репресовані. Що саме з ними сталося?

— Їх розстріляли. Вони жили в невеличкому дерев'яному будиночку на Печерську в Києві. Їх забрали з дому і розстріляли. Потім їхній дочці, моїй бабусі, надіслали документи.

— Який це був рік? Чому їх розстріляли?

— Не знаю, близько 1930-х. Згодом їх реабілітували, але їх вже не повернути. Мені про це повідомили вже коли Україна стала незалежною. Тоді стали витягувати якісь фотографії, яких я ніколи не бачила. Мовчали. А я ще сміялася колись із бабусі, що вона на ніч підпирала вхідні двері драбиною.

З чого має починатися державна опіка ветеранів

— Міністерство, яке ви очолюєте, називаєте "Міністерство небайдужих сердець". Після 24 лютого 2022 року роботи у вас значно побільшало і стає більше з кожним роком. На вашу думку, з чого має починатися державна опіка ветеранів?

— Перший крок — запровадження людиноцентричного підходу ще тоді, коли людина служить в армії. Коли особа йде на службу, свідомо хоче підписувати контракт або вступає у військовий ВУЗ, вона має знати, що її там очікує. Ми маємо позбавитися пострадянської інституційної пам'яті радянської армії, де людина була гвинтиком у великій системі. Людині мають завчасно бути запропоновані якісь інструменти для власного розвитку, навіть під час служби, а також ті додаткові переваги, які вона отримає після проходження служби.

Американський солдат іде на службу за контрактом на три роки, а потім отримує декілька привілеїв. Наприклад, можливість безкоштовної освіти. Подібні програми діють у провідних країнах світу. В країнах-членах НАТО для військовослужбовців є пільгова іпотека під час служби: якщо людина відслужила 10 років — одна програма, якщо 20 років — інша програма, якщо стає військовим пенсіонером, то передбачається житло. Коли американський військовий іде на службу і знає, що він прослужить 25 років, його питають з самого початку, де він хоче жити після служби.

Я прослужила більше 25 років, що дає мені підстави бути військовим пенсіонером. Це називається "ветеран військової служби Служби безпеки України". Якщо такий самий офіцер, як я, служитиме в системи Міністерства оборони, він буде ветераном військової служби Збройних Сил України. Також я є учасником бойових дій 2014 року, цей статус має інший пакет програми.

Ми, як міністерство, опікуємося саме учасниками бойових дій, тобто комбатантами, особами з інвалідністю внаслідок війни, членами родин загиблих героїв, героями Небесної сотні та їх родинами.

Приблизно за рік до того, як військовий планує демобілізуватися, його має підхоплювати Міністерство у справах ветеранів, пропонуючи йому інструменти для розвитку. На жаль, за 30 років незалежності ніхто не звертав уваги, куди ж ідуть військові, куди вони діваються після служби. Їм у кращому випадку вручили пенсійне посвідчення. Однак часто це люди працездатного віку, тож мають розвиватися. 

Помічники ветеранів

— Міністерство у справах ветеранів впроваджує в Україні інститут помічника ветерана. Цей проєкт діє поки в чотирьох областях України: Львівській, Вінницькій, Дніпропетровській і Миколаївській. Хто ці помічники, що вони роблять і яка в них має бути освіта?

— Після перемоги України ці люди (військові, — ред.)  повернутися у свої громади, селища, невеличкі населені пункти чи великі міста — їх хтось там має зустрічати, щоб вони не почувалися покинутими. Потрібно, щоб їй допомогли отримати все необхідне, пояснили, куди звернутися, і часом навіть супроводжували. 

Коли я у 2014 році їхала з ротації і побачила передмістя Харкова, мені здавалося, що це Лас-Вегас. Ти настільки занурюєшся у зовсім інший світ, що коли виходиш, не знаєш, куди тобі йти. Бачиш людей, які спокійно ходять у кафе, сидять у ресторанах, ходять в магазини. Тебе це все просто ошелешує. Потрібен хтось, хто візьме за руку і стане фактично другом для захисника, до якого той зможе звернутися з будь-яким питанням.

Гадаю, обов'язково спрацює принцип "рівний рівному", тож пріоритетом будуть ті, хто сам вже є ветераном, хто пройшов цей шлях. Це має бути людина, яка володіє навичками комунікації, інформацію про всі послуги для ветеранів після демобілізації та адресами, куди звертатися. Вона має допомогти ветерану не лише повернутися, а інтегруватися в суспільство. 

— Тобто цим проєктом ви працевлаштовуєте попередніх ветеранів?

— Так, додатково будемо працевлаштовувати вже ветеранів. Також хочемо, щоб на рівні області або на рівні громади існував сервісний центр для ветеранів, щоб ці помічники координувалися на рівні громади з цим центром, а також щоб у ньому надавалися й інші послуги для ветеранів, щоб позбутися бюрократії. 

Ми плануємо залучати членів родин захисників і членів родин загиблих військових. Переживши травму втрати, яку неможливо вилікувати, людина все ж таки може допомогти собі допомагаючи іншим. 

У згаданих областях планується створення окремих департаментів у справах ветеранів, які будуть рівними за статусом з департаментом освіти, охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

— На якому етапі цей проєкт зараз?

— Зараз фінаналізується постанова Кабінету міністрів з відповідним порядком, вона обговорена з керівниками обласних військових адміністрацій, ми маємо меморандуми з асоціаціями органів місцевого самоврядування, з Асоціацією ЦНАПів. В Житомирі вже є навчений нашими структурними підрозділами персонал, який працює у двох ветеранських вікнах у ЦНАПі. Є "фізична" система, бо в деяких населених пунктах у людей немає смартфонів, а є електронний кабінет з усією інформацією.

Чого бояться військові

— Ви часто спілкуєтеся з військовими, особливо тими, хто зараз на фронті. Говорячи з цими хлопцями і дівчатами, ви знаєте, чого вони найбільше бояться при поверненні? Не знайти спільної мови з родиною чи не мати роботи, чи психологічно бояться цивільного життя?

— Перш за все, вони бояться бути покинутими. Бояться, що суспільство не усвідомить, що вони поклали своє здоров'я і сили на захист країну. Бояться, що не буде дотримуватися принцип справедливості у різних сферах. Вони — люди з почуттям надвисокого справедливості, тому треба готуватися до фасилітованого діалогу в суспільстві.

Нещодавно ми з українським ветеранськими фондом спільно з групою "Рейтинг" провели соціологічне дослідження. Згідно з результатами, наше суспільство зараз ідеалізує образ захисника, люди їх сприймають як приклад ідеальних людей — стійких, міцних, "воїнів світла". Водночас самі військовослужбовці усвідомлюють, що матимуть проблеми в мирному житті через травматичний досвід. А суспільство очікує ідеальних людей. Нам потрібно зробити так, щоб усі розуміли, що вони дійсно наші захисники, піклувалися про них, поважали і допомагали, якщо ті мають певні проблеми внаслідок війни. 

— Якою буде стратегія переходу від військової служби до цивільного життя для окремої людини? 

— Зміниться бюрократична система. Ми хочемо зробити систему рaperless — максимально без паперів, з повною цифровізацією послуг. 

— На якому етапі ця робота? 

— Зараз відпрацьовується наша взаємодія з іншими міністерствами. Наш Єдиний реєстр державних ветеранів війни вже координує обмін інформацією з іншими реєстрами Міністерства соціальної політики. Зараз працюємо над тим, щоб якомога швидше цифровізувалося Міністерство оборони. Але якщо багато років нічого не робилося, то одномоментно нічого не зробиться. Відбуваються постійні координаційні наради під головуванням прем'єр-міністра, де постійно ставляться конкретні дедлайни, щоб системи швидше переходили до цифровізації. Насправді рівень захисту персональних даних в цифрових реєстрах і рівень правдивості інформації кращий за той, що на паперах. 

Ми не залежимо лише від себе, тому я точно не можу сказати дату, але це буде якомога швидше. Ми стоїмо перед двома викликами, до яких маємо бути готові: масова демобілізація і Україна періоду сталого відновлення, коли ми будемо знати, скільки і яких військових буде планово звільнено. 

Працевлаштування ветеранів

— Чи готовий бізнес брати на роботу ветеранів? Діють певні програми і деякі роботодавці беруть, але за великим рахунком це не працює. Дають мінімальну зарплату тощо.  

— За результатами того ж соціального опитування,  дуже велика кількість підприємців зараз хотіла би взяти на роботу ветерана. Нещодавно у нас відбулася зустріч з представниками великого бізнесу за ініціативою і під егідою першої леді Олени Зеленської. Були присутні великі корпорації: ПриватБанк, "Укрзалізниця", "Укрпошта", "Сільпо", "Фора" тощо. Всі вони мають мобілізованих співробітників і вони говорили про те, що дійсно стикаються з певними проблемами, коли ці військові після поранення повертаються на роботу. Ми висловили готовність надання психологічної підтримки їх HR-агенціям для того, щоб пояснити, як спілкуватися з ветеранами і як пропонувати їм роботу. Великі бізнеси є соціально відповідальними — вони готові брати нових людей-ветеранів, готові повертати на робочі місця тих, хто вже демобілізувався після поранення, готові залишати ветеранів навіть після серйозних поранень у системі своїх корпорацій. Це дуже нас надихає. 

— У 2014 році в Україні з'явилася програма для ветеранів, які не змогли роботу і стали відкривати свій бізнес. Чи будуть ці програми продовжені і чи будуть гроші в бюджеті на це? Як будуть підтримані ветерани, які, вперше спробують відкрити свій бізнес?

— Ми комунікуємо з ветеранами, які стали підприємцями. Зараз у системі Міністерства у справах ветеранів створено Український ветеранський фонд — це державна установа, яка фактично почала працювати з початку широкомасштабного вторгнення. Ми шукали багато рішень для підтримки родини ветеранів під час початку війни і запровадили невеликі гранти на 20 000 гривень для фізичних осіб підприємців або самозайнятих осіб, які одночасно є членами родин захисників. Це нібито невеликі гроші, але для тих людей, які з однією валізою з паспортами їхали в інші регіони України, це дійсно було підтримкою. Таким було наше швидке рішення для першого періоду війни. 

Пізніше ми зрозуміли, що ветерани потребують серйознішої фінансової підтримки вже існуючих бізнесів, тож ми провели за 2022 рік два етапи конкурсу: "Варто" і "Варто 2.0". На підтримку бізнесів, які існують не менше двох років, ми стали надавати на конкурсній основі гранти від 500 000 до мільйона гривень. Маємо за 2022 рік 53 переможців. 

Зазвичай, ті люди, що брали участь у бойових діях, працюючи в своїх невеликих підприємницьких ініціативах, продовжують підтримувати оборону: ш'ють військового одяг, випускають засоби для чищення зброї, обладнання для дронів тощо.

— Тож гроші в бюджеті є, програми будуть?

— Цього року ми спільно з благодійним фондом "МХП — Громаді" відкрили конкурс "Варто робити своє" і надаємо 1,5 мільйона гривень ветеранам-підприємцям. Окрім бюджетних коштів, ми залучаємо фандрайзингові кошти, з міжнародних організацій і національних донорів.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"
• Про Проню Прокопівну, зйомки із Зеленським, гастролі під обстрілами та еротичні сцени: акторка Тамара Яценко у "Точці опори"
• Про те, чому Росія краде нашу історію, та як її відвоювати: акторка Ірма Вітовська у "Точці опори"
• Про те, що возив з-за кордону, виставу у темряві та чому може розплакатися: актор Богдан Бенюк у "Точці опори"