Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"

Олександр Печериця — актор театру та кіно, заслужений артист України. Близько 20 років працює в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Задіяний в знакових виставах театру "Украдене щастя", "Річард ІІІ", "Коріолан". Відомий за кінороботами в серіалах "Кріпосна", "Сага", "Століття Якова". Знявся у першому англомовному художньому фільмі про Голодомор "Гіркі жнива". З перших днів повномасштабної війни Олександр Печериця записався до тероборони і зараз захищає Україну в ЗСУ. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Олександр Печериця розповів про те, як вирішив долучитися до лав ЗСУ, поділився відчуттями після повернення з фронту до Києва, згадав першу виставу під час війни, а також про свої знакові ролі.

Зі сцени на фронт

— З початком повномасштабної війни ви так сміливо з актора стали військовим. Ви одразу ухвалили рішення піти в тероборону?

— Так, двадцять шостого лютого. 

— І відтоді не пошкодували про це ні разу?

— Я сумнівався цілих два дні, зараз не шкодую. 

— Ви зараз в ротації. Багато військових кажуть, що надзвичайно важко переключитися з фронту на наше відносно мирне життя. Як вам це далося?

— З кінця квітня я був на Харківщині. В Київ приїхав наприкінці червня грати виставу — опинився немов на іншій планеті: працюють крамниці, ходять усміхнені щасливі люди. Ясна річ, що війна всюди і для всіх. Але тут не так. Навіть у тому ж Харкові було неспокійно, коли вже не йшли боїв. 

— Пам'ятаєте, з чого почався ваш день 24 лютого 2022 року? 

— Я збирався ввечері сідати в поїзд до Львова, щоб грати "Украдене щастя" на фестивалі. Я прокинувся від відчуття неспокою і тривоги всередині, в атмосфері і навіть у моїх котах. А тоді я взяв телефон і побачив 50 чи 60 пропущених дзвінків. Першим я набрав тата. Він питає: "Ти де?" — "Вдома". — "Ти, шо, спиш, чи шо?" — "Ну так". — "Ти шо, війна почалася!" Я увімкнув телевізор і зрозумів, що сталося те, чого я не очікував ніколи, думав, що це неможливо і просто якась дурня. 

Я навчився розмежовувати. Все, що стосується війни і моєї в ній участі — це певне реаліті-шоу чи якась гра. Потім я "відкладаю джойстик" і йду в театр грати у виставі. Так, напевно, простіше для моєї психіки.

— Чи тривожилися, коли виїздила ваша дружина Анастасія Остреінова?

— Так, я страшенно нервував. Я знав, що їй буде непросто, бо коли ми навіть разом з малим десь їздили, це було важко. Ми сперечалися через це, але вона прийняла рішення поїхати. У мене були вистави, тож я не міг. 

— Тепер ви раді, що вони виїхали?

— Так, зараз я їй дуже вдячний, тому що вони в безпеці. Я не знаю, як би почував себе, якби мій син і моя дружина були тут, де хтось може їм зашкодити. Напевно, це стало ключовим аргументом [щоб піти в тероборону], бо я не знайшов, що ще мені робити в перші дні війни. Треба було прийняти хоч якесь рішення. 

Це рішення мені далося важко, тому що я ніколи ще не відчував себе так, що ти ходиш, стоїш, а не існуєш — страх заполонив, розгублений,калатає серце, холодні ноги, ні їсти, ні спати не хочеться. А тоді з'явилася думка: "А що, коли просто не допустити ворогів у моє місто?" Що я для цього міг зробити? Піти туди, де знадобиться моя чоловіча сила.

— Обговорювали з друзями чи колегами? Радилися з кимось?

— Я радився з колегами. Одні казали, що вони вже в черзі у військкоматі. А в нас вже збиралися групи небайдужих киян із мисливською зброєю — ні в кого військового досвіду немає, але запал був і дуже були рішуче налаштовані. Я вирішив зганяти у військкомат, щоб зі своїм другом служити в одному підрозділі. А людей стільки! Такі черги! Я побачив їх очі, опинився в атмосфері такого драйву, їхнього запалу, підключився до цієї енергії і мені стало світліше. Не знаю, що це було. Може, адреналін. Тоді я видихнув і зрозумів, що все — я прийшов і буду тут стільки, скільки треба.

— Ваш підрозділ в перші дні був під Києвом, а потім в Харкові. Що спливає в пам'яті першим про той Харків?

— Страх і вміння його підкорювати. Я навчився з ним жити. Коли хтось говорить, що не боїться, він або бреше, або придурок. Всім страшно, і це абсолютно нормально. Страх — це здорова річ, яка допомагає нам вижити і ставати сильнішими. З ним треба вчитися домовлятися.

— Ви з Краматорська. Коли його жорстоко обстріляли, ви навіть записали відео в Instagram. Чи є там у вас родичі, близькі?

— Моя бабуся у Слов'янську. Вона не збирається виїжджати, жодні вмовляння на неї не діють. Не хоче, каже, що на своїй землі живе. Вона в мене достатньо літня жінка, я поважаю її вибір.

Приховував від матері, що пішов воювати

— Що найскладніше для вас у військовій частині вашого життя?

— Про страх я вже сказав. Ще неможливість усамітнитися, напевно. Там дуже мало можливості побути на самоті. Весь час з кимось чимось зайнятий. Іноді так хочеться просто побути самому. Ще бракує рідних, особливо сина.

— Один з ваших образів, який дуже полюбився українцям — Микита Козак у телесеріалі "Сага". Там ваш герой вступає до війська попри те, що батьки заборонили йому це робити. А що казали батьки Олександра Печериці, коли він вирішив, що піде до війська? 

— Мамі довго не говорив. Мовчав, бо знав, що прирікаю їх на переживання і безсонні ночі. Я, звісно, розумію, що інакше близькі не можуть реагувати. 

— Як мама врешті-решт дізналася? 

— Я сказав. Спочатку розповідав, що я на полігоні, потім — що ми тут охороняємо дві бібліотеки. Їй так було легше, а я вже був на Харківщині. А потім вона мені якось: "Ти ж мені брешеш?"

Перший англомовний фільм про Голодомор

— Основні зйомки першого англомовного фільму про Голодомор 1932-1933 років "Гіркі жнива" пройшли у Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові. Чи багато тут було відзнято сцен? 

— Чимало. Я, щоправда, був задіяний не в усіх, але переважна більшість сцен була відзнята там. Біля млина у два ряди стояли трейлери акторів. Це канадський фільм, але знімальна група переважно складалася з англійців.

— Знаю, що кілька сцен з вами не ввійшли в фінальний монтаж стрічки Про що вони були?

— Випала, насправді, страшна сцена про те, як мій персонаж ховав дружину. Поруч були його троє дітей. Герой був настільки виснажений від голоду, що тіло дружини просто загорнув, поклав у неглибоку яму і притрусив землею. Коли присипав, попалась якась травинка і лягла якраз на обличчя моєї партнерки. Знімали, як він ту травиночку прибирає. Коли мій герой з двома доньками вже пішов, молодший син лишився біля могили матері. Я його покликав, але коли він нас наздоганяв, його схопили селяни на підводі і забрали. У сцені ще був шматок, коли я ще якийсь час за ними біг, а потім знесилений кинув.

— Можливо, сцена була настільки страшна, що її не взяли? Надто реалістична?

— Як на мене, це просто адаптація цієї теми, а точніше — початок діалогу на цю тему для західного глядача. 

Кадр з фільму "Гіркі жнива". Фото: facebook.com/BitterHarvestUA

— Стрічку знімали, коли почався Євромайдан 2013-2014. Кажуть, знімальна група приходила на ці протести і підтримувала мітингувальників. 

— Так, приходили.

— Чи правда, що сюжет і тема фільму були не надто розрекламовані і не всі в Україні знали, про що англійці знімають тут кіно? 

— В кіносфері, звісно, знали про такий потужний проєкт. Багато моїх колег-акторів знімалися в цьому фільмі. Знімалися й актори-британці і канадці.

—  Чи треба було іноземцям пояснювати контекст? Чи говорили вони з вами на цю тему?

— Ми говорили на цю тему. Вони казали про те, наскільки це жахлива трагедія, і що вони про неї раніше знали. Я всім розказував про те, що знаю з історії і з переказів моїх прадіда з прабабусею. Їх вислали в Сибір через те, що вони не захотіли вступати до колгоспу. Можливо, це їх врятувало, тому що у найстрашніший час вони перебували там. У бабусі пунктик на їжі, зокрема на хлібі. Вона все берегла і ховала. Це була частина їхньої віри і виживання. Навіть зараз, коли зідзвонюємось, вона питає, чи я не голодний.

— Як ви стали частиною цього фільму?

— Мені зателефонувала кастинг-директор і запитала, чи знаю я англійську. Сказав, що орієнтуюсь. Вона мені: "Ось тобі сценарій. Вивчи будь-яку сцену і приїдь до нас на проби, зіграй". Я прочитав увесь сценарій і мені так сподобалася та роль, яку мені запропонували, що підготував три сцени. Прийшов режисер Джордж Менделюк і каже: "Слухай, Сашко, можеш звати мене Юрко". 

Це були дуже цікаві проби. Я ніколи не проходив ще проби, що тривали б понад три години. Ми просто три години спілкувалися, щось записували, спробували всі ключові сцени героя. Це було так круто і досить незвично для нашого кінопростору.

Перша вистава під час війни

— Ви повертається в Київ, аби грати в театрі. Пам'ятаєте, як перший раз після Харкова вийшли на сцену? 

— Дуже добре пам'ятаю, це було в червні. Вистава "Украдене щастя" у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Я "відклав джойстик", вийшов на сцену, побачив зал, згадав той кайф, якого мені так бракувало. Я насолоджувався кожною секундою, кожним доторком, кожним запахом всього, що мене оточувало, за чим я так страшенно скучив. Для мене то було ковтком життя.

— Як вам було з театру Франка вийти на сцену конкуруючого театру Лесі Українки?

— Це було єднання, братерство. Подивіться, що навколо робиться — українці показали таку єдність, злагодженість, самопожертву в усіх сферах. Це щось унікальне. Люди почали брати відповідальність за себе, за інших, за те, що вони роблять. Ми подорослішали завдяки цим обставинам, стали сильніші. 

— В "Украденому щасті" ви граєте Миколу Задорожного — роль, яку у попередній версії цієї вистави грав Богдан Ступка. Чи не не страшно вам грати цю роль після такого метра?

— Страшно, але що робити? Можна було не грати, а можна було спробувати. Я обрав другий варіант. Я неймовірно вдячний Дмитру Михайловичу (режисер-постановник Дмитро Богомазов, — ред.) за багато викликів, підказок і довіри. Ця відповідальність була і є досі. Я не назвав би це страхом, але є такий трепет хвилювання, здорове творче хвилювання. Ти налаштовуєшся кайфувати, бо актор має неймовірну здатність — може за своє одне життя прожити мільйон життів. 

— У вас навіть позивний "Артист". 

— Він виявився дуже розповсюдженим серед акторів. Я придумував собі якийсь інший, але побратими між собою: "Ну отой рудий, артист". — "А, артист!" Вже приклеїлося і я зрозумів, що мені не під силу це змінити.

Вистава "Украдене щастя". Фото: ft.org.ua

Еротичні сцени в кіно  

— У "Столітті Якова" ви граєте антагоніста головного героя. Для вас, як для актора, цікавіші позитивні ролі чи негативні? 

— Негативних грати цікавіше і простіше, бо є більше інструментів: можна щось виправдати, десь схитрити. Добро досить просте, а от Зло може бути різним.

У "Століття Якова" я, до речі, проходив проби на зовсім іншого персонажа. Коли мені вже надіслали текст, я подумав, може помилилися. Помічниця сказала: "Та ні, ми ж тебе на Тимоша затвердили". Я тоді так здивувався, думав: "Нічого собі". Бо мені цей персонаж найбільше сподобався, коли я прочитав сценарій. 

— У серіалі "Кріпосна" ви граєте Панаса, який має досить багато еротичних сцен. Взагалі любите еротичні сцени грати? Якась особливо запам'яталася?

— Терміни "переуси" і "перекоса" — це було про нас, тому що як тільки в нас якийсь поцілунок, так про нас і казали: "Господи, як цілуються ці двоє, то треба і косу переплітати, і вуса переклеювати". Це цікаво, хоч я і не скажу, що вони мої улюблені. Вони зближають, але я перед ними завжди хвилююся, ніяковію, червонію. Це ж жінка, а я чоловік. В мене є вдома дружина, а в неї — її чоловік. Нам треба зіграти те пристрасне кохання правдиво, але так, щоб ніхто не образився.

— На момент повномасштабного вторгнення 4 сезон "Кріпосної" перебував на фінальній стадії виробництва. Влітку в Польщі дозняли кілька сцен, в яких були задіяні як українські актори, так і російські, що викликало скандал. Якби вам запропонували б зіграти сцену з російським актором, погодилися б? 

— Зараз, напевно, ні. Коли сталася ця історія, я вже був на Харківщині, тому не знаю подробиць. Воно якось повз мене пройшло. Мені здається, що наш кінопростір має бути нашим. Я не проти копродукції, але не з країною-агресором. Ця історія буде на десятиліття. Важко буде все пробачити, зрозуміти. Можливо, щось колись зміниться, але точно не зараз. Навіть думати про це не хочу.

Післявоєнне життя

— Чи відчуваєте ви злість, роздратування від того, що є фронт з усіма жахами війни, а тут, у відносно мирному житті, працюють ресторани, люди ходять в театри, сміються?

— Ні, немає. Переважна більшість моїх побратимів вважає, що ми там виконуємо "брудну роботу" заради того, щоб працювали ресторани, щоб люди відвідували театр, щоб сфери життя не зупинялися, а продовжували свій розвиток. Ні в кого з хлопців у моєму оточенні немає злості щодо цього. Ми цінуємо ту підтримку, яку отримуємо, донати, слова, молитви. Нам надсилають малюнки дітей теж. Це надзвичайно допомагає. 

Мені дружина надіслала якось папірець, де мій дворічний син просто обвів свою долоньку. Це в собі має стільки сили!

— Ви пішли на фронт, щоб відстояти і захистити своє довоєнне життя. А як ви гадаєте, чи після перемоги те життя повернеться? Стане таким же, як було?

— Ні, в одну річку двічі не ввійдеш. Те життя пішло. Ми всі змінилися, змінилося і все навколо. Наше життя не буде як колись. 

Це випало на наш вік, тож ми маємо взяти відповідальність і не відкладати це знову. Війна не закінчиться одномоментно. Так, як і триває не з 2022 року чи з 2014-го. Боротьба триває віками. Наші пророки у своїх творах про це казали, але поки сам собі лоба не розіб'єш, то не зрозумієш. Ну, добре, що ми можемо вчитися принаймні на своїх помилках. Були б мудрі — вчилися б на чужих. Але, слава богу, що просто розумні. 

— Що для вас перемога у цій війні? 

— Звільнення всіх наших земель, покарання всіх злочинців. Я не заспокоюсь, для мене ще триватиме війна, якщо залишиться безкарність. Всі винні мають бути покарані. Все має бути відновлено. За все має бути сплачено. Не думаю, що закінчення війни буде так скоро, як нам того хотілося б. 

— Якби у вас була можливість, що б ви сказали кремлівському диктатору? 

— Оскільки у вас є цензура, то запитав би: "Що з обличчям, Вово?"

— А що б сказали головнокомандувачу Валерію Залужному? 

— "Дякую, батьку!"

— Де зараз ваша точка опори: зовні чи всередині? 

— Я зараз мов повітряна кулька — ще не маю опори, нема на що спертися. 

— Що найперше зробите після нашої перемоги? 

— Став би вивчати щось таке, що не має відношення до того, що я знав і робив до цього. В якійсь іншій сфері. Можливо, мову якусь вивчив би. Але в цей час я, напевно, вже буду в Криму, тому купатимусь, вип'ю каву і піду на пляжі. Мені дуже подобається мис Фіолент — там дуже чиста вода.

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір