Що не так з російською, любов до української класики та підбір акторів: театральний режисер Іван Уривський у "Точці опори"

Іван Уривський — театральний режисер, заслужений артист України. Рідне місто — Кривий Ріг. У 2019 році став головним режисером Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька. У його творчому доробку — 20 постановок на сценах Одеси, Львова, Києва та литовського Каусана. Отримав премію імені Леся Курбаса за виставу "Перехресні стежки" на сцені Львівського театру за мотивами повісті Івана Франка. Нині живе та працює у Києві. Є провідним режисером-постановником столичного театру імені Івана Франка. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Іван Уривський розповів про те, як змінився театр за рік повномасштабної війни, російську пропаганду, важливість української мови, чи є місце російській літературі в наших театрах, які вистави зараз найбільше цінує глядач, а також про складність роботи режисером і особливий підхід до кожного актора. 

Як війна змінила український театр

— Як змінився театр за рік повномасштабної війни? Що змінилася і чи ці зміни позитивні? 

— Поки важко аналізувати. Все змінилось: і ті, хто створює театр, і хто приходить в нього. Піднесення спостерігається. Люди повернулися в театр, є аншлаги, є глядач, є попит на будь-які вистави: і драматичні, і комедійні.

Був дуже великий страх, коли після 24 лютого минуло два місяці і ми дізналися, що відкривається театр і що ми будемо продовжувати працювати над новими виставами. Спочатку було піднесення, але його зупинила думка, що все буде по-іншому.. Чи піде взагалі глядач? Чи потрібно це зараз? 

Культура — дуже важливий важіль. Вона — одне з перших, що хоче знищити ворог. І знищував протягом багатьох століть, що ти зараз розумієш. Це проявляється і в класичній літературі — коли українців інколи виставляли чудними, недолугими. Це дуже боляче. 

Після 2014 року для мене багато чого змінилося, бо я з Кривого Рогу, навчався в російській школі і багато чого не усвідомлював. Згодом я був Одесі і трішки — у Львові та Києві. Тоді я почав розуміти, що  в школі щось було не так. Наприклад, в пріоритеті була російська література. Така робота була пророблена, щоб трішки знищити в нас [українське]. Після 24 лютого 2022-го вже прорвало. Я завжди порівнюю Курбаса і Станіславського. Чому ми досі вчимось за Станіславським? Російського театру завжди багато було.

— Я, наприклад, донедавна не знала, що вчителі російської мови та літератури отримували надбавку 15% порівняно з вчителями української.

— Таких подробиць я не знаю, але усе дитинство я боявся [говорити українською]. Нещодавно я був у Кривому Розі і люди вже переходять на українську. Це складно, коли ти півжиття говориш російською. Коли я потрапив у Київ, став вчити українську. А потім багато вистав давав у Львові. За місяць я відчув, що вже починаю думати українською. У мене досі є проблеми, але хочеться вивчити. 

Таких російськомовних шкіл в Україні тисячі. Звідти йде й література. Я українську літературу проспав. Нещодавно замислився над тим, що є відчуття, немов би я певні борги віддаю, ставлячи українську класику. 

"Калігула" — вистава, на яку неможливо купити квитки

— Вже під час війни ви поставили виставу "Калігула", на яку майже неможливо придбати квитки. В п'єсі Камю помітні певні історичні паралелі. Коли ви починали її ставити, це була апеляція до Гітлера, а зараз багато хто бачить там кремлівського тирана. Це історія про те, що безмежна влада може зробити з людиною? 

— Це важке питання. Калігула — зовсім інший, ніж Путін. Як бацилу, можна порівняти, а як людину — Калігула є набагато цікавішим персонажем. Неможливо усвідомити все, що він наробив. Камю моментами захищає його і пояснює деякі речі. До війни я хотів розповісти у виставі про те, як поєднується "тиран" і "людина". Після війни стало зрозуміло, що тиран, як є зараз, — це не людина. Тому прибрали багато сентиментів — лінію кохання, наприклад.

— 24 лютого 2022 року була запланована генеральна репетиція цієї вистави, так? 

— Якась була репетиція. Я пам'ятаю цей день. У виставі є момент, коли Калігула переодягається в богиню Венеру і танцює. Ця сцена не виходила. Пам'ятаю, що я 23-го я гадав, як зробити цю сцену, так не хотілося йти на репетицію.

— Ви потім сумнівалися, чи повертатися до цієї п'єси. Чому саме?

— Через її пряму актуальність. Я таке не дуже люблю. Театр, як на мене, працює іншими алгоритмами. Також думав, чи прийдуть глядачі на це. А виявилося, що треба і такі вистави ставити. 

У перший день репетиції під час війни вже лунала повітряна тривога. Було страшнувато, але театр лікує. Мені тоді було спокійніше в театрі, ніж удома.

Від Василька до Франка

— У театрі імені Івана Франка ваші вистави йдуть і на малій сцені, і на великій, і часто в один день. Як почувається режисер в такі моменти? 

— Відповідально. Інколи співпадає так, що дві мої вистави йдуть в один день. Ще крутіше, коли це українська класика. Треба встигнути побути і там, і там. Важливо, коли режисер перед виставою приходить до акторів. Тоді, мені здається, актори більш відповідально налаштовуються.

— Ви працювали в театрі імені Василя Василька в Одесі і були там головним режисером. Через півтора роки вас раптом покликали у Київ, тож ви покинули свій головний пост там. Як так сталося? Чому прийняли таке рішення?

— Трішки не так усе було. В театрі імені Василя Василька я працював п'ять років і так склалися обставини, що став головним режисером. Я дуже люблю театр Василька, він мій перший. Я зробив там шість чи сім вистав, дуже полюбив акторів, які там працюють. Паралельно ставив вистави у Києві та Львові. Мені подобалося життя режисера, який ставить в різних містах. 

Мені було 28 років і я задумався над тим, що головний режисер — особлива відповідальність. Коли ти робиш виставу як режисер, то концентрується на цій виставі, а не за весь театр відповідаєш. Це був крутий досвід, але складний період. У Франка я пішов з особистих причин. 

— Чи був якийсь тригер?

— Чим більший театр, тим більше в ньому складних речей, непорозумінь, конфліктів, бо це життя. А театр Василька — великий. Театр — це екосистема. Спочатку, звісно, бути головним режисером — це клас, але потім, коли занурюєшся, розумієш що ти повністю не контролюєш все, не все в твоїх руках, також ти хочеш ще щось ставити своє. Але мені здається, що це пішло театру на користь — він зараз змінився. У них була одна з найкращих труп в Україні, вони працювали з багатьма режисерами з різних країн. Коли я прийшов, ці актори почали  зникати. Моїм завданням було зберегти все їхнє. Не вдалося. В результаті повністю змінилася трупа. Але це ж життя, театр також повинен змінюватися.

Тоді я багато чого не знав, наробив багато помилок, не був готовий, напевно, до цієї відповідальності, не знав що робити. Я тільки почав розуміти, як робити вистави.

Любов до української класики

— Ви багато ставите української класики. У Київському академічному драматичному театрі на Подолі йде ваш "Камінний господар", у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса — "Перехресні стежки" за Франком, "Землю" Ольги Кобилянської ви поставили в Литві у Каунаському національному драматичному театрі. В театрі імені Франка йдуть "Лимерівна" за п'єсою Панаса Мирного і "Безталанна" а однойменною п'єсою Івана Карпенка-Карого. Звідки така любов до української класики? 

— Це пішло з "Тіні забутих предків" в одеському театрі. Мене надихає брати такі тексти, які дуже складно зробити через архаїку. Вони ментально близько, дуже архетипічні історії.

Вершина — "Украдене щастя", напевно. Це топ-п'єса, над якою я мав честь попрацювати. Якщо буде можливість, я повернуся до Франка. Він один із моїх найулюбленіших авторів. 

Ми зараз готуємо "Конотопську відьму", котра взагалі сатирична комедія. Як не парадоксально, але хочеться зберегти ту атмосферу Квітки-Основ'яненка — веселу, легку. Гадаю, така вистава теж потрібна. Навіть "Конотопською відьмою" можна розповісти про війну. Якби не було війни, я б зробив її про війну. У цієї повісті є відчуття війни. 

— Ви якось сказали, що єдиний шанс режисерові щось зрозуміти у тому чи іншому матеріалі — це поставити його. Що б ви хотіли, щоб зрозумів глядач після перегляду ваших вистав? 

— Я казав про себе, тобто щоб зрозумів я. Я не думаю про глядача, коли ставлю виставу, бо всі люди різні. У кожного свій досвід, кожен приходить на виставу зі своїм настроєм. Влучити дуже важко. Як перший глядач, я хочу влучити в себе — щоб було цікаво мені і тим людям, які це роблять. Тоді є шанс, що якась частина глядачів це теж вподобає. 

Думати про глядача — дуже небезпечно насправді. Йому треба якісь заманки, щоб вистава спрацювала. Гадаю, кожен режисер це знає. Однак не завжди їх треба використовувати. 

"Конотопська відьма" буде новим досвідом для мене. Це відрізнятиметься від попередніх вистав.

Про еротичні сцени в театрі

— Ще одна ваша вистава на сцені театру Франка — "Трамвай бажання" за п'єсою Теннессі Вільямса. У ній дуже багато відвертих еротичних сцен. Режисери роблять такі моменти, щоб більше привернути увагу глядача чи без цього не можна цю п'єсу зробити? 

— Спочатку було жорсткіше за цей фінальний варіант. Викинув сцену першого кохання хлопця і його роль вирізав. П'єса жорстка дуже. Теннессі Вільямс — непростий автор, психологічний. Героїня Бланш — дуже складна людина, зі складною фантазією. Те, що відбувається — для мене ще не є відвертістю. Можна було й більше зробити, бо в неї в голові відбувається таке, що складно передати сценічною мовою.

— Чи близьке таке українському глядачу?

— Я думаю, "Трамвай бажання" — це про нас, про людину. Хоч Теннессі Вільямс і далеко в Америці, але ми ж все рівно люди. Це архетипічна ситуація, яка може статися з будь-ким.

— Чи може актор відмовитися від якоїсь сцени? Наприклад, не погоджується з трактуванням режисера. Чи були у вас такі випадки? 

— Таких конфліктів не було, але трапляється. Ми з актором спілкуємося, грубо кажучи, як друзі. Якщо йому ось не йде, я не змушую, бо з цього може нічого не вийти. Я пробую або пояснити, або змінити так, що заграло. Актор не все розуміє, що він робить. Та і режисер не все розуміє, що відбувається у виставі. Я можу щось прибрати, це нормально для мене. 

Попередні випуски "Точки опори":

• Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"
• Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"
• Про Проню Прокопівну, зйомки із Зеленським, гастролі під обстрілами та еротичні сцени: акторка Тамара Яценко у "Точці опори"
• Про те, чому Росія краде нашу історію, та як її відвоювати: акторка Ірма Вітовська у "Точці опори"