Врятувала бійців ЗСУ в окупованому Маріуполі та дочекалася чоловіка з російського полону: історія Ольги Онишко

Маріуполь. 16 березня 2022 року. Окупанти вже в місті. В'ячеслав і його поранений побратим "Рей" залишаються без зброї, ліків та їжі. Їхній побратим Олег пропонує хлопцям сховатися в його дружини, дає адресу в Маріуполі. Три години пішки військові добираються до незнайомки в надії знайти порятунок. Ольга, ризикуючи власним життям, приймає в себе українських військових, віддає їм останню їжу і робить перев'язки пораненому.

Через кілька днів В'ячеслав і "Рей" дивом змогли вибратися з Маріуполя, де їх далі евакуювали. Ольга ж залишилася в окупованому місті. А її чоловік Олег два роки провів у російському полоні.

Три роки герої цієї дивовижної історії нічого не знали один про одного. І сьогодні у проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім" вони вперше зустрінуться після свого неймовірного порятунку.

Ведуча — Ірина Хоменко.

В'ячеслав і "Рей"

В'ячеслав Юрченко та "Рей " чекали цього дня три роки. Побратими — бійці 109-ї окремої бригади територіальної оборони (109-та ОБрТрО) Нацгвардії України.

В'ячеслав приїхав до студії "Я не забуду" з Одеси, де проходить лікування, "Рей" — з Донецької області, де продовжує виконувати бойові завдання на Краматорському напрямку.

Бійці не мали змоги раніше подякувати Ользі за порятунок, бо з нею не було зв'язку, і вони навіть не знали, чи змогла жінка виїхати з окупованого Маріуполя.

До повномасштабного вторгнення "Рей " займався підприємництвом, був директором одного невеликого заводу. 24 лютого 2022 року, у перший же день повномасштабного вторгнення, чоловік прибув до свого військкомату, але той був зачинений. Наступного дня — знову нікого. У "Рея" ще з 2014-2015 років були друзі в полку "Азов". Тож 26 лютого разом з іншими хлопцями зі свого селища чоловік вирушив до Маріуполя, до військової частини № 3057 Нацгвардії України, де їх зарахували до 109-ї окремої бригади територіальної оборони.

В'ячеслав до 2022 року працював у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. Також у перші дні великої війни вступив до лав ЗСУ, і 26 лютого вже був зарахований до 109-ї ОБрТрО, де і познайомився з "Реєм".

На початку березня 2022 року В'ячеслав і "Рей" були в Маріуполі, облаштовували й охороняли військовий шпиталь на території онкологічного диспансеру.

"Це був 555-й військовий госпіталь. 6 березня був приліт по шпиталю авіабомби, потім 9 березня (якраз коли росіяни вдарили по Маріупольському пологовому будинку). Тому госпіталь вирішили перемістити в більш захищене місце — на "Азовсталь", після чого він став називатися "Желєзяка", — уточнив "Рей".

Після перших прильотів госпіталь спочатку перевели до підвалу онкодиспансеру та до бункера, що був поруч. Але місця не вистачало, тому було ухвалено рішення про перенесення шриталю на "Азовсталь". 13 березня "Рей" із побратимами завершував цей процес, і почався сильний обстріл — осколок влучив бійцю в ногу.

"Цього дня командир нашого загону востаннє вийшов на зв'язок з управлінням бригади. Він доповів, що в нас троє поранених. І після цієї хвилини в нас не було зв'язку по рації з нашим командуванням, яке перебувало на "Азовсталі", — розповів "Рей".

Лікарі в бункері зробили "Рею" операцію. На той момент у госпіталі загалом залишалося близько 60 осіб — військові та цивільні поранені, медичний персонал, військові.

Ситуація в Маріуполі погіршилася. 12-13 березня російські війська почали наступ із центрального проспекту Миру, бої почалися вже біля госпіталю.

16 березня командир загону наказав рятувати поранених. В'ячеслав Юрченко мав допомогти "Рею". Вони мали переодягнутися в цивільне, а військову форму та зброю залишити в бункері. Але куди йти — не знали. Їхній маріупольський побратим Олег Онишко (позивний "Історик") запропонував бійцям піти до себе додому, там перебувала його дружина Ольга, яка допоможе.

Оскільки в "Рея" було важке поранення, він не міг швидко йти, плюс постійні обстріли, небезпека нарватися на ворога. До будинку Ольги було 3 кілометри, які бійці йшли 3 години. Знайшли Ольгу, вона одразу прийняла військових, попри великий ризик для себе, і дуже зраділа звістці, що її чоловік живий.

"У нас із собою ліків зовсім не було. Коли йшли до Ольги, дивилися по розбитих аптеках — теж нічого. По суті, вона віддала нам останні ліки. Ольга дістала все, що в неї було в аптечці, почала мене витягати, робити перев'язки", — згадує "Рей".

Продуктів у Маріуполі теж уже не було, магазини були розбиті обстрілами. У Ольги залишалося дві картоплі, яйце, трошки олії, борошна і крупи.

"Дуже хочу подякувати сусідові Ольги, він надав літрову банку домашнього вина. У нас того дня була шикарна вечеря — деруни та глінтвейн. Це було настільки смачно, що не передати словами", — зазначив В'ячеслав.

Бійці перебували в Ольги вже другу добу, і гадки не мали, що їм робити далі. Де шукати своїх — не знали. Прийняли рішення повернутися в бункер. В'ячеслав розшукав свого знайомого по мирному життю, той допоміг знайти машину.

"Він за 2 літри спирту домовився із сусідом, щоб той відвіз нас до бункера. І коли ми приїхали до бункера, там уже нашого загону не було, оборону тримали "азовці". Ми в'їхали прямо в цей бій. На нас подивилися, як на інопланетян. Нас не було всього одну ніч, а картина змінилася абсолютно: стирчить снаряд "Граду", що не розірвався, у дитячій травматології немає вікон, кратери від вибухів...", — розповів “Рей”.

З'ясувалося, що напередодні приїхав комбриг і забрав усіх хлопців з їхньої бригади на "Азовсталь". Так "Рей" і В'ячеслав залишилися самі. Тож вони знову повернулися до Ольги, і почали думати, що робити далі. Цього вечора Ольга з сусідами зварили курячий бульйон, ним і вечеряли.

"А наступного ранку приїхали сусіди, у яких на машині були... людські рештки. Вони намагалися виїхати з Маріуполя вулицею, що навпроти "Азовсталі", до них підійшли друзі попрощатися перед виїздом, прилетіла міна, і люди розлетілися по їхній машині. Ми зрозуміли, що в нашому стані нам не пробратися на "Азовсталь", — продовжив "Рей".

Бійці вирішили спробувати вибратися з Маріуполя. Тоді якраз відкрився коридор для цивільних, черга з автомобілів була довжиною близько 5 кілометрів. В'ячеслав і "Рей", які були в цивільному одязі, стукали в кожну машину, але ніхто не хотів їх брати. І ось знайшлася молода пара — хлопець із дівчиною, вони ризикнули взяти чоловіків у свою машину. Так бійці доїхали до селища Мангуш, що неподалік від Маріуполя.

На блокпосту в Мангуші росіяни проводили "фільтрацію": усіх чоловіків виводили з машини, роздягали, оглядали — виявляли українських військових. "Рею" і В'ячеславу “фільтрацію” було не пройти. Вони вийшли з машини за 400 метрів до блокпоста, і далі пішли до точки, де їх потім забрала дружина "Рея".

"Їхали двома машинами. Дружина "Рея" їхала окремо, а ми з ним на іншій машині. Загалом ми перетнули 28 російських блокпостів. Практично на кожному були допити. Найзліші, з такою ненавистю, зневагою до нас — це були перші, на яких стояли "ДНРівці". Вони чомусь щодо маріупольців були дуже злі", — розповів В'ячеслав.

Так бійці доїхали до Київської області, пішли до військкомату, і в липні 2022 року повернулися до своєї 109-ї бригади територіальної оборони, де "Рей" і зараз продовжує службу.

Олег

В'ячеслав і "Рей" востаннє бачили свого побратима Олега Онишка (позивний "Історик"), який відправив їх до своєї дружини, 16 березня 2022 року, на сходах бункера шпиталю.

Раніше Олег працював у Маріупольському порту, у 1990-ті будував його причали, а потім був складачем поїздів. Під час першого російського вторгнення він із дружиною Ольгою спочатку були волонтерами, а наприкінці 2014 року Олег уклав контракт і пішов захищати Донбас від ворога.

Він розповів, що коли В'ячеслав і "Рей" попрямували до Ольги, за рештою бійців приїхав командир бригади. Вони всі зібрали речі, зброю і поїхали на "Азовсталь".

"Потім ми охороняли автомобільний міст, який з'єднував Лівобережний район міста з Центральним районом. І одного дня ми заступили, і почався масований авіаудар. Ми сиділи під мостом, і навколо нас лягали 250-кілограмові бомби. Вирішили перебігти під залізничний міст. І щойно ми перебігли, як у центр бетонного мосту, де ми сиділи до цього, прилетіла 500-кілограмова авіабомба. І наш проліт обвалився", — розповів Олег.

З 30 березня до 9 травня загін стояв на спостережному посту — на шлаковій горі Маріуполя.

"Там теж нас і бомбили, і прилітало, були поранені, виносили поранених, виносили загиблих наших хлопців, на жаль", — продовжив Олег.

— Олеже, а 20 травня 2022 року захисникам "Азовсталі" надійшов наказ вийти в полон. Що з вами було в полоні?

— 21 травня ми приїхали в Оленівку, у табір для військовополонених. Нас одразу розсортували: "азовців" окремо, всіх інших окремо.

А 23 травня я з Оленівки поїхав. Нас було 212 хлопців і нам сказали, що ми їдемо на обмін. Нас завантажили по 40 осіб у "КамАЗи". Але це був не обмін — 24 травня ми потрапили в Таганрог, і перше, що ми почули: "Добро пожаловать в ад".

У нас були зав'язані очі, зв'язані руки. Я послизнувся, впав, мене почали бити, вдарили по ребрах — ребра лопнули.

Потім нас завели в камеру. Камера невелика, розрахована на двох осіб, а нас там було близько 20 хлопців. Кого загнали на другий ярус нар, ми там стояли обличчям до стіни, хто був на першому ярусі — стояли на колінах.

Потім нас вивели, змусили співати "Катюшу". Зняли скотч з очей, розв'язали руки, роздягнули, видали робу. Дали 30 секунд на те, щоб помитися холодною водою, і розвели по камерах.

Йти в камеру треба було зігнутим на 90 градусів, руки за спиною. Голову підіймаєш — отримуєш по горбу киянкою.

— Чим вас годували?

— Кисла капуста, гнилі рибні котлети, запарена ячка, запарена пшениця. Солі в їжі не було, цукру взагалі не було ні в киселі, ні в чаї.

А 15 червня 2022 року я потрапив до Курська. Там били вже і на перевірках, і на допитах.

Коли я перебував у Курську, якось влітку 2023 року заходить охоронець і питає: "Хто з Маріуполя?". Кажу: "Я з Маріуполя" — "А ми в Маріуполі трамвай пустили". Я дивлюся на нього і кажу: "А нічого, що в Маріуполі було 15 трамвайних маршрутів, 15 тролейбусних маршрутів, близько 40 маршрутів автобусів, де воно все? Ось навіщо було все руйнувати, навіщо ви туди приперлися, щоб потім пустити один трамвай?". Ну, правда, я потім отримав за це.

Спочатку в кожного з нас була своя ложка, дві миски й кухоль. Потім ложки забрали, мовляв, ми з них заточки можемо зробити. Ложки перестали давати десь із жовтня 2022-го, або давали кілька штук на камеру.

Ось у камері було 22 людини, а видавали 5 ложок, якщо 12 осіб — 3 ложки. Причому, видають і кажуть: "Часу вам 2 хвилини". Через 2 хвилини заходять, забирають ложки.

А що за 2 хвилини 12 людей могли поїсти трьома ложками? Тому якщо давали їхні щі чи суп якийсь, то юшку випивали, а решту хлібом вибирали.

— Вас випускали на прогулянки?

— У Таганрозі я був на свіжому повітрі один раз, десь півгодини. І вдруге — уже в Курську, теж один раз нас вивели на прогулянку через те, що в шести хлопців діагностували туберкульоз. І ось через дезінфекцію камер нас на годину вивели, і ми були на свіжому повітрі.

— Тобто за два роки полону ви всього двічі були на свіжому повітрі, і в сумі це було близько 2 годин. Чи була у вас можливість написати листа дружині або зателефонувати?

— Дзвонити — ні. Але один раз нам дали можливість написати листа, це було десь 20 червня 2022 року. Нас вивели спочатку на допит, а потім посадили за стіл, роздали бланки, олівці й сказали: "Пишіть листи додому. Але пишіть, що у вас тут усе класно, що вас годують, за вами лікарі стежать". І я написав: "Здрастуй, люба! Я в полоні. Зі мною все гаразд. Сподіваюся, що скоро вийду, і ми зустрінемося".

Але дружина цього листа не отримала.

— А чи знали ви, що з вашою дружиною, де саме вона?

— Ні. Я спочатку думав, що вона поїхала до моєї двоюрідної сестри в Новомосковськ (з 2024 року — Самар) у Дніпропетровській області. А потім прикинув, що навряд чи вона змогла вибратися. Я здогадувався, що вона в Маріуполі.

У 2023 році в полоні повторно оновлювали наші анкети, і там був пункт — чи є у вас близькі родичі на території Російської Федерації і на території так званих "ДНР", "ЛНР". Я написав, що близьких родичів на цих територіях не маю, і що я не одружений. Я прийняв таке рішення, щоб не наражати свою дружину на небезпеку.

— 3 січня 2024 року ви вийшли з полону. Ольга була ще в Маріуполі. Як ви розшукали дружину?

— Розшукав не я, розшукала моя племінниця з Новомосковська (Самара). Коли я вийшов із полону, то спочатку зв'язався зі своєю племінницею, зі своєю двоюрідною сестрою. Уже племінниця дала мені новий номер телефону Ольги, і я їй зателефонував, повідомив, що я в Україні.

— Як вдалося вивезти Ольгу з окупованого Маріуполя?

— Спочатку я звернувся до Офісу омбудсмена і просив допомогти забрати її звідти. Там, вочевидь, не було можливостей, бо росіяни закрили всі "зелені коридори".

Потім 30 січня 2024 року був ще один обмін полоненими, і на свободу вийшли побратими з нашої бригади. В одного з них теж дружина була в Маріуполі, він її вивіз за допомогою перевізників. Він скинув їхні контакти, я їх перекинув дружині. Але Оля дуже довго вагалася виїжджати.

У травні я вже перебував у зоні бойових дій, і 18 травня Оля мені повідомила, що вона вже в Україні. І я відчув полегшення.

Ольга

Ольга Онишко теж приїхала в студію "Я не забуду", де вперше за три роки зустрілася з В'ячеславом і "Реєм".

"Я дуже рада бачити хлопців. Тому що я не знала, вийшли вони, не вийшли. Я дуже хвилювалася за них. Бо як вони пішли, наступного дня нас бомбили чотири доби поспіль. Бомбардували з літаків, з усього", — розповіла Ольга.

Ольга пояснила, що довго не виїжджала з Маріуполя, бо, по-перше, перший час нічим було виїхати, а потім погано почувалася — анемія, були проблеми з ногами.

До повномасштабного вторгнення Ольга працювала комерційним агентом у Маріупольському порту. З Олегом вони разом уже 31 рік, це її другий шлюб, але спільних дітей у подружжя не було. У Ольги двоє онуків — 6-річна Ксюша і 4-річний Матвій, на жаль, вони залишилися в окупованому Маріуполі.

Коли 16 березня 2022 року до Ольги прийшли В'ячеслав і "Рей", вона не боялася їм допомагати, бо вони були не тільки українськими військовими, а ще й побратимами чоловіка. Про наслідки щодо себе з боку окупантів вона не думала.

"Я про це не думала. Я думала, що треба допомогти людям. Я думала про них, а не про себе. У мене тоді нічого не було з продуктів, тому довелося просити в сусідів. Слава богу, що в нас сусіди правильні — не здали мене", — сказала Ольга.

"Наші сусіди — це наше щастя. Що цікаво, на нашій вулиці проросійськи налаштованих було тільки три сім'ї, а поруч ще дві вулиці — там проукраїнськи налаштованих було тільки по три сім'ї", — додав Олег.

— Ольго, а що взагалі в Маріуполі робили з родичами українських військових?

— У нас з Олегом є спільний друг, теж у ЗСУ. Його дружину здали й родичі, й сусіди. Її місяць тримали "на підвалі". Мало того, що вона похилого віку, ще й хвора. Що вони від неї хотіли, я не знаю. Але їй заборонили виїзд, вона залишається в Маріуполі.

— Ви понад два роки жили в окупованому Маріуполі. Чи було у вас світло, вода? Як ви взагалі виживали?

— Водопостачання, газ і світло нам дали через пів року. Мене невістка забрала до себе, на 21-й мікрорайон, там уже зробили воду, світло, газ. У нашому районі ще не було. Потім почали відкриватися магазини. Але медицини, терапевтів там досі немає, лікарні позакривали.

— А як щодо безпеки?

— Спочатку ми всі боялися, бо скрізь ходили озброєні росіяни. Прав у тебе немає, ти маєш зробити російський паспорт — хочеш ти чи не хочеш, інакше ти не будеш отримувати пенсію, нічого. Тому для того, щоб вижити, ми змушені були робити російські паспорти. Крім того, без цього паспорта я б не змогла виїхати з Маріуполя.

— Це правда, що окупанти ґвалтували дівчат, убивали людей?

— Спочатку, коли вони увійшли в місто, були бійки, самі росіяни саджали один одного за ґрати. Так, дівчат молодих ґвалтували. У нас 16-річного хлопця розстріляли.

Зараз ["глава ДНР"] Пушилін віддав Маріуполь на відкуп чеченцям. Вони поприїжджали із сім'ями, у нас стільки транспорту не було в Маріуполі, як зараз. Вони — "господарі" міста, роблять, що хочуть. Живуть у квартирах, які позабирали у маріупольців, росіяни їм будують блокові новобудови.

— А що з вашим будинком?

— Від обстрілів постраждав дах, але це таке. Щоб будинок не розікрали, не привласнили росіяни, перед виїздом я його переоформила на онуків.

Навпроти нашого був багатоповерховий будинок, половину того будинку знесло ракетою. Його росіяни відбудували, але — замінили вулицю і номер будинку. І мешканці, які приходили з документами, щоб вимагати свої квартири, їм сказали, що такої вулиці немає, і будинку такого не існує, і всі ваші документи на квартири — недійсні.

У нас багато хто з маріупольців живе в підвалах, хто на вулиці, хто винаймає квартири.

— Де ви зараз мешкаєте?

— Тернопільська область, місто Заліщики. Ми змогли купити там будиночок, бо поки Олег був у полоні, накопичувалася його виплати.

У цьому будинку намагаємося зробити так, як було в нас у Маріуполі. Троянди посадила, різні дерева — і черешню, і яблуню, і грушу, персик, нектарин.

— А чи є у вас надія на повернення до рідного Маріуполя?

Олег: Знаєте, надія ніколи не згасає, і я вірю, що Маріуполь буде деокуповано.

Але знаєте, повертатися в місто, яке було зруйноване, це вже буде не мій Маріуполь.

І тут, у Заліщиках, ми вже отримали друге дихання. Так, можна буде їздити до Маріуполя на море, до онуків. А так, у нас новий дім — будемо чекати, щоб онуки змогли приїжджати, щоб вони могли подивитись, як живуть люди в інших куточках України, не тільки там, де так званий "русский мир", а й де справді живуть люди зі своєю культурою, тому що навколо нас і бойки, і гуцули, і лемки.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Мама загинула під час обстрілу, тато — два роки в полоні: історія 10-річного Діми з Чернігова
• Врятував побратима, наступного дня довелося рятувати вже його: історія захисників Миколи Москаленка та Олександра Журавля
• Двох синів втратила — для трьох дівчаток мамою стала: історія Оксани Харченко
• Росіяни розстріляли дев'ятьох полонених на Курщині: спільний біль і спільна мета об'єднала сім'ї полеглих українських захисників
• Третє освідчення після двох відмов: історія великого кохання захисника "Лютого", який пережив ампутацію