Шукає незнайомця-військового, якого мама врятувала в багажнику — історія родини Сенчуків у програмі "Я не забуду"

Коли ми чуємо слово "герой", то зазвичай уявляємо кремезних, мужніх чоловіків, наших захисників, медиків, пожежників, які щоденно рятують інших. Навряд чи одразу виникне образ звичайної української жінки, яка з чоловіком, мамою-пенсіонеркою та сином-юнаком їде з рідного села на старенькій "Таврії". Історія героїв нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко теж не вписується у жодні стереотипи. 

16 березня 2022 року. Дмитро Сенчук із жахом чекає дзвінка від родини — його мати, батько, незряча бабуся та молодший брат під вибухами виїжджають з рідного дому, через дорогу від якого вже стоять окупанти. Дорогою родину зупинили наші військові і попросили врятувати пораненого воїна. Без вагань сім'я викинула всі свої речі, щоб виділити для військового простір у багажнику та евакуювати його до безпечного місця. Минуло два роки, а мати Дмитра, Віра досі мріє про зустріч із тим незнайомцем з багажника, називаючи його своїм третім сином.

Шукає незнайомця-військового, якого врятувала його матір

Дмитро Сенчук шукає незнайомця-військового, якого врятувала його мама Віра. Виїжджаючи з Кам'янки Харківської області, родина вивезла в багажнику пораненого бійця. З того часу Віра захисника більше не бачила, проте часто згадує і називає своїм третім сином.

— Дмитре, розкажіть докладніше про мрію вашої мами. 

— Мрій декілька, одна з них, сподіваюсь, ось буде здійснена. Це зустріч із хлопцем-військовим, якого їм вдалося вивести з нашого села. 

— Як ви поставились до того, що мама хоче зустрітися з якимось незнайомцем? 

— Я тільки підтримую її в цій ситуації, стосовно цієї мрії. 

— Ваша мама назвала того незнайомця своїм третім сином. Ревнощів немає?

— Які ревнощі? Нема про що говорити.

— Де початок великої війни зустріла саме ви?

— Ми з дружиною були у Харкові, а мої батьки — в Ізюмському районі, у селі Кам'янка. На той момент ворожі війська були вже під Куп'янськом. Йшли вони через наш Ізюмський район, через наше село. Було зрозуміло, що добре це не закінчиться. 

— Чи говорили ви батькам, щоб вони виїжджали? 

— І не раз. Я їм казав, мабуть, ще з перших днів повномасштабного вторгнення. Туди прилітали і авіабомби, і артилерія — окупанти застосовували проти цивільних все, що можна було. В перші дні військових у селі не було, але бомбардування були. 

— Що вони вам відповідали?

— Не хотіли, бо там все їхнє життя. Вони народилися в Кам'янці і до останнього не хотіли виїжджати. З 24 лютого по друге березня ми постійно були на зв'язку. Але після перших авіанальотів, які були якраз другого березня, в селі зникла електроенергія. Тоді розбомбили школу і будинок культури. Газу не було ще раніше, а зв'язок зник аж до восьмого березня. Брат вийшов на гору і зателефонував мені — розповів, що дуже сильно обстрілюють Кам'янку з боку Ізюма. Окупанти тоді вже половину Ізюма зайняли.

— Коли вирішили виїжджати? 

— Я не відразу дізнався про те, що батьки виїхали. 16 березня близько 13:00 надійшло повідомлення, що тато знову на зв'язку, бо я телефонував йому по 50 разів на день, а він не відповідав. Я йому зателефонував, але він дуже швидко відповів, що не може зараз говорити, бо все в крові і вони їдуть. Я взагалі не зрозумів, що відбувається. Перше, про що я подумав на словах "усе в крові" — чи все гаразд із ними. 

Десь за години дві-три батько перетелефонував і сказав, що відмиває машину від крові. Я відразу запитав, що сталося. Тоді вони вже розповіли, що підібрали пораненого військового і повезли до кордону Харківської та Донецької областей. Там у селі Долина був військовий госпіталь, де вони його і залишили. 

— Зараз де ваші батьки живуть?

— В Ізюмі. До цього були у Слов'янську, через місяць переїхали до Полтавської області. Там їх люди прийняли. Вся моя рідня, яка складається з 20 чоловік, проживала в одному трьохкімнатному будинку. Потім знайшли роботу в Дніпрі і переїхали туди. Коли дізналися, що Ізюмщина деокупована, вирішили їхати додому. 

— Що з вашим селом сталося за час окупації? 

— Села немає. До повномасштабного вторгнення в Кам'янці проживало 1226 осіб. Зараз — близько 50-70 людей, але вони живуть в руїнах. Хіба що коробки стоять, то люди в них косметичний ремонт поробили.

У нашому будинку жили окупанти. Я цю інформацію з локацією одразу передав товаришу. Якщо те, що з нашим будинком сталося, допомогло в звільненні від окупації, то я не жалкую. 

— Ваші батьки планують повертатися і відбудовувати? 

— Батько тільки про Кам'янку і думає. Мама, звісно, теж хоче додому. Будь-хто на нашому місці також рвався б додому, в якому стані не була б домівка.

Евакуювала у своєму багажнику пораненого військового

Віра Сенчук — матір Дмитра. Врятувала у своєму багажнику пораненого військового. У студії "Я не забуду" поділилася тим, що незнайомець встиг розповісти про себе під час евакуації два роки тому, та вперше з того часу зустрілася з ним.

— Від вашого сина ми вже знаємо, як ви прийняли рішення виїжджати з рідного села. Розкажіть, що ви взяли з собою із дому. 

— Майже нічого. Речі, щоб переодягнутися. Думали тільки за це. 

— Хто був у машині? 

— Я, чоловік, молодший син, моя мама — інвалід ІІ групи по зору, вона зовсім не бачить.

— Яким чином ви зустріли військового, якому потім врятували життя? 

— Ми виїхали з села на трасу, рухались у бік Слов'янська. Відтіля вже йшли наші хлопці-захисники. Вони нас зупинили і попросили забрати пораненого. Там у посадці, на жаль, були й мертві військові. Вони швидко подивилися, що в нас повна машина — нікого ж не викинуть. Відкрили багажник і вкинули туди цього хлопця, а наші речі викинули. Пораненому підв'язали догори ногу. Багажник був постійно відчинений. 

— В якому стані був той поранений військовий? Які поранення на ньому були? 

— Він був при тямі і дуже спокійний. Лише води просив, але як виявилося, воду викинули разом із іншими речами з багажника. Я дуже боялася, щоб він не втратив свідомість. 

— Дорогою ви розмовляли з військовим?

— Я тримала його за руку і запитала тільки, як його звати та звідки він. Як зараз, пам'ятаю його очі і спокійне лице. 

— Коли ви привезли його до лікарні, що відбувалося там? 

— Нас далі не пустили. Вийшли медики і забрали його, а ми розвернулися і поїхали далі. 

— Відтоді ви Віталія більше не бачили?

— Не бачила.

— Після лікарні ви повернулися на місце, де залишили ваші речі? 

— Так, але я з мамою залишилася на трасі, а чоловік із сином поїхали туди. Не вдалося їм доїхати, бо вже все палало. Буквально 300 метрів вони не доїхали до того місця. Що з тими хлопцями, які там залишились — також невідомо. 

— Тобто, якби Віталій лишився тоді там, на дорозі з іншими військовими, можливо, його вже не було в живих?

— Скоріше за все. 

— Я знаю, що після того, як ви влаштувалися на новому місці, почали пошуки того хлопця. Навіщо вам це потрібно було? Ви ж могли забути той день, як страшний сон. 

— Ні, я кожного ранку прокидалася і зразу до телефону. Я була впевнена, що він вижив, але все ж таки хотілося точно знати. 

— Пізніше вийти на слід Віталія вам допомогла одна жінка, так? 

— Так, Валентина — матір хлопця, який, на жаль, загинув у нашому селі.

Попередні випуски "Я не забуду":

• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"
• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"
• Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки