3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"

За два роки війни ця жінка звикла замовчувати страшну історію своєї родини та приховувати жахливий злочин, який скоїли окупанти. Ведуча програми "Я не забуду" Ірина Хоменко поговорила з нею віч-на-віч і дізналася факти та подробиці, які шокують кожного і які має почути весь світ. 

20 червня 2022 року. Херсон. О сьомій ранку місцева жителька отримала повідомлення від брата-військового. Він сказав, що його дружина написала йому о другій ночі, нібито їй ламають двері. Військовий попросив сестру сходити і подивитися, чи все добре з його дружиною та дитиною. За годину жінка приїхала в окуповане село, зайшла до будинку і побачила у зашморгу два тіла — невістки і трирічного племінника. Жінка негайно вивезла онімілу, але живу дитину спочатку до Херсона, а потім до Запоріжжя, Одеси, Туреччини і знову до Одеси. Їй доводилося видавати племінника за свого сина, аби сховати хлопчика як єдиного свідка страшного злочину. Лише зараз жінка наважилася розповісти світу про катування родини військового, який навіть після трагедії продовжив службу.

До трьох років сам вивчив англійську та українську абетки, а також Сонячну систему

— Ми будемо спілкуватися, не показуючи вашого обличчя глядачам. Поясніть, будь ласка, чому саме такими були умови цієї розмови? Чому це необхідно? 

— Тому що зараз ведеться слідство, воно ще не закінчене. Вина тих, хто це зробив, ще не доведена. Я не можу розголошувати ані своє ім'я, ані імена постраждалих. Тим паче, що я не знаю, хто це зробив. 

Люди мають знати, що відбувається поруч. Це місто було в окупації і, думаю, що таких історій безліч, а виявиться ще більше після деокупації лівого берега Херсонщині. 

— Перш ніж ми почнемо говорити про те, що сталося з вашими рідними, розкажіть нам про себе. 

—У мене є донька. Я розлучена, до війни жила сама. Наразі виховую дитину свого брата. 

— Я знаю, що у вас раніше були проблеми зі здоров'ям, а вся ця ситуація погіршила ваш стан. Попри це, ви все одно займаєтеся вихованням і здоров'ям дитини вашого брата. 

— Не уявляю, як би я покинула його без допомоги. Як би я змогла спокійно жити з цим? Знаючи, що йому треба моя увага і моє піклування. Я б так не змогла. Я обіцяла брату, що буду займатися дитиною, поки можу ходити, хоч і за допомогою спеціальних засобів пересування. Тому я займаюсь дитиною, поки зовсім не злягла. Бо будь-що може піти не так.

— Розкажіть про вашу родину.

— Нас троє: я — старша сестра, є середня сестра і молодший брат. У нас велика різниця у віці з ним. Дружина брата для мене була близькою людиною, як донька. Вона виросла в місті і переїхала в село. Вона хотіла будинок, велику родину, ще дітей. У неї були великі плани, мрії, але не судилося. Їй було 28 років.

— Яким був ваш племінник до трагедії?

— Він завжди був жвавою дитиною. Дуже розумний хлопчик — сам з інтернету вивчив і українську, і англійську абетки; сам із мультиків вивчив Сонячну систему, знає планети за розмірами, кольорами, назвою та їх чергою від Сонця. Це йому ще не було трьох рочків. Рівень інтелекту був високим. 

Роздягнута, зґвалтована, зі зламаною шиєю і зашморгом

— Пригадайте той день, коли ви дізналися, що з невісткою і племінником щось трапилося?

— Мені було недобре, бо закінчилися ліки від діабету, тож я сиділа вдома. У понеділок зранку я вийшла до магазину, який роздавав wi-fi. Тоді я отримала повідомлення від брата, в якому говорилося, що в будинок, де живе його родина, виламують двері. Я зрозуміла, що це біда, і одразу поїхала туди. Але для неї вже було запізно. Я стукала у ворота, але вони були замкнені. Я кричала, гукала — мені ніхто не відповідав. Перелізла через паркан, зайшла в будинок. Двері були навстіж відкриті. Я сподівалася, що вона десь забилася в якийсь куток і, можливо, плаче.

Біля дверей було розбите вікно, як у фільмах. Щоб можна було відчинити двері. Інші двері були по-звірячому вирвані. З нелюдською силою їх треба було дерти, щоб вирвати метал. 

— Чи були якісь ознаки пограбування? 

— Не було. Поруч із нею лежав її телефон. Залишився і ноутбук. Тобто нічого не взяли, навіть платіжні картки теж лежали в кімнаті. Вони просто прийшли вбивати. У дворі стояла моя машина, я залишила їй ключі. Ми з нею обговорювали, що раптом буде напад — відкупитися моєю машиною, просто віддати їм. Але все було на місці. 

— Коли ви зайшли до кімнати, де була ваша невістка і дитина?

— Вона була на дивані в неприродній позі — з вивернутою головою, напевно, зі зламаною шиєю, і з зашморгом на шиї. Роздягнута і дуже сильно побита. 

— Якщо ваша невістка була без одягу, то ймовірно, що її ґвалтували?

— Так. Дитина теж була дуже сильно побита і з десятком опіків на обличчі від недопалків. На скронях і на лобі. Також був зашморг. Я розв'язувала його, зриваючи нігті до крові. Був дуже сильно затягнутий. Дитина була синюшного кольору, а голова була якась дуже велика. Набряк був сильний і сходив дуже довго. 

— Як ви зрозуміли, що дитина жива? 

— Він був теплим. Я зняла зашморг і почала робити непрямий масаж серця. Боялася зламати йому ребра, але не зламала. Кричала, щоб дихав і жив, бо я не зможу з цим жити — ляжу поруч і теж помру. Він почав дихати.

"Він бачив, як її вбивали, а вона бачила, як катували дитину"

— Його мама у цей момент уже лежала мертва?

— Так, і він це все бачив. Думаю, що він бачив, як її вбивали, а вона бачила, як катували дитину. Я думаю, що і вона кричала, і дитина. Вікно в кімнаті було розбите, тож, я думаю, що люди навколо чули, але бояться говорити про це. Ніхто не зізнався, що чув або бачив щось.

— Ви одразу подзвонили своєму братові? 

— Так, подзвонила брату і сказала, що сталося. Я кричала йому в слухавку, він теж кричав на іншому боці. Потім поклав слухавку, а пізніше передзвонив і сказав, що я маю заспокоїтися, зайти в кімнату і сфотографувати все, адже це буде потрібно для слідства. Я спочатку відмовлялася, але зробила. 

Далі я покликала сусідів, а вже вони — лікаря. Головний лікар був, м'яко кажучи, не ввічливий і не професійний. Одразу почав говорити, що дитина якась не недорозвинена. Але ж з дитини зняли зашморг годину тому! Дитина побита! Як можна було робити якісь висновки? 

Вирішували, чи доправляти тіло матері до моргу. Він зідзвонювався з кимось. Потім приїхав якийсь їхній (окупантів, — ред.) військовий начальник і зідзвонювався з, я так розумію, своїм командуванням. Доповів, що сталося. Мені особисто він сказав, що знайде винних, і якщо це його люди, то особисто їх покарає. Але я сказала, що зараз мені потрібно вивезти дитину до лікаря. На це він сказав, що лікар його вже оглянув. Я сказала, що треба зробити знімки, чи немає уражень мозку та гематом. Він змушений був погодитися з тим, що я забираю дитину в місто. 

— Як ви вивозили дитину? 

— На в'їзді в місто мене зупинили росгвардійці. Офіцер поклонився, поклав руку на серце і сказав: "Співчуваю". Вони вже знали, якою машиною і кого будуть везти. Вони були впевнені, що це зробили їхні люди. 

— Скільки часу ви провели з племінником у Херсоні? 

— До трьох тижнів. Я звернулася на наступний день в приватну клініку. Сказали, що треба зробити знімки і тому направили в дитячу обласну лікарню. Але лікар з приватної клініки попередив: "Якщо вас будуть затримувати там під будь-яким приводом, тікайте. Тому що майже половину лікарні займають ФСБці". Нас насправді намагались затримати, але я сказала, що дитині треба в туалет і ми втекли. 

— У ці перші дні після трагедії в якому стані був хлопчик? 

— Дуже плакав, гукав маму, кричав. Підходив до дверей і просився додому.

Діагноз: пережив клінічну смерть, побиття, асфіксію, є набряк мозку, пошкоджений суглоб зап'ястя, травма щелепи

— Чому ви три тижні чекали, щоб виїхати з Херсона? 

— У нього на обличчі були опіки і дуже яскрава странгуляційна борозна на шиї. Треба було, щоб воно зажило. Те, що не зажило за три тижні, ми маскували косметикою. Щоб нас не ідентифікували і не вбили одразу. 

Він перестав розмовляти. Вже потім ми зрозуміли, що у нього були пошкоджені м'язи і щелепа трохи. М'язи атрофувались, йому важко було вимовляти деякі звуки і слова. Це відкинуло розвиток мовлення на рік.

— Після того, як пройшли фізичні сліди на тілі дитини, вам довелося підробляти документи, аби вивезти його з окупованого Херсона?

— Так, я вивозила його як свого сина. Це відбувалося буквально в дорозі, у фотошопі на телефоні. 

— Скільки блокпостів ви пройшли? 

— Близько 30. Було таке, що мені до скроні приставили автомат, один іншому сказав: "Цих в розхід". Той йому відповів: "Та ні, мені на сьогодні досить".  А той сказав: "А мені нормально". Я звернула увагу, що в нього була обручка на пальці. Тобто він був одружений, можливо, мав дітей, і йому було нормально вбити жінку з дітьми в машині. 

— Скільки часу ви витратили на те, щоб подолати цей шлях? 

— Три доби.

— Я знаю, що ви керували авто лише за допомогою однієї ноги. 

— Так, праву ногу паралізувало. Я була змушена тиснути на педалі лівою. Вона оніміла ще до того, як ми виїхали з Херсона. До машини підійшов молодий офіцер і почав ставити питання. Це називалось "Фільтраційні заходи". — Чи є серед тих, хто їде в цьому авто, хтось, хто пережив тортури? — Так. — Чи є хтось, хто поранений? —Так. — Чи є хтось, кого катували? — Так.

Коли він спитав, хто це, а я показала на трирічну дитину, офіцер заплакав. Він відвернувся і пішов за старшим офіцером, який продовжив опитування. Він не зміг з нами спілкуватися далі. 

— Якою була зустріч вашого брата із сином?

— Важко було. Вже було темно. Він зустрів нас дуже пригнічений. Коли ми виїхали до Одеси, він пробув із нами два тижні. Йому дозволило командування. 

— Ваш брат міг звільнитися зі служби і стати опікуном, але він цього не зробив. Чому?

— Він патріот. Він військовий. 

— Коли ви в Одесі звернулися з племінником до лікарів, що вони діагностували? Які травми встановили? 

— Пережив клінічну смерть, побиття, асфіксію, набряк мозку, пошкоджений суглоб зап'ястя, рухливі зуби, травма щелепи, травмовані зуби. Стоматологи зробили йому коронки на вісім розбитих зубів, ще чотири передніх наростили, бо вони були тріснутими.

— Окрім Одеси, де ви ще проходили реабілітацію?

— Фонд "Дитинство без війни" відправив нас у Туреччину. Ми були там близько двох місяців на оздоровленні. Море дуже заспокоювало дитину. Майже по дві години в день він проводив у воді. Зараз займається плаванням. 

— Я знаю, що в Туреччині сталася неприємна ситуація з іншими дітьми. Розкажіть про це.

— Так, діти гралися і дуже перелякали малюка, бо вибили двері. А найстрашніший жах у його житті почався з того, що їм вибили двері. У нього сталася істерика. 

— Зараз ви з племінником живете в Одесі. Розкажіть про його стан.

— Емоційно він дуже збуджений,  бувають істерики, може злякатися чогось, але вже говорить. Він може сказати, що йому треба, і навіть питання задає, чого раніше не було. Відповідає не на всі питання. Лише на ті, на які сам захоче. Але діалог є. Ми весь час займаємося в реабілітаційному центрі. Їздимо на різні заняття, лікувальну фізкультуру. Якщо немає занять, можемо поїхати в зоопарк або в дитячий розважальний центр. Ми ходимо у звичайний дитячий садок, він займається з логопедом. Намагаємося запустити зв'язне мовлення. Прогрес серйозний, але він ще не говорить так, як має дитина у п'ять років. Але я сподіваюсь, що до першого класу він уже зможе навчатися в звичайній школі. 

— Чи питає ваш племінник щось про маму і про те, де вона? Що він розуміє, що знає, що пам'ятає? Як ви йому це все пояснюєте? 

— Він знає. Сам каже, що мами нема. Рік тому був випадок, коли він показав на небо. Ми рідко виходимо ввечері надвір, а вийшли. Він показав на небо пальчиком і сказав: "Місяць, небо, мама".

— Те село, де проживала ваша невістка з племінником, вже деокуповане?

— Так.

— Що наразі з будинком? Чи є місце на кладовищі? Чи були ви там з дитиною? 

— Вона похована на кладовищі, але ми не можемо туди поїхати, тому що там бувають обстріли. Це близько до Херсона. У будинку живуть інші люди. Повести дитину на кладовище і сказати, що там мама, я просто не зможу. 

— Після деокупації села чи були якісь слідчі дії там? Чи знайшли речові докази? 

— Так, десь за місяць після деокупації Херсона приїхала команда слідчих. Вони зібрали дуже багато матеріалу, було три автобуси. Виконували виконали свою роботу, як в кіно. 

Я вважаю, що люди мають знати, що відбувається. Треба про це говорити. Я точно знаю, що є ті, хто опинився в такій же ситуації або ще гіршій. Коли ми були в Туреччині, там була жінка, яка вивезла з Олешок сімох маленьких дітей. Таких самих за віком, як наш малюк. Вони лишилися без батьків.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"
• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"
• Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки
• Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні — історія загиблого українця нігерійського походження у проєкті "Я не забуду"