Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну

Нові реалії життя випробовують почуття на міцність. В новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко історія справжнього кохання, яке перемагає всі негаразди, і навіть війну.

1 липня 2023 року військовослужбовець Віталій Сайко-Козаков був на бойовому завданні. Ворог відкрив мінометний вогонь. Отямившись у лікарні без ноги та побачивши поруч кохану, Віталій зрозумів, що не помилився із вибором жінки. Коли за три тижні йому ампутували і другу ногу, а кохана все одно залишалася поруч, Віталій остаточно прийняв рішення освідчитися цій неймовірній жінці. І зробить він це у студії проєкту "Я не забуду".

"Ми вже разом понад десять років"

Ольга Кит та Віталій Сайко-Козаков разом вже понад десять років, проте шлюб не оформляли офіційно. Кохана не здогадується, який сюрприз їй сьогодні підготував Віталій.

"Хочеться, щоб сьогодні був дійсно особливий день в моєму житті. Я до нього не готувався спеціально, але війна розставила всі крапки над "і", — зазначив герой програми.

— Віталію, чому ви не робили пропозицію Ользі раніше, і чому наважилася саме зараз, після поранення? Що змінилося?

— В принципі, не змінилося нічого. Тільки підсилились почуття до людини, яка весь час була поруч, завжди була опорою, намагалася підтримати мене. І в ці буремні часи, коли я отримав поранення, Оля залишилася поруч. З перших днів поранення, пройшовши купу складних операцій, складних моментів, вона завжди була зі мною.

Коли я пішов на фронт, то не сказав нікому. Я просто вночі вийшов з речами. Я не зміг сказати "до побачення". А вже на фронті ми зідзвонилися з Олею, й вона сказала: "Козаков, я навіть не сумнівалася, що ти там". Вона не сумнівалася, що я піду на фронт.

— Як давно ви знайомі з Ольгою?

— Познайомилися років 15-20 тому, на свята у спільній компанії. Тоді в кожного було своє життя, і сім'ї були на той момент. А кохання прийшло само собою згодом. Певно, це доля визначає наше майбутнє. Ми вже разом понад десять років.

Оля — супермама, її люблять всі, й не тільки свої діти. Це душа, це світло, це сяйво, яке тебе зігріває, яке завжди з тобою, де б ти не був — на полі бою, в окопі. Вона завжди з тобою в думках. І хочеться далі бути так само разом. Ще років п'ятдесят.

— У вас є спільні діти?

— Так, хлопчик Арсен, йому вже майже шість років. Він дужерозумний, здатний на чоловічі вчинки вже у свій вік. Він завжди всім допомагає, де б він не був — з бабусями, з братами та сестрами. Завжди бере участь в хатніх справах, а зі мною крутить шурупи. Це дитина, яка дійсно дихає життям.

— А ким ви з дружиною працювали до повномасштабного вторгнення?

— Я багато чим займався. Останнє — це вентиляція і кондиціонування. Це крута робота, вона мені завжди подобалась. Це висотні спуски, це небезпека, такий адреналін завжди присутній.

А професія Олі пов'язана з красотою, а такі люди не можуть бути злими.

— Ви з Олею вже десять років разом, у вас є спільна дитина. А чому ви досі не одружилися офіційно? Адже будь-яка жінка чекає з першого дня на освідчення, чекає каблучку, квіти. Оля натякала на одруження?

— Ні, не натякала, не було такого. Це я перш за все хочу. Гадаю, що вона теж цього хоче.

— Коли ви отримали поранення, як Оля вам допомагала?

— Вона мене знайшла у лікарні в Харкові. Сама добралася поїздами, хоча місць не було. Але вона приїхала попри що, і з перших хвилин була поруч — і вдень, і вночі.

Просинаєшся від болю, а з тобою саме та людина, з якою ти йдеш шлях разом. І навіть знеболення вже не потрібне, коли така жінка поруч.

— Чи можу я запитати про те, як ви отримали поранення?

— Ми вийшли з оточення. Групу вивів Міша "Футболіст", він відповідав за те, щоб безпечно зайти на бойові позиції й вийти. Це людина з досвідом, він знав всі тропи, знав, де приховані можливі небезпеки.

"Футболіст" вивів групу з оточення, зістрибнув з броні й каже: "Я йду далі". Я йому: "Стій, Мішо, самого я тебе не відпущу". Я скинув все зайве, залишив ствол від ПКК (пістолет-кулемет Калашникова, — ред.). І ми пішли іншим хлопцям на допомогу.

Ми не дійшли до пункту призначення. Знайшов нас ворог, і вибух — прилетіла міна, порозкидала нас по сторонах. Михайло мені допоміг накласти турнікет та викликав евакуаційний транспорт. Завдяки йому ми швидко вийшли, і мені вчасно надали першу медичну допомогу.

Міша мене тепер як брат. Коли ми після зустрічалися з ним, він згадував: "Ти пам'ятаєш, як ти просив, щоб я тебе добив? Я тоді забрав автомат у тебе". Так, таки думки приходять, коли тебе сильно поранить. В намаганні перенести біль, ти здатен на такі вчинки, це правда.

Ліву ногу відірвало одразу. А праву намагалися врятувати, але тромбоз, тому — все. Спочатку, це жах, коли розумієш, що це не сон, що це відбувається насправді. Найголовніше, хто з тобою поруч на той час, ось саме в ці хвилини.

І поруч була Оля. Коли ти опиняєшся в складній ситуації, в якій ще ніколи не опинявся у своєму житті, нам допомагають наші жінки. Це наші героїні, які дійсно йдуть за нами, йдуть з нами по життю і в горі, й в радості.

"Характер у нього справжнього чоловіка"

Своїми враженнями про стосунки Олі та Віталія поділилася його мама — Людмила Сайко-Козакова. Вона зазначила, що син давно мріяв зробити пропозицію Олі.

— Пані Людмило, як ви ставитеся до Олі? Розкажіть про неї.

— Оля як ангел-охоронець. Тоді, коли найбільше потрібна, вона завжди біля Віталіка. Віталік дуже її кохає, і я теж. Я її люблю за те, що вона любить мого сина. Він у мене справжній герой і дуже добра людина. Ми дуже будемо раді, коли вони офіційно розпишуться. Але ми Олі не казали, який сюрприз на неї чекає у вашій програмі.

— Напередодні ви називали Олю святою. Чому?

— Коли вона поїхала у Харків до Віталіка, не було квитків на потяг. Вона підійшла до начальника поїзда і каже: "Якщо ви мені не дасте місця, то я піду пішки". Вона з перших днів поранення поїхала за ним. Я їй дуже вдячна, на коліна можу стати, бо тільки любляча жінка може так зробити.

Коли Віталіка перевели до Львова, я поїхала до нього. І у лікарні мені розказувала одна медсестра, як деякі жінки роблять — приїдуть, подивляться і кажуть: "Все, пока". А Оля настільки віддана моєму синові. Я не можу навіть передати словами, наскільки я їй вдячна, що вона так любить його.

— Розкажіть про вашого сина. Який він за характером, який він був в дитинстві?

— Характер у нього справжнього чоловіка. Він з дитинства заводилою був. Гралися всі діти коло нього. Він завжди всім допомагав. Найкращий син у світі.

І коли з ним сталось це, він сказав мені: "Мамо, на тобі інваліда в хату. Думав, я тебе буду доглядати, а тут мене треба доглядати". Але я відповіла: "Синку, ти найкращий. Ти будеш ще всіх вчити, як треба підкоряти це життя".

Навіть у реабілітаційному центрі він всім допомагає: всім хлопчикам то колеса підкрутить, то щось по електриці зробить. Якщо бачить, що хлопці впадають в депресію, каже: "Вставай, поїхали". Зробив годівниці для птахів й каже: "Ви мені тут не лежить. Ви повинні годувати цих синичок. І нічого впадати в паніку".

Він завжди всім намагається підняти настрій. Він веселий, він знає, що кому сказати. І дуже порядна людина. Це не тому, що він мій син, а тому, що це насправді так.

"Мішаню, добий мене, я не витримаю"

До студії "Я не забуду" приїхав Михайло Нечеснюк ("Футболіст"), який допоміг Віталію на полі бою. Михайло також тоді потрапив до лікарні з пораненням. Востаннє побратими бачилися восени.

— Михайле, розкажіть про себе. Ви добровольцем пішли на фронт?

— Так, вступив до лав Збройних сил України у місті Хмельницькому. 21 квітня ми виїхали на Харківський напрямок, потрапили під ракетний обстріл. Хтось з місцевих мешканців здав розташування нашого батальйону. Прилетіли чотири ракети. На щастя всі залишились живими. Це в кожного з нас черговий день народження.

З листопада — на Донбасі. Донецька і Луганська області. Населені пункти Ямпіль, Терни, Червонопопівка.

— Віталій згадав про той день, коли ви разом отримали поранення. Ми чули, що ви допомагали побратиму та відмовилися, як сказав Віталій, добити його, забрали в нього зброю.

— Ми вийшли в ніч. О 3:30 розпочався артилерійський обстріл, мінометний обстріл, танки крили. Щоб зберегти життя людей, я виводив побратимів. Одну групу вивів. І тут чую Віталій: "Братику "Футболіст", я тебе одного не залишу". Він вистрибує з БМП. Це все під мінометними обстрілами, арта жорстко крила нас.

Йдемо з ним попід посадкою. І новий "приліт", метрів 20 від нас. Таке відчуття, що хтось молотом по голові дав. Мене відкидає метра на чотири-п'ять. Коли прийшов до тями, дивлюся — ноги на місці, печуть тільки сильно, за голову — нема шолома, бо шолом не застібаю, щоб десь не задушив чи не зробив якісь інші пошкодження. Перше враження — це сон.

Раптом чую крики Віталія: "Мішаню, добий мене, я не витримаю". Тоді я зрозумів, що це не сон.

Встаю, бачу Віталія. Він вже на той час на праву ногу турнікет наклав, на ліву я вже допоміг, бо ліву ногу зразу відірвало. Зібрав зброю, зібрав рації, бо все порозкидало. Вставив батареї, бо навіть батареї повиходили з рацій. Викликав техніку, провели евакуацію.

Я останній заходив у машину, сів, а ноги опер на двері, щоб якось не зробити боляче Віталію. Він лежав, немає ноги. Ну, не передати словами. Це тільки хто пройшов цей шлях, може сказати, що цей за біль.

Свою роботу я виконував на адреналіні. Гадав, що я просто подряпався, що трохи пошкодив ногу. Бачу кров на штанах — подумав, що це Віталія. А коли вже скинув штани, побачив, що ноги всі посічені.

"В них там нема, щоб хтось був в депресії"

Ольга Кит теж приїхала до студії. Вона розповіла про свою любов до Віталія, та як змінилося їхнє життя після його поранення.

— Олю, як ви відреагували, що Віталій пішов служити?

— Коли він йшов, ми не прощалися. Так собі вирішила, що ніколи не треба прощатись. Бо я знала, що він повинен повернутися додому. Я знала, що він все одно піде на фронт, бо він був настроєний. Він не з тих, хто буде сидіти вдома й на це все дивитися.

— Як ви дізналися про поранення Віталія, й що було далі?

— Телефонний дзвінок: "Олю, з Віталієм щось сталося. Тільки не кажи нічого мамі, що з ним сталось". А я думаю: як я не скажу мамі? Я приїхала до неї: "Я не знаю, як вам сказати, але щось з Віталіком сталося". Вона прям сіла, бідненька. Кажу: "Я йду додому, візьму паспорт, буду їхати. Однак, поки не знаю, куди".

Я дуже вдячна черговому на нашому вокзалі в Хмельницькому. Бо коли я прийшла на вокзал, взагалі білетів не було. Я стою, й він приходить: "З вами щось сталося?" — "Боже, знаю, що щось з чоловіком сталося. Але я не знаю, що мені робити, як доїхати. Білетів нема". І він мені дуже допоміг, він все організував. І ми дуже вдячні йому.

Ми дуже вдячні лікарям. Вдячні реабілітологам санаторію "Любінь Великий", Віталій відчув, як там відносяться до військових.

Дуже вдячна Богові, що Віталій не загинув. Я йому казала, що я б, напевно, на кладовищі й спала, й жила.

— Напередодні ви розповідали, що Віталію наразі комфортніше перебувати у реабілітаційному центрі, ніж вдома, ніж в цивільному житті.

— Йому там зручніше, тому що там всі хлопці такі, як він, військові. В них одна думка як би. Віталій пару днів вдома побуде, і я бачу, що йому не вистачає цього спілкування. От я приїжджаю в цей санаторій, вони всі: "Брат, братику". Всі якось дружно. Вони всі до одної коляски чіпляються рядочком і їдуть в магазин.

І в них там нема, щоб хтось був в депресії. Вони всі там без рук, без ніг, проте там ніхто не впадає в депресію. Я коли прихожу до їхньої їдальні, там їх снідає чоловік двісті. Боляче на них дивитися. Якось наші друзі приїхали Віталія забирати з санаторію додому. І коли дружина друга побачила цих хлопців, вона всю дорогу плакала. Дуже багато молодих хлопців.

— На жаль, це наші реалії. Нам треба підлаштовуватися і навчитися допомагати, щоб військовим, які повертаються, було зручно скрізь, а не лише в реабілітаційних центрах. Нам всім цьому треба вчитися.

Віталій запросив Михайла стати свідком на одруженні. Побратим, звісно, погодився. Тепер залишилося почути довгоочікуване "так" від самої Ольги. І кохана відповіла: "Так".

Попередні випуски "Я не забуду":

• Шукає незнайомця-військового, якого мама врятувала в багажнику — історія родини Сенчуків у програмі "Я не забуду"
• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"
• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"
• Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки