Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"

Українські лікарі від безсилля відправили героя нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко за кордон. А французькі за рік провели лише одну операцію із десятків потрібних. Це унікальний випадок для медиків і майже смертельний для самого пацієнта. Однак, попри все, він бореться і потребує нашої підтримки. 

Після серйозних травм, отриманих на фронті, 29-річного Владислава Кемського не впізнав рідний син. Він отримав складне поранення обличчя, яке лікарі назвали найважчим за час війни — чоловік втратив очі, ніс та нижню щелепу. У студії він розповів, за яких обставин отримав таке складне поранення, які секрети приховував від своєї дружини і ким планує стати у майбутньому.

Мама військового, який втратив обличчя

Лілія Кемська — мати військового Владислава. Жінка приїхала з Франції до Києва, аби поділитися історією складного поранення та лікування свого сина. Вона розповіла, як маленький син Влада відреагував на зміни зовнішності тата, та в чому полягає проблема оперування обличчя з такими ушкодженнями.

— Коли ваш син отримав поранення? Як ви дізналися про це.

— 15 листопада 2022 року зателефонував мій молодший брат. Вони разом пішли на фронт, в один день. Вони були поруч там. Зателефонував він моєму старшому сину, і я одразу відчула щось погане, бо моя дитина встала і вискочила з кімнати. За деякий час він повернувся, і я зразу запитала, чи серйозно поранений. Ці дні для мене сплелися в одну велику чорну добу. 

— Після поранення його одразу в лікарню направили?

— Після поранення він потрапив в Кременчук, але пробув там недовго. Через день-два його відправили у Дніпро, а після перевели у Київ. 

— Якою була ваша перша зустріч із сином після його поранення? В якому стані він був?

— Все лице було перев'язаним. Ані очей не було видно, ані носика. Тільки губи — обвітрені і криваві. Стирчала трубка з горла. Він був прив'язаним до ліжка за руки і ноги. Лікарі сказали, що нам дуже пощастило, бо з таким пораненням люди не живуть. 

— Прив'язали його для того, щоб він сам собі не нашкодив?

— Мабуть. Він був у такому шоковому стані, що йому кололи седативні. Лікарі сказали, що в мою дитину влучило два осколки. Перший зачепив мозкову частину — не стало очей, вони витекли. Другий осколок потрапив у ніс — йому знесло ніс і розтрощило нижню щелепу. 

— Потім вашого сина перевели у лікарню Львова. Що там відбувалося? 

— Там я зустріла зовсім іншу людину. У Львові я вперше після всього побачила, як він сидів на ліжку. Коли ми до нього приїхали, він заплакав, як мала дитина. Був таким радим, що нам дозволяли залишатися з ним з ранку до вечора.

— У тій лікарні у Львові вашому сину зняли пов'язки з обличчя.

— Так, він саме був на перев'язці. З ним працювали лікар і медсестра з Англії. Ми не мали туди заходити, але так вийшло, що до нього прийшов ще один лікар — психіатр, і нам дозволили зайти у процедурну. 

То був шок. Я все розуміла, мені все розповіли, але побачити це було дуже складно. Не було очей, не було носа. Там вже не було крові, бо все загоювалось. Але то було вже зовсім інше обличчя. Зараз ми вже звикли. Він для нас такий самий Владик, яким і був.

— Через скільки після моменту поранення з вашого сина зняли пов'язки?

— Десь за місяць.

— Сам Влад розумів, які в нього травми? 

— Спочатку ні. Коли ми ще були у львівській лікарні, він казав, що щойно стане на ноги, то повернеться до своїх побратимів.

— Як він дізнався про те, що він більше не буде бачити і що в нього немає очей? 

— То була не дуже гарна історія. Ще у Львові в шпиталі до нього запросили окуліста. Окуліст підніс ліхтарик до його очей і запитав, чи він бачить світло. Мій хлопчик відповів, що ні. Лікар дуже незграбно відповів: "Ну все, зору в тебе більше не буде". Влад не очікував такого повороту подій, тому у нього стався нервовий зрив і приступ епілепсії. 

— Коли Влада виписали з лікарні, коли він повернувся додому?

— Додому він повернувся після Нового року, вже у 2023-му. Вдома пробув недовго — на другий день у нього спухло все лице, тому ми викликали швидку. Його одразу забрали в лікарню. Там сказали, що нам допомогти не зможуть, і відправили у Житомир. 

— Як ви опинилися на лікуванні у Франції? 

— Нам дзвонило багато людей, які хотіли допомогти. Телефонував навіть професор з Харківського інституту. Але поранення було дуже важким, і місцеві лікарі не бралися. Нам сказали, що треба шукати лікування за кордоном. 

Завдяки волонтерам нам зробили запрошення. Зараз Влад знаходиться у місті Ам'єн у Франції. 

— Скільки часу Влад уже перебуває у Франції?

— Рік. За цей час йому зробили лише одну одну операцію — на підборідді. Кістку для нижньої щелепи взяли з його ноги.

— Що французькі лікарі кажуть про його очі і ніс?

— Друга операція за планом мала бути реконструкцією черепа, а третя — нарощуванням носа. Останнього разу нам сказали, що операція відкладається, бо два лікаря відмовилися. 

— Рік у Франції — це проживання, харчування, проїзд, медикаменти. Це все дуже дорого. На які гроші ви там проживаєте? 

— У нас є соцдопомога. Тисячу євро на чотирьох (Влад, його дружина, син і  я) не маємо. Продукти там дуже дорогі. Більшу долю нам доводиться платити самим. Люди назбирали на операцію Владу за кордоном близько двох мільйонів, і більша частина цих коштів уже витрачена. Лікарі сказали, що мінімум три роки нам треба там перебувати. А може бути і вдвічі довше.

— Як ви живете у Франції зараз? Як Влад адаптувався до нового життя? 

— Він не любить виходити на вулицю. Нам надали квартиру у центрі міста. Є тераса, куди ми можемо виходити без перешкод. У теплу пору року Влад часто виходить туди подихати свіжим повітрям. А в люди — не любить. Коли треба їхати в лікарню і користуватися громадським транспортом, це для нього дуже велика біда. Він ще звикає до свого стану. 

— Якою була реакція людей? 

— В Європі люди толерантні і зазвичай роблять вигляд, що нічого не бачать. Коли ми спілкувалися зі співвітчизникам, то вони дякують Владу за те, що він залишив своє здоров'я на полі бою. 

— У Владислава є маленький син. Йому зараз чотири рочки. Як хлопчик реагує на зміни зовнішності тата?

— Зараз дитина вже звикла. Вперше він побачив такого свого тата у Львові. Він не пізнав Влада і навідріз відмовився заходити в палату. Коли Влад повернувся додому, ми не нав'язували малому хлопчику спілкування з татом. Ми дали йому час, щоб дитина звикла. Хлопчик з острахом дивився на чоловіка, який сидів на дивані. Але помаленьку з часом звик. Голос Влада, його манери повернули малечу. Він зрозумів, шо то його тато.

Дядько військового, який отримав найважче поранення обличчя за час війни

Олександр Колодка — дядько Владислава. Він займається усіма бюрократичними справами, поки військовий перебуває на лікуванні у Франції зі своїми дружиною, сином та матір'ю. Олександр розповів, що сам виріс у родині незрячих, а тому розумів, наскільки важко Владу.

— Чому саме ви вирішили допомагати Владу?

— Допомагати Владу мене спонукало ще й те, що я виріс у сім'ї інвалідів, в сім'ї сліпих. Мій тато отримав поранення в 1944 році. Йому на той момент було 10 років. Поранення було подібним до ситуації Влада: у нього не було очей, зубів і лівої руки від ліктя. Тому я з дитинства розумів, наскільки це важко. Звістка про те, що Влад отримав таке тяжке поранення і що він більше не буде бачити приголомшила нас. 

— Як ви поставилися до того, що племінник пішов служити?

— Ще в 2013 році він сказав, що хоче піти на контракт. В останній момент медична комісія виявила, що через проблеми з печінкою він не є придатним до військової служби. 

Коли я дізнався що він пішов на війну, я з одного боку здивувався, бо Влад дуже спокійний, лагідний, добрий в побуті та з сім'єю. Але він був мужнім всередині.

— Чим Влад вас здивував у лікарні?

— Щойно отямився, то заспівав "Червону калину". Він незламний. Сказав, що якби можна було відмотати час назад, то він би пішов воювати все рівно.

— Коли Владислав повернувся додому, про що він вас попросив? 

— Попросив мене відвести його в храм, бо він хотів сповідатися за те, що вбивав людей, хоч і ворогів. Він відчував тягар на душі і хотів його полегшити. Прихожани цього храму обіймали його, дякували, цілували, клали гроші в усі кишені. Він відчув підтримку. Після першої сповіді він сказав, що йому стало набагато легше.

Я себе запитав, яким має бути герой, що він має втратити на цій війні, що повинен зробити для держави, щоб держава дійсно бачила в ньому героя? Я захотів створити петицію (про присвоєння звання Герой України, — ред.) і почати збирати голоси. Наразі зібрано п'ятнадцять тисяч голосів (16 600 голосів станом на 07.04.2024, — ред.). На початку збиралися швидше, а зараз все повільніше і повільніше. Хочу закликати всіх, хто не байдужий до долі наших захисників, віддячити йому цим. Ми не можемо повернути йому зір, щелепу з зубами, носа, його психічне здоров'я, але можемо авторизуватися на сайті представництва президента і підписати цю петицію.

Побратим військового зі складним пораненням обличчя

Бернард Благородний — побратим Владислава Кемського. Він починав службу у 2014 році в тій же 30-й бригаді, де воював Влад. Під час повномасштабної війни Бернард повернувся до неї ж і став командиром відділення. Після поранення чоловіка списали зі служби. У студії "Я не забуду" він розповів про те, яким Владислав був під час військової служби та за яких обставин отримав поранення.

— Коли ви познайомилися з Владиславом? 

— Я стояв на вулиці біля казарми, коли підійшов Влад зі своїм дядьком. Вони просилися до нас. Я його відмовляв, але він наполіг. Так він і потрапив до нас.

Влад цілеспрямований, веселий, дуже любить жарти, виконував все, що йому казали. Не міг сидіти на місці, йому треба було щось робити, ми звали його Живчиком. 

— За яких обставин Владислав отримав поранення? 

— Ми приїхали з позиції, а група Влада саме збиралась. Влад був на лікарняному протягом двох тижнів, бо захворів на Covid. Щойно вилікувався і сказав, що їде на позицію. Коли вони зайшли, почався штурм і полізли орки. Влад відстрілювався з кулемета, але скінчилися набої. Він приземлився в окоп, що перезарядитися, а коли виставив кулемет знову, то перед ним вибухнула міна.

— Я знаю, що Владислав надіслав вам подарунок. Що це було?

— Мені зателефонував Влад з незнайомого номера і попросив назвати номер відділення пошти. За два-три дня прийшла посилка. Там була запальничка з моїм позивним — "Барнік".

Військовий із найважчим пораненням обличчя за час війни

Восени 2022 року 29-річний Владислав Кемський отримав складне поранення обличчя, яке лікарі назвали найважчим за час війни — чоловік втратив очі, ніс та нижню щелепу. До студії "Я не забуду" він доєднався по відеозв'язку, щоб розповісти, наскільки цінує підтримку своєї дружини та всієї родини та зізнався, що спочатку збрехав коханій про те, що йому ніби вручили повістку, коли насправді ж він пішов на фронт добровольцем.

Через відсутність носа Владиславу важко дихати, часто він навіть задихається. Попри все, він не шкодує, що пішов на війну. Вже рік Влад перебуває у Франції. Чоловік слідкує за новими технологіями та методиками медицини, котрі зможуть повернути йому очі та зір. 

У майбутньому планує вивчитися на військового психолога, щоб допомагати іншим захисникам справлятися з пережитим досвідом та повертатися до мирного життя.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"
• Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки
• Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні — історія загиблого українця нігерійського походження у проєкті "Я не забуду"
• "У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" — історія 5-річного Артема у програмі "Я не забуду"
• Онука — співачка, бабуся — продюсерка: "волонтерки на мопеді" розповіли у проєкті "Я не забуду" про те, як збирають кошти на ЗСУ