Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"

Зараз у нашій країні є сотні батьків, дружин та дітей, які втратили найдорожчих у цій війні. Хтось занурюється в роботу чи допомогу війську, хтось — у піклування про інших родичів. Все заради того, аби якомога менше часу залишатися на самоті зі своїм горем. Але що робити тим, у кого більше немає дітей, батьків і сил працювати? Як в такому випадку боротися з болем і жити далі? Все, що лишається — це щоденний пошук відповідей на свої питання. 

18 січня 2023 року виявився трагічним для двох незнайомих між собою родин Ганни Рисенко та Олександри Мачульської. В один день вони втратили своїх синів-захисників України — Віктора та Олександра. Жінки вперше зустрілися у студії програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко і дізналися, як назавжди пов'язані одна з одною.

Мати загиблого військового Віктора 

Вже більше року Ганна Рисенко щоранку вітається з рідним сином, дивлячись у вікно. Про його загибель жінка дізналася чи не останньою у селі. Під час похорону їй розповіли, що разом з її сином того ж дня загинуло ще двоє хлопців. 

До студії Ганна Рисенко принесла годинник, який був на руці у її сина (в ньому ще залишилися осколки), берет, фотокопію військового квитка, нашивку з позивним "Рись" та орден "За мужність" третього ступеня.

— Ганно, скільки було років вашому сину і як так сталося, що ви ледь не остання дізналися про його загибель? 

— На момент смерті йому було 26. У п'ятницю я з дочкою Марією їздила в лікарню. Поряд є ринок, і люди там уже перешіптувалися. Але хто наважиться сказати? Люди йшли з поглядом донизу. Виявилося, що в адміністрацію вже надійшли новини про загибель, але ще чекали підтвердження. Воно з'явилося в суботу зранку. 

Наступного дня, як і має бути, селищний голова, воєнком і медичний працівник прийшли і сповістили нас. Я сказала, що не повірю, поки не побачу. Але, на жаль… 

— Як скоро його привезли?

— 18 січня він загинув, вночі 24-го об одинадцятій вечора привезли. Десь о дванадцятій все селище зустріло нашого воїна, адже цей випадок був першим у нас. 25-го ми його поховали. 

— Правда, що ви щоранку бачите його могилу з вікна? 

— Він похований на нашому кладовищі, яке я бачу з вікна — і могилку, і прапор. Можу кожного ранку сказати: "Доброго ранку, сину!". Щосереди я ходжу до нього.

— Коли ви востаннє спілкувалися з сином?

— Ми завжди спілкувались на вихідних. Я його просила виходити на зв'язок якомога частіше. От ми на вихідних поговорили, а в понеділок він передзвонив, але [на фоні] була підозріла тиша. Питала, чи все в нього добре — казав, що так. Думаю, це він перед завданням подзвонив, але не міг сказати, куди саме йде.

— Він пішов добровольцем на фронт? 

— Йому вручили повістку, на наступний день пройшов медкомісію, а ще через день вже поїхав на фронт.

— Що вам відомо про день загибелі сина? 

— Наскільки ми знаємо, ще два воїни загинули. Але мені казали, що мені пощастило, бо мій ціленький.

Матір загиблого на війні Олександра

Олександра Мачульська втратила на війні єдиного сина Олександра. Жінка приїхала до студії "Я не забуду" з нагородами сина та бажанням нарешті дізнатися подробиці його загибелі.

— Пригадайте той день, коли ви дізналися, що ваш син загинув. 

— 18-го числа в інтернеті з'явилися публікації-прощання з моїм сином. Приїхала племінниця і сказала, що це фейки. За два дні на поріг зайшли люди, які вручили мені похоронку. Через дев'ять днів привезли тіло сина.

— Коли ви востаннє бачили сина, коли він приїжджав додому?

— Коли був на реабілітації після поранення. 30 листопада у мене день народження, він мене привітав. Десятого-двадцятого числа він поїхав. Я благала його зилишитися, ще трохи побути вдома, полікувати руку, поки дають час. Але він сказав, що поїде, бо там його побратими.

— Якою була ваша остання розмова перед трагедією?

— Він подзвонив, а на фоні були гучні вибухи. Сказав, що немає зв'язку, тому він кудись там виліз, і що він не може говорити, бо перебуває в такому місці, де не можна бути. І зв'язок зник.

Не стало Саши, а через пів року не стало моєї мами. У неї був рак кісток. Їй вже треба було лягати в лікарню, але вона сказала, що дочекається Сашу з війни. Коли його привезли, вона передумала лягати і сказала, що тепер взагалі нічого не хоче.

— У вас є невістка з онукою. Де вони зараз?

— Навіть не знаю. Десять місяців тому я востаннє її чула. Зараз не виходить на зв'язок, телефон не відповідає, в соцмережах немає. Я не знаю, де її шукати.

— Вона приїжджала на похорони вашого сина?

— Так, на той момент вона приїжджала з Польщі. Минув рік, а я все не можу оговтатися від цього всього. 

— Яка дата смерті вашого сина?

— 18 січня 2023 року.

— Поряд із вами — Ганна. Її сина звати Віктор, і його не стало теж 18 січня 2023 року. Ви прийшли сьогодні з однією метою. Про обставини загибелі ваших синів нам розповість наш наступний гість — їхній побратим.

Побратим загиблих в один день Віктора та Олександра

Сергій Хоменко — головний сержант роти і побратим загиблих синів Ганни Рисенко та Олександри Мачульської. За час російсько-української війни отримав три поранення, а тому вже міг списатися чи перейти на тилові позиції. Однак чоловік від цього відмовився. На фронті Сергій втратив двоюрідного та троюрідного братів, а рідний служить зараз.

— Що можете розповісти про Віктора? Який він був на службі? Чим, можливо, вирізнявся з-поміж інших? 

— Віктора знаю з другого вересня 2022 року, коли він до нас потрапив. Вітя вже мав досвід військової служби, тому ми його одразу відібрали. Був сержантом. Розумна людина. Поставили його командиром відділення у першому взводі роти. Він не конфліктний, з усіма хлопцями знаходив спільну мову, завжди допомагав мені. Він знався на паперовій військовій роботі, тому допомагав заповнювали усілякі документи. Проводив заняття зі стрільби.

— А що можете розказати про Олександра?

— Олександра я знав іще до [повномасштабної] війни, з 95-ї бригади, де ми з ним служили. Ми були як брати. У нас був сильний колектив, не одну ротацію разом провели в зоні ООС. Завжди один одному допомагали. Він також уже був поранений у 95-й бригаді. Підлікувався і ми разом привелися у 77-му бригаду.

— Що відбувалося в день загибелі Віктора та Олександра? 

— Хлопці знаходились на позиції під Бахмутом, у селищі Красна Гора. Були в обороні. Росіяни в той день проводили штурмові дії. Вони (наші військові, — ред.) відбили штурм і вже трохи відпочивали. Під'їхав російський танк і почав обстрілювати наші позиції. На відділення Віті випав основний удар. У нього був великокаліберний кулемет Browning, який заклинило. Коли Вітя підбіг до нього, щоб розібрати, російський танк відпрацював прямо по ньому. Загинув Вітя і ще один військовослужбовець, а ще одного було поранено.

Коли все знову затихло і штурм було відбито, командир сказав винести поранених і загиблих. Відділення Сашка було найближчим. Він разом із хлопцями пішов допомогти і винести поранених. Хоча міг і не йти. Але Вітю всі поважали. Коли вони дійшли до хлопців, російський танк знову вистрелив, і Сашко загинув.

Попередні випуски "Я не забуду":

Медіа-партнери
Прямий ефір