Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"

Щонеділі по всій країні відбуваються мирні акції на підтримку військовополонених, а потім публікуються фотозвіти з обличчями родичів, які вже два роки живуть у розпачі та очікуванні. На тих світлинах можна побачити і героїню нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко

Історія 24-річної Ольги Куртмаллаєвої пробирає до мурах, адже дівчина може і не дочекатися свого чоловіка з полону. У 2021 році Ольга дізналася про страшний діагноз — рак, який наразі перебуває на четвертій стадії. Вона відразу пройшла курс лікування у Маріуполі та досягла ремісії. Проте у зв'язку з повномасштабним вторгненням та потраплянням рідної людини в полон рак прогресував. Ольга пізно це усвідомила, тому хвороба швидко дійшла до четвертої стадії.

З власного досвіду знає, що значить чекати чоловіка з полону

Ілона Скутельник з власного досвіду знає, що значить чекати чоловіка з полону. До повномасштабного вторгнення жила і працювала перукарем у Бердянську. Якраз перед початком великої війни народила сина. До студії "Я не забуду" приїхала, щоб розповісти історію подруги, яка опинилася у подвійній біді — Ольги Куртмаллаєвої.

— Як ви познайомилися з Олею?

— Ми були знайомі до повномасштабної війни — у нас є спільні друзі, а наші чоловіки є побратимами. Іноді ми прогулювалися з Олею разом, але тісно не спілкувалися. Перед тим, як Оля захворіла, почали спілкуватися більше. Напевно, на той момент хвороба трішки нас зблизила. 

— Як ви дізналися про захворювання? 

— Ми разом були на дні народженні, і я побачила, що в Олі на шиї приклеєний пластир. Ми спочатку здивувалися, що що це таке. Тому що ще вчора вона посміхалася, бігала, нічого такого не було, а сьогодні ми бачимо, що в неї якісь проблеми. Вона була занепокоєна, чоловік тримав її за руку. Видно було, що в них якась проблема. Вона сказала, що здала аналізи і результати виявилися дуже поганими — можливо, в неї рак. Ми були дуже здивовані і не знали, що й говорити, як її підтримати. В нашому оточенні людей з такими захворюваннями не було. Тим паче Оля ще така молода, квітуча... 

— Я знаю, що ви пізніше надавали перукарські послуги Олі. Як це було? 

— Так, Оля до мене звернулася і сказала, що в неї буде хіміотерапія і що їй потрібно попрощатися зі своїм улюбленим волоссям. Ми зробили каре, а Оля так коротко ніколи не стриглася. Через два місяці її волосся почало випадати, і ми поголили голову повністю. Їй було дуже важко — волосся падало, і падали її сльози. Це був перший етап, коли ми зрозуміли, що все набагато серйозніше, ніж ми думали.

— Я знаю, що ваш чоловік також в полоні. 

— Так, мій чоловік Максим також в полоні. Вони потрапили в один день із чоловіком Ольги. Про це я дізналася від неї. Це було шостого квітня. Через два дні я зібрала речі і виїхала з окупації. Оля лишилася. Вона не могла виїхати відразу, тому що в неї був курс хіміотерапії, який не можна переривати. Тим паче, люди в колонах на виїзд стояли по декілька днів. Ми розуміли, якщо їй стане погано там, то ніякої медичної допомоги ніхто надати не зможе. Вони виїхали в серпні. Ми їх дочекалися. Пам'ятаю, як зустрічали їх з прапором. 

Коли Оля була в окупації в Бердянську, то ходила на протести, носила вишиванку, а після перемоги України на Євробаченні ходила в рожевій панамці. Вона в нас дуже ризикова.

— Після того, як Оля виїхала з окупації, як сама вона намагалася повернути свого чоловіка і інших чоловіків з полону?

— Вона взагалі забула за себе, за своє здоров'я і почала займатися темою полону. Створили групу дружин військовополонених, почали знаходити інших дружин чоловіків із нашого підрозділу. Зверталися до координаційного штабу, виходили на акції в підтримку військовополонених. Оля повністю занурилася у цей процес і відігравала дуже важливу роль в боротьбі саме за наш батальйон, за свого чоловіка та за його побратимів. 

— Скільки часу вона прожила в Запоріжжі? 

— Два місяці. Після нашої першої поїздки в Київ у березні, ми зрозуміли, що в Запоріжжі ми вже нічого зробити не зможемо. Дуже далеко було їздити потягом, ще й обстріли. Тож ми всі разом переїхали до Києва, де продовжили писати заяви та звернення до Офісу президента, до Уповноваженого з прав людини та боротися за своїх чоловіків. Ми гадали, що якщо ми в Києві, то, можливо, це нам якось допоможе, але, на жаль, не допомогло.

— Який стан здоров'я Олі був тоді, коли ви разом переїхали до Києва? 

— На той час Оля дуже добре себе почувала, але говорила, що їй потрібно здати аналізи. Проте постійно знаходились перепони: то акція, то якась звістка про чоловіка, то обстріли. Їй було не до цього. Згодом вона стала помічати, що лімфовузол збільшився, вона почала втомлюватися, з'явився біль. Вона звернулася до лікаря і з'ясувала, що з другої стадії рак перейшов на четверту. Це було в минулому році (2023-му, — ред.). 

— Як вона почувається зараз?

— Намагається здаватися сильною. Вона і є дуже сильна, попри такі проблеми зі здоров'ям. Відкрила свій онлайн-магазин, постійно спілкується з дружинами інших військовополонених. У нас нікого не обмінюють уже понад 17 місяців, а тому потрібна постійна підтримка. Саме Оля підтримує дуже багатьох жінок.

— Ви намагалися її якось відмовити від такої активної участі? 

— Звісно, але вона намагається бути скрізь і нічого не пропустити. Тому що коли щось пропускаєш, потім відчуваєш тягар. Вона скрізь і завжди перша. Ініціатор всього. Видно, що це її дуже виснажує. 

Після останньої хімії вона приїхала до мене, бо не могла бути на самоті. Їй було дуже погано, а вдома нікого нема. За три години, які вона в мене пробула, вона разів сім вводила собі знеболююче, бо крутило ноги. Я бачила, як їй погано. 

Мій синочок не дуже любить Олю, вона його постійно балує і привозить купу іграшок. Видно, що вона також хоче діток, вона до них тягнеться. 

— Чому ви сьогодні вирішили розповісти нам про Ольгу та її ситуацію? Адже у вас теж чоловік у полоні і, я гадаю, ви переймаєтеся його поверненням не менше. 

— Мені дуже важко, але я хочу, щоб українці бачили, що є такі люди, як Оля — незважаючи на всі труднощі в їхньому житті, вони не опускають руки і продовжують боротися. Вони є прикладом для багатьох. Поруч з Олею неможливо впасти в депресію, бо бачиш, як вона хоче жити.

Олі не завадило б відпочити. Ми завжди це відкладаємо на потім. Вже два роки хочемо кудись поїхати, але завжди якісь перепони.

Завідуюча відділенням патології крові

По відеозв'язку до студії "Я не забуду" приєдналася Зінаїда Ступакова — завідуюча відділенням патології крові Національного наукового центру радіаційної медицини, гематології та онкології НАМН України. В цьому медзакладі проходить лікування Ольга Куртмаллаєва. 

Жінка розповіла, що Ольга звернулася до них у вересні 2022 року. Тоді у ННЦРМ їй провели діагностику та підтвердили рецидив захворювання, але вже на четвертій стадії. Таке різке погіршення лікарка пояснює тим, що пацієнтка отримала лише один блок хіміотерапії, після чого сталась війна і багато стресу. Наразі Ольга пройшла вже шість блоків імунохіміотерапії. Переносить пацієнтка їх дуже важко, майже завжди з ускладненнями. 

Про те, що в такому стані Ольга постійно відвідує акції та мітинги, лікарі знають, але категорично не підтримують. Зінаїда Ступакова каже, що зазвичай вони радять пацієнтам не відвідувати людні місця, берегти себе від інфекцій, не промерзати тощо. У випадку з Олею все відбувається навпаки, в результаті чого жінка часто має збільшений лімфовузол та простуди.

Побратим чоловіка Ольги, який перебуває у полоні

Артур Никифоров — побратим чоловіка Ольги, який перебуває у полоні. Руслан був командиром Артура. Разом вони служили в Бердянську, після чого перемістилися в Широкине — село Маріупольського району Донецької області, а станом на кінець лютого підійшли до Маріуполя. Чоловік дуже сподівався на успішну деблокаду міста. У студії "Я не забуду" Артур розповів про те, як отримав поранення та потрапив у полон в один час з коханим Ольги Куртмаллаєвої. 

— Ви пересуваєтеся за допомогою милиць. Розкажіть, що сталося? 

— 28 березня нас із Русланом відправили на різні позиції, і ми виходили на штурм, прикриваючи іншу групу. Виїхав ворожий танк і почав нас обстрілювати. Перший осколок влучив у моє стегно, другий повністю роздробив кістку п'яти. Мене евакуювали в госпіталь, а Руслан у цей момент перебував на інший позиції. 

— У цей час Руслан і потрапив у полон?

— Так, він потрапив у полон четвертого квітня. Я дізнався про це, вже коли мене забрали з госпіталя. З ворожих груп у соцмережах ми зрозуміли, що наш батальйон попав у полон. Я до останнього чекав Руслана, тому що ми з ним дуже багато часу провели разом і він казав: "Краще смерть, ніж полон".

— Що з вами відбувалося після потрапляння в госпіталь?

— 12 квітня ворог зайшов до нас у госпіталь. Маленькими групками вони вивозили нас на конюшні у якісь бараки. Я не знаю, як це назвати. Там ми, поранені, провели близько доби чи двох. На трьох за добу нам дали баночку каші, як консерва, і картонний стакан води. Вночі під'їхала швидка, і нас під камерами почали виводити та саджати в цю швидку. Швидка від'їхали метрів на 200-300 і камери затушили. Тоді під'їхав 10-тонник, яким картоплю возять. Нас у нього закинули і вивезли в Донецьку лікарню. 

— Тобто вони відпрацювали на камеру, що за вами начебто піклуються? 

— Так. Там лише через днів два-три почали надавати медичну допомогу. В них не було навіть бинтів. Рани обмотували ганчірками і шматками простирадла, лише щоб ми не померли. Це були "ДНРівці". Коли вже приїхали росіяни, стало набагато гірше. Бувало, що понапиваються, зайдуть і пістолет до голови приставлять. Почали урізати пайок. Я раніше займався спортом. Коли їхав у Широкине, то важив близько 95 кілограмів. Приїхав — 62. 

— Скільки ви перебували в полоні? 

— Чотири місяці. Мене обміняли 25 червня. Ми сідали в автобуси, від'їжджали, російські війська відкривали по нам вогонь і казали, що це Україна так "хоче" нас забирати. Тоді нас забрали назад у лікарню. Коли на другий раз нас забрали, нам зав'язували очі, зв'язували руки, закривали штори, голови опускали донизу, щоб ми не бачили, куди їдемо. У нас були чеченці тоді. Хтось в автобусі запитав, куди нас везуть, і отримав відповідь: "В останню путь. На розстріл". І куди вже гірше? Вже було однаково.

Коли ми під'їжджали до Василівки (місто за 58 км від Запоріжжя, — ред.), я побачив багато камер і спецпідрозділи. Тоді вже зрозумів, що це обмін. Мама спочатку не впізнала мене, бо дуже схуд.

— Що зараз з вашою ногою відбувається?

— Немає п'яткової кістки. Пішло ускладнення, тому що немає опори і колінний суглоб просто розсипався. В Європі сказали, що краще ампутувати ногу та поставити протез. Я ж вважаю, що краще своя нога, ніж протез. Відрубати її можна завжди, але треба спробувати водновити те, що є.

— Ви особисто знайомі з Олею? 

— Так, був знайомий ще до повномасштабної війни. Щойно я приїхав з полону, одразу їй подзвонив і запропонував переїхати жити до моїх батьків у Запоріжжя. Там є будинок, можна жити, скільки їй треба. Десь за місяць вона приїхала.

Дружина військовополоненого, яка бореться з раком

"У мене рак, а мій чоловік в полоні 2 роки. Скажіть, ми ще колись побачимось?" — плакат саме з таким написом регулярно тримає в руках 24-річна Ольга Куртмаллаєва на акціях в підтримку військовополонених. Жінка дізналася про діагноз ще в 2021 році. Одразу пройшла курс лікування у Маріуполі і досягла ремісії. А потім — повномасштабне вторгнення, окупація і полон чоловіка. Вона повністю поринула у боротьбу за повернення коханого і отямилася, коли хвороба вже дійшла четвертої стадії. Онкологія не вперше з'являється у житті Ольги. Коли їй було 8 років, від раку помер її старший брат Артем.

— Олю, розкажіть про вашу хворобу. Як ви дізналися про діагноз?

— У 2021 році я якось бігла по роботі і з мене впала хустка. Я її поправила і намацала щось, що, як я пізніше зрозуміла, було пухлиною. Звернулася до лікаря-онколога, він мені і поставив діагноз. Я розуміла, як буде важко моїм рідним. Коли мені зателефонували з центру і повідомили результати про злоякісну пухлину, я подзвонила чоловіку. Він саме був на роботі, але мене дуже здивувала його реакція — він сказав: "Не хвилюйся, все буде добре. Я тебе дуже люблю, передзвоню". І поклав слухавку. Я не розуміла, чому так відбулося, а вже потім від його друзів, які зараз теж у полоні, я дізналася, що він просто не міг вгамувати емоції і не міг мені їх показати. Єдине про, що я його попросила — дати мені трохи часу, щоб я могла казати, що в мене рак, і не плакати. Для цього мені знадобився тиждень. 

— Куди ви поїхали на лікування? 

— Обрали Маріуполь, бо чоловік і весь його батальйон у грудні стали на оборону Донецької області. Це був шанс його бачити. Ніякий закордон я не розглядала, бо хотіла, щоб він був поруч. Для мене найголовніше — його підтримка.

Ми з ним завжди намагаємося все переживати на позитиві. Ми не зациклювалися на негативі. Я бачила, що він дуже переживає і турбується. Щойно я казала, що потрібно якісь ліки купити, як він вже їх купив. Треба виписку забрати — він уже забрав. Мені не доводилося ні за що хвилюватися. 

— Якою була ваша остання розмова перед тим, як він потрапив у полон? 

— Це було 26 березня. Він зателефонував на декілька хвилин і вся розмова була про те, щоб дізнатися чи живі якомога більше людей, щоб повідомити їх рідних. Тобто особливо спілкуватися про щось не було часу, але я вже розуміла, що ситуація дуже критична. Я йому так сказала: "Будь ласка, зроби все, що завгодно, аби повернутися додому живим". Він сказав, що зробить, тільки якщо я пообіцяю народити йому трьох синів. Він дуже хотів дітей. Я, звісно, погодилася.

— Коли ви дізналися, що Руслан у полоні?

— Вночі третього квітня нам написав побратим чоловіка. Він знаходився в госпіталі. Сказав, що весь батальйон пропав. Зранку у російських Telegram-каналах ми побачили, що увесь батальйон був захоплений у полон. 

— Серед тих відео ви побачили свого чоловіка? 

— На перших відео — ні. Вже трохи пізніше з'явилося відео, де вони всі разом стоять. Там я і побачила його дуже здалеку. 

— Потім ви переїхали в Запоріжжя, де займалися справами військовополонених. А тоді переїхали до Києва, де продовжили свою роботу. А потім згадали про себе. Що відбувалося з вашим самопочуттям?

— Мені різко стало погано, температура почала підніматися до сорока і нічим не збивалася. Збільшувалися лімфовузли. Я зрозуміла, що все повернулося, але не розуміла, наскільки все погано. 

— За весь цей час ви отримували якісь новини про чоловіка? Можливо, якусь звістку від нього з полону?

— Так. Спочатку в російських Telegram-каналах виклали невелике відео з ним. Так я побачила, що він втратив вагу і що в нього дуже блідий колір обличчя. Я зрозуміла, що перебувати там йому дуже важко фізично. Але головне — я побачила в його очах, що він не опустив руки. Я вивчила його погляд за всі ці роки. 

Потім прийшов від нього лист. Там було всього чотири рядки, де він написав, що перебуває в російському полоні. Такі листи у всіх майже однакові. Написав, що любить і сподівається, що зі мною все добре. Але головне, що все було написано його почерком. Це щось таке рідне. 

Якось я вийшла в магазин, а мені зателефонували з російського номеру. Підняла слухавку і почула якісь незрозумілі звуки. Завжди були сподівання, що він подзвонить, але це здавалося чимось неймовірним і нереальним. Я скинула, але мені передзвонили і це був відеозв'язок. Я побачила свого чоловіка. У нього текли сльози, але він посміхався. У мене вже трішки відросло волосся, і я йому кажу: "Не хвилюйся, все добре, я вже одужала". Але знаю, що він розуміє, що це неправда. Напочатку нам казали, що хіміотерапія займе пів року. Він у полоні майже два роки, а в мене все ще немає волосся. Він розуміє, що щось іде не так. 

— Але напряму про четверту стадію ви йому не казали?

— Звісно, ні.

Наприкінці програми Ользі показали відеозвернення Наталії Сапіжак — власниці комплексу відпочинку "Близнюки" у Ворохті. Вона запросила дружину військовополоненого у невелику безплатну відпустку у їх садибі серед Карпат.

Попередні випуски "Я не забуду":

Медіа-партнери
Прямий ефір