Маєтки, сільські хати та Київський вокзал: розмаїття проєктів і трагічність доль українських архітекторів

1926 року група видатних ар хитекторів, прагнучи вдосконалити оселі українців, видала книжку "Проєкти з сільського будівництва". Серед її авторів були такі видатні постаті національної архітектури, як Дмитро Дяченко, Олександр Вербицький, Микола Даміловський та Володимир Безсмертний.

Про унікальні та трагічні долі українських зодчих у програмі "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою розповідають:

• Вадим Назаренко, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України;
• Олександр Чижевський, президент Національної спілки архітекторів України;
• Андрій Марковський, учений секретар синтезу пластичних мистецтв НАМ України.

Проєкти сільських хат

Унікальний альбом "Проєкти з сільського будівництва" 1926 року видала група з шести українських архітекторів під редакцією Дмитра Дяченка. У збірнику містяться детальні плани і креслення для різноманітних сільських будівель, включно з житловими будинками, господарськими спорудами.

До групи авторів входили архітектори:

• Дмитро Дяченко (редактор);
• Микола Даміловський;
• Олександр Вербицький;
• Володимир Безсмертний;
• Всеволод Обремський;
• Козлів П.

Якби ці проєкти були втілені в життя, то українське село суттєво змінилося б. Але 1929 року казка українізації жорстоко закінчилася, почалися масові репресії...

1926 рік — це період піднесення українізації в початковий радянський період. Розвивається українська література, наука, кінематографія... Багато починань ішли під контролем народного комісара (міністра) Української РСР Миколи Скрипника, який втілював радянську політику українізації.

"У той час у нас трохи навіть захопилися галичанством. Наприклад, географічну карту називали "мапа". Багато українських слів увійшли до професійного лексикону — той самий "дах" (ми це слово сприймаємо українським, хоча воно німецького походження). Дуже багато таких речей. Тобто в цей період було певне відродження і українські митці тепліли світлі надії. Вони намагалися долучитися до цього прогресу, до становлення українства. І тому ми бачимо, як потужні архітектори звернулися до теми села", — розповів Олександр Чижевський.

Альбом "Проєкти з сільського будівництва" — це 66 аркушів неймовірних архітектурних проєктів, просякнутих духом українського національного стилю, зокрема, модерну — бо укладачі збірки були прихильниками українського архітектурного модерну (УАМ).

Але відомі міські архітектори звернулися до теми села певною мірою вимушено. Бо радянська влада вже почала видавлювати УАМ, вбачаючи в модерні пережиток буржуазності. Тепер в авангарді був не модерн, а конструктивізм, монументалізм (див. З розстрілу бойчукістів почався Великий терор: невідомі факти про українського монументаліста Михайла Бойчука).

"Це справді були часи великих надій. Але навіть у ці часи національного нібито відродження, нібито початку політики українізації в Україні було не все так добре, як подавала влада. Бо класичний український архітектурний модерн, до якого ми звикли на прикладі праць Василя Кричевського (автора Малого герба України у вигляді тризуба, — ред.), те, що розвивалося до початку Першої світової війни, — він уже був зацькований, названий буржуазним. Другий період УАМ цікавий тим, що велика кількість відомих архітекторів, як-от Дяченко і Вербицький, були змушені потроху відходити від великого міста до сільської архітектури, тому що цензура насамперед втручалася в міську архітектуру, в обличчя центрів, тогочасних столиць — спочатку Харкова, потім Києва. А сільська архітектура залишалася трошки поза увагою. Це теж одна з причин виникнення цієї надзвичайно цікавої книги", — пояснив Андрій Марковський.

1926 рік — це ще часи Нової економічної політики (НЕП). Ще немає колгоспів, а кожен селянин — власник землі, такий собі фермер.

"І якщо подивитись на "Проєкти з сільського будівництва", там біля хати часто вказували: скільки в цього селянина десятин землі, скільки присадибної ділянки, городу і так далі. Тобто це проєктувалося на людей, які є власниками землі. А коли в 1930-ті роки прийшла колективізація, то вже були інші підходи до того, як мають жити колгоспники. Тобто вже не одноосібні селяни, а колгосп", — зазначив Вадим Назаренко.

В альбомі також є кілька проєктів житла для комун. Бо планувалося, що частина населення все-таки захоче жити комунами. Наприклад, був проєкт для невеликої комуни на 20 сімей.

"Треба розуміти, що в 1920-ті роки ще була велика кількість експериментів, і люди не знали, що настане 1929 рік, що почнуться репресії, згортання політики українізації, а потім буде Голодомор 1932-1933 років. Цього ще ніхто (і проєктувальники теж) не міг передбачити", — додав Вадим Назаренко.

До початку ХХ століття сільське населення жило дуже скромно, не було складного планування хат. Площа хати була досить невелика — 30-40 кв. м.

"Традиційна українська хата XIX століття: ви заходите в сіни, з одного боку кімната (світлиця), зараз би сказали смарт-квартира, з іншого боку — комора. Хто багатший, уже будував хату на дві кімнати. Але більшість населення жила в хатах з однією житловою кімнатою, де розміщувалася піч, яка обігрівала хату, де могло навіть ліжка не бути — був дерев'яний настил. У такій кімнаті жила вся родина", — описав Вадим Назаренко.

Зрозуміло, все залежало від рівня достатку, від наявності будівельних матеріалів. Наприклад, козацький старшина ще у XVIII столітті жив доволі непогано, і мав будинок на 10-12 кімнат.

У плануванні сільських будинків була особлива увага до житлового простору, освітлення. Електрики на селі ще не було, але краще освітлення не могли забезпечити за рахунок збільшення розміру вікон — бо це б підвищило вихолоджування приміщення. Тому вікна були невеликими, щоб зберігати тепло. Опалення було пічним — а це свої особливості: ввечері можна було натопити, а до ранку в хаті вже було досить прохолодно.

Автори збірки "Проєкти з сільського будівництва" прагнули суттєво покращити побут сільського населення через ефективні та естетичні архітектурні рішення. Проєкти враховували місцеві матеріали та культурні особливості, спрямовані на забезпечення функціональності та збереження національної спадщини.

"У цих проєктах з'являються прийоми, які не були в масовому вжитку. Наприклад, мансардне приміщення. Найчастіше в сільських будинках горище було, по суті, коморою. Там зберігали зерно, все що завгодно. А тут з'являється другий житловий рівень — мансарда. З'явилися досить великі сходи на другий поверх, якими можна піднятися і щось занести. Тобто в проєкти привнесено елементи професійної архітектури", — зауважив Олександр Чижевський.

Деякі елементи народного зодчества перекочували в міську архітектуру. Наприклад, веранда перед входом у житлову частину будинку.

"Веранда — дуже важливий елемент, який виконує багато функцій, зокрема зі збереження тепла. Багато інших прийомів, запозичених із народного житла, трансформувалися в речі, які для нас сьогодні є абсолютно звичними й сучасними. Тож у цих проєктах можна побачити розвиток, який закладали в типологію житла ці видатні архітектори", — додав Олександр Чижевський.

Принцип екологічності, який сьогодні особливо популярний і в міській місцевості, — також походить із сільської архітектури. Ті ж будинки з саману в українських селах продовжували будувати аж до початку XXI століття, зараз же їх застосовують, в основному, для господарських будівель. Головною причиною відмови від саману стали кілька великих паводків, що обрушилися на Україну, особливо на південно-західну її частину.

"Паводки затопили низини, зокрема поселення, де були будинки із саману. Будинки встояли, але саман втрачав несучу здатність. Він після відходу води був як масло. Після паводка ці будинки приходили в повну непридатність, і їх потрібно було демонтувати. Дуже серйозний паводок був у 2007 році, коли прем'єром була Юлія Тимошенко. Я брав участь у роботі комісії з обстеження наслідків, ми їздили в місця лиха. І люди тоді говорили категорично: все, тепер будемо будувати тільки з цегли", — розповів Олександр Чижевський.

Смерть у концтаборі НКВС

Редактором збірника "Проєкти з сільського будівництва" виступив знаменитий архітектор Дмитро Дяченко (1887-1942).

Головною його працею є ансамбль корпусів Української сільськогосподарської академії (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України) в Голосіївському лісі. Створення комплексу в 1922-1927 роках за більшовицького режиму стало можливим з огляду на периферійне розташування і високу оцінку, яку проєкт здобув у зарубіжній пресі.

"Це його найголовніша робота стала для нього своєрідним вироком. Бо саме після неї почалися звинувачення Дяченка в "українському буржуазному націоналізмі", йому закидали, що він у Голосієві пропагував мазепівщину. Ці переслідування коштували йому життя", — зазначив Андрій Марковський.

Дмитро Дяченко, як і його колега по "Проєктах із сільського будівництва" Олександр Вербицький, був прихильником українського архітектурного модерну (УАМ). У УАМ було три основні вектори, школи:

• перший вектор ґрунтувався на народному стилі. Його представники Василь Кричевський, Панас Сластіон та їхні однодумці брали за основу мотиви дерев'яних хат, сільської сакральної архітектури;
• другий вектор — модернова архітектура, заснована на барокових традиціях. Це більш пишна, більш масштабна архітектура, з використанням не тільки доступних селянам матеріалів, а й більш складних конструкцій. До цієї школи належали, зокрема, Дмитро Дяченко та Олександр Вербицький;
• третя школа — раціональний модерн, він простіший, лаконічніший.

"Усередині українського модерну не було особливої конфронтації між майстрами, всі вони були причетні один до одного — за якимись проектами, за викладанням у вишах, або навчалися разом. А головне, що вони робили одну спільну справу — вони розвивали український стиль, українську архітектуру, пропагували українське", — пояснив Андрій Марковський.

Дмитро Дяченко орієнтувався на високопрофесійне зодчество Мазепинської доби, на стилістику Мазепинського бароко, вбачаючи в цьому втілення української державницької традиції. Він активно обстоював цю позицію в архітектурних дискусіях 1920-1930-х років, за що постійно зазнавав нещадної критики як провідник шкідливого "буржуазно-націоналістичного напряму" в українській радянській архітектурі.

Дяченко мав шанс стати архітектором центрального залізничного вокзалу в Києві, він 1927 року подав свій проєкт на конкурс.

"У його проєкті вокзал був дуже бароковий, з елементами неовізантійської архітектури. Комісія йому саме на це і вказала, що у проєкті унітарної споруди — вокзалу — автор використав елементи сакральної архітектури. Йому навіть вказали на певні елементи, запозичені з церковної архітектури, що стало приводом відмовити", — розповів Андрій Марковський.

Під загрозою арешту 1937 року Дяченко залишив Київ і поїхав до Москви, де працював над новими проєктами сільських будинків, клубів, створив інтер'єр книжкової крамниці "Українська книга".

"Він у Москві спробував сховатися. Так багато хто робив. Набагато легше було сховатися або в якомусь великому місті, або у віддаленій союзній республіці. Але їх рано чи пізно і там знаходили", — прокоментував Вадим Назаренко.

1 липня 1941 року Дяченка заарештували в Москві. Після двогодинного обшуку його відправили в Бутирку. Півроку його тримали в Лефортово, де ґрунтовно підірвали здоров'я. Дмитра Дяченка звинуватили в "націоналістичній діяльності", архітектор отримав 8 років таборів.

21 травня 1942 року Дмитро Дяченко помер від "пелагри III ступеня виснаження" в концтаборі НКВС Саратовської області. Йому було 54 роки. Тіло було поховано в братській могилі разом з іншими в'язнями.

"Пелагра" — це, по суті, виснаження, авітаміноз. Це хвороба, на яку хворіли селяни на Балканах у голодні роки, бо харчувалися лише кукурудзяною кашею. Тобто нестача вітамінів і поживних речовин", — пояснив Вадим Назаренко.

Дмитра Дяченка було реабілітовано 1957 року.

Багато чудових робіт Дяченка збереглися досі. Наприклад, будівля земської лікарні в Лубнах, корпус Міністерства освіти і науки України (раніше Українська академія радянської торгівлі).

Арешт у справі "Союзу визволення України"

Був репресований, але, на щастя, вижив інший геніальний український архітектор — Микола Даміловський (1880-1942).

Даміловський був не тільки видатним архітектором, а й інженером. Тому серед його робіт багато інженерних, гідротехнічних, залізничних проєктів. Серед найвідоміших робіт — будівлі водогонів у Білій Церкві та в Кривому Розі; громадські споруди залізничного вузла "Одеса — Пересип", по залізничній лінії "Гришине — Рівне" та "Одеса — Бахмач".

Даміловський використовував стильові форми українського модерну. Він передбачив неминучість застосування в київському будівництві високоякісної облицювальної цегли, профільованої керамічно-глазурованої плитки, кольорової майоліки — орнаментальної вставки, панно, рельєфів. Спрогнозував впровадження в будівельне виробництво збірних залізобетонних конструкцій.

Микола Даміловський також відомий як інженер-конструктор. Він знайшов оригінальний спосіб побудови архітектурних перспектив за допомогою пристосування, яке отримало назву "лінійки Даміловського" або "перспективної рейсшини Даміловського". Це пристосування застосовується для креслення перспектив паралельних прямих різноманітного напрямку з "недоступною" точкою перетину лінії горизонту.

"Лінійка Даміловського" була неодмінним атрибутом у житті архітекторів до введення персональних комп'ютерів", — зазначив Олександр Чижевський.

З вересня 1929 по березень 1930 року Микола Даміловський перебував під арештом у справі "Спілки визволення України", його звинувачували в участі в цій організації. Це одна з перших репресивних справ, які починалися з 1929 року. Але Даміловському вдалося уникнути таборів.

"1929 рік був показовий, бо це старт згортання українізації. Це також перші спроби колективізації, коли відходять від політики НЕПу, коли владі вже не потрібні селяни-одноосібники зі своїми земельними наділами. Їм потрібно, щоб вони працювали в колгоспі, де вся земля була суспільною. Бо в колгоспі простіше зерно забрати, ніж збирати податки з кожного окремо. Такі тенденції були по всій державі. Тобто це період закручування гайок", — прокоментував Вадим Назаренко.

В.о. головного архітектора Києва

Цікавим і різноплановим архітектором був Володимир Безсмертний (1861-1940). Гуляючи Києвом, і сьогодні можна побачити безліч робіт Безсмертного:

• "Будинок з ірисами" (особняк голови Київського суду Грабаря) на Лук'янівці (вул. Юрія Іллєнка, 8);
• "Дім з кішками" (прибутковий будинок Ягімовського) на вул. Гоголівській, 23;
• прибутковий будинок Красовського на вул. Гоголівській, 17;
• прибутковий будинок Максимової на вул. Сагайдачного, 10/5;
• особняк промисловця Давида Марголіна на вул. Сагайдачного, 12;
• прибутковий будинок Томіліної на вул. Січових Стрільців, 42;
• та інші.

Найважливіший професійний період Володимира Безсмертного — 1922-1931 роки, коли впродовж майже десятиліття він був виконувачем обов'язків головного архітектора Києва. У цей період столицею радянської України був Харків (до 1934 року), у Києві ж панував архітектурний хаос.

"Це були найважчі роки, саме тому — виконувач обов'язків. У Києві почав відбуватися справжній архітектурний хаос. Не було єдиного плану міста, який би всіма виконувався. Велика кількість проєктів починали зводитися, потім перебудовувалися (як, наприклад, на місці сучасного ЦУМу — там же спочатку будувалася зовсім інша споруда, із зовсім іншим призначенням, яка була майже зведена, потім розібрана). Усе це відбувалося, найімовірніше, всупереч волі та вказівкам Безсмертного, який у цьому хаосі намагався втримати Київ, зберегти його, наскільки це було можливо. І мені здається, що це найважливіший і найскладніший аспект його роботи", — зазначив Олександр Чижевський.

Автор Київського вокзалу

Найвідоміша будівля архітектора Олександра Вербицького (1875-1958) — центральний залізничний вокзал Києва. Його проєкт переміг на конкурсі 1927 року.

"З вокзалом була дуже складна історія. Навіть проєкт Вербицького, який ми зараз бачимо, він же не тільки Вербицького. Це проєкт Вербицького — Альошина. Альошин — теж відомий український архітектор, він усе життя займався пошуками формули міста Києва. І ось вони з Вербицьким почали працювати разом і подали два проєкти. Перший був підписаний як "проєкт Вербицького — Альошина", а другий — "Альошина — Вербицького". Один із цих проєктів у підсумку переміг, а в програші були проєкти Дмитра Дяченка, інших українських і московських архітекторів. І вже на момент виграшу Вербицький з Альошиним посварилися, Альошин навіть прибрав своє прізвище з проєкту", — розповів Олександр Чижевський

За Київський вокзал Вербицький взявся невипадково. Він з 1901 року 30 років пропрацював в Управлінні Південно-Західної залізниці — спочатку архітектором колійної служби, а потім головним архітектором. Крім Київського вокзалу він проєктує і будує за своїми проєктами велику кількість різних споруд — не тільки в Києві, а по всій Україні: пасажирські будівлі, товарні контори, паровозні депо, міські станції.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Провісник Воланда і борець з українофобством Булгакова: невідомі факти з життя драматургів Івана Кочерги та Миколи Куліша
• З розстрілу бойчукістів почався Великий терор: невідомі факти про українського монументаліста Михайла Бойчука
• Філарет, Іван, Олександр та їхні знамениті нащадки: невідомі факти про великий український рід Колессів
• Життя, як неймовірний кіносценарій: невідомі факти про зірку українського театру та німого кіно Амвросія Бучму
• Захистити від русифікації: особливості виховання дітей у сім'ях української інтелігенції