Про Проню Прокопівну, зйомки із Зеленським, гастролі під обстрілами та еротичні сцени: акторка Тамара Яценко у "Точці опори"

Тамара Яценко — акторка театру та кіно, народна артистка України, найвідоміша театральна виконавиця ролі Проні Прокопівни у виставі за п'єсою Михайла Старицького "За двома зайцями". Лауреатка премії "Київська пектораль" за найкращу роль другого плану у виставі "Голубка" у Київському національному академічному Молодому театрі. Акторка телешоу "Довгоносики" знялася також у понад 70 кінопроектів, зокрема у серіалах "Останній москаль" та в другому сезоні "Слуги народу". 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Тамара Яценко розповіла про вистави у Харкові під час війни, роль Проні Прокопівни із п'єси "За двома зайцями", роботу з Володимиром Зеленським, російську культуру й те, як війна змінила українців.

Гастролі під обстрілами

— Коли ми з вами домовлялися про інтерв'ю, ви були на гастролях з комедійною виставою "Лазанья по-французьки". Куди її возили і як вас там приймали? 

— У нас такі "жарові" точки — Харків і Дніпро. Коли ми приїхали до Харкова, нас попередили, що бомблять приблизно по три рази через день.

— Ви не боялися? 

— Знаєте, десь дівається той страх, коли бачиш роботу, особливо зараз, і якусь перспективу. Ми з цією виставою повинні були туди поїхати ще до війни. Люди, звичайно не всі, не здавали квиточки і чекали на нас. Нам не дозволили грати в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, оскільки там немає бомбосховища. Тож ми грали в Культурному центрі.

— Під час вашої вистави не було повітряної тривоги?

— Пощастило. А нам завжди щастить, тьфу-тьфу. Нещодавно ми були в Чернігові. Початок вистави був о п'ятій вечора. Якраз о п'ятій почалася повітряна тривога, але тривала лише пів години, тож ми все встигли.

20 березня ми грали в Одесі — сонечко, природа, погода, тиша — все було шикарно, ніяких повітряних тривог. Повернулися 21-го і якраз у той день бомбили поруч з нами — влучило в монастир, загинули люди. 

— Вас більше сприймають як комедійну акторку. Вам легше на сцені розсміятися чи заплакати?

— Однаково, але мене використовують більше як комедійну акторку, бо таких набагато менше. 

"Радо дивлюся новини про те, скільки орків перебили"

— В часи таких страшних новин, постійних повітряних тривог, стресу, страху, ви даєте волю сльозам? Чи навпаки — підтримуєте і підбадьорюєте всіх навколо і себе?

— Чесно, ні разу не заплакала. Звичайно, я не можу дивитися жорстокі новини про те, як наших вбивають, страчують, знущаються. Але не можу дочекатися і радо дивлюся новини про те, скільки орків перебили, і від цього отримую задоволення.

— Ви виїздили з Києва чи ні? 

— Мене вирвали на 20 днів. Зранку 24 лютого мені надійшов дзвіночок від племінників: "Тітко Томо, збирайтеся, бо війна". Я спросоння кажу: "Яка війна? Я нікуди не поїду" Вони довго вмовляли мене кудись виїхати, але я не погодилася. Вирвали мене таки в кінці березня до Ржищева Київської області, який не бомбили тоді. Але в 2023-му вже й до Ржищева обстріли дійшли. От я там 20 днів пробула і повернулася назад на Оболонь.

— Ви народилися у селі Горенка на Київщині. Ваша хата там вціліла?

— Вціліла, хоча трошки пошкоджені вікна і стріха. А от у родичів у Гостомелі, куди я на танці колись ходила і грала, повністю будинок розбомблений. 

800 разів грала Проню Прокопівну

— Роль Проні Прокопівни у виставі за п'єсою Михайла Старицького "За двома зайцями" зробила вас знаменитою. Виставу поставив Віктор Шулаков у Молодому театрі. Скільки разів ви вже її зіграли? Чи не втомила вас вона?

— Майже 800 разів грала. 700 — точно. Треба було змінювати репертуар, тож я сама запропонувала ввести [іншу] актрису. Мене стали називати акторкою однієї ролі. Але ж я знала, що я не така. 

Коли я перестали її грати, мені запропонували драматичну роль Мадам Александри у виставі "Голубка". Там мати відправляє свого сина на війну. Глядачі не чекали від мене такого страшного монологу, тому що перша дія ніби комедійна. Я завжди отримувала оплески після цієї вистави. Війна і переживання на сина її змарнували, тож у фіналі вона виходить вже з палицею. Це для глядача несподівано.

— І Шулаков і, здається, Сергій Данченко, казали, що ви така акторка, яку в масовку не поставиш.

— До речі, Данченко хотів мене запросити до театру Франка, але йому помічники сказали, що на мене треба окремий репертуар брати. 

У нас була вистава Віктора Шулакова "Слово о полку Ігоревім", де українські жінки виходили у молилися перед нападом половців на Київ. Спочатку Шулаков мене не взяв у цю виставу, але інші акторки стали казати: "Чим ми гірші від Тамари? Хай вона теж у масовці побуде". Він сказав мені: "Вибач, але народ вимагає". Взяли мене у масовку, коли вистава вже гралася. Мені показали, де сісти під час сцени. Я вийшла і сіла не на своє місце. Тут виходить князь Ігор, а я на його місці. Мене відштовхнули, я впала на іншу акторку. Потім у сні Ярослава ми зіткнулися з іншою актрисою — вона летіла на два метри. Після вистави Шулаков підійшов і, стримуючи посмішку, сказав: "Дякую, Тамаро, за виставу, але більше я не хочу вас бачити і чути". Отак мене і звільнили.

Робота з Володимиром Зеленським

— Ви знімалися у фільмах "Я, Ти, Він, Вона" і "Слуга народу 2" з Володимиром Зеленським. Які спогади зберігаєте про знімання і що будете згадувати про спілкування з Володимиром Олександровичем?

— Дуже прекрасні спогади. Він був і як продюсер, і як актор. Дуже переживав, щоб усі були нагодовані, все перевіряв. Режисер "Слуги народу 2" (Олексій Кирющенко, — ред.) — дуже непосидючий, збалмошний. Була сцена, де я і Володимир Зеленський у купе, і він перевіряв, чи я справжня жінка чи переодягнений чоловік. Мусив тоді трохи доторкнутися до моїх грудей, то він так скромно: "Можу я..?" Він дуже тактовний, якщо порівняти з тим же режисером. Той постійно казав мені: "Докажи, що ти народна артистка" і робив по 11 дублів. А Зеленський показував мені великий палець догори і казав не звертати уваги.

— Трапляються у вас зазвичай суперечки з режисерами?

— Я їх до кінця завжди слухаю і думаю, до чого ж вони хочуть дійти. Я взагалі не конфліктна. Навіть в театрі, коли я отримала звання народної артистки і зі мною перестали вітатися деякі. Я влаштувала тоді такий неймовірний бенкет, а вони підмовили багатьох, навіть працівників сцени, щоб ті не приходили. Але я це передбачила і запросила найпрекрасніших людей. То ми так тоді відсвяткували, що наша чергова досі згадує. А ті не прийшли, не віталися і взагалі казали: "Та це взагалі не акторка". Я собі так вирішила, що я стою на умовній першій сходинці і буду собі йти далі. Згодом все владналося і стихло. Вони мене полюбили і навіть жалілися, якщо не ставили грати разом із ними. Я зла ніколи не тримаю, бо якщо ти озлоблений, вижити в театрі неможливо. 

Імпровізація

— Ви були єдиною жінкою в легендарному "Шоу довгоносиків" (1996-1999), де була купа імпровізацій і роботи без сценарію. Як ви погоджувалися на таке? 

— Мені цікаво було. Хоча я розуміла, що це небезпечно, бо казатимуть, що коли я так прекрасно клоунесу граю, чи зможу я зіграти драматичну роль. Однак я пішла на це і не жалкую.

Проте були там і дискомфорти. Коли ми зранку приходили на майданчик, нам клеїли носи, що не можна було навіть чаю попити. І, бувало, сиділи чекали, поки допишуть сценарій. Часто було так холодно на зніманнях, що з рота навіть пар ішов.

Одного разу я вирішила схитрувати — підмовила гримерницю Людочку, аби приклеювала мені ніс прям перед тим, як викликатимуть на зйомку. Вона погодилася. Я собі спокійно сиділа, пила чай. Коли команда: "Всі на сцену! Зйомка!" Я до Люди, вона мені приклеїла ніс і я пішла. І от під час однієї зі сцен ніс відклеївся і впав. Віктор Приходько (керівник проєкту, — ред.) прочухана зробив гримерці. Тоді вже Люда сказала "вибач" і клеїла носа заздалегідь.

— Чи комфортно вам імпровізувати?

— Я люблю імпровізувати. Це мені допомагає, особливо коли з акторами-алкоголіками граєш, бо і таке бувало. Коли вони "під мухою" забували текст, я вивчила їхній текст і така: "Ви мені це хотіли сказати?" Доводилося за двох грати. Але якби ж вони ще не заважали! Бо вони як згадують текст, то продовжують і не дають мені далі грати. Це дуже смішно! Зараз такого немає.

— Ви з Молодим, а колись із Молодіжним, театром працюєте вже багато років. Які зараз між вами відносини?

— Прекрасні. Мене чекають. Коли я вийшла з репертуару, тому що у нас були російські твори, то мені пропонували щось. Але я чесно сказала, що якщо на мене щось візьмете, то я прийду і повернуся. Час зараз дуже дорогоцінний і просто так його втрачати я не можу.

Російська культура

— Що ви зараз думаєте про російську культуру? 

— Розумні люди кажуть, що ні Ломоносов, ні Пушкін, ні, Лєрмонтов не винні за цього ідіота, крихітку Цахеса — Путіна. Вони не винні. Це зло прийшло. Не треба ототожнювати. Російська мова не винна, хоч я розумію, що болить сильно. Я ж навчалася у Російському інститути театрального мистецтва… 

— Ваші знайомі звідти дзвонили, щось казали?

— Не хочу з тими знайомими розмовляти і щось їм пояснювати. Хоча намагалася. Сестра дружини мого брата живе в Росії. Вона дзвонить і каже, що ми вісім років знущалися над донецькими. Що ти їй поясниш? Вони ж зазомбовані. Можливо, згодом самі себе перевиховають. 

— Ви в це вірите? Це можливо? 

— Я вірю, але на це треба роки.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про те, чому Росія краде нашу історію, та як її відвоювати: акторка Ірма Вітовська у "Точці опори"
• Про те, що возив з-за кордону, виставу у темряві та чому може розплакатися: актор Богдан Бенюк у "Точці опори"
• Про родичів у Росії, найжахливіші спогади та ставлення до російської культури: оперний співак Сергій Магера у "Точці опори"
• Про Донеччину 2014 року, Херсон, племінника у полоні та театр: акторка Олена Хохлаткіна у "Точці опори"