Навіть доньки народилися через день: історія величезної дружби побратимів, яку обірвала війна

Два роки тому Тетяна готувала сюрприз для свого коханого — хотіла зробити його день народження особливим. Але Максим свій подарунок так і не побачив. Того дня він загинув на фронті. Йому назавжди 21.

Завдяки проєкту "Я не забуду" Тетяна хоче здійснити мрію Максима — познайомитися з побратимом, який став йому братом на війні.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Максим

Тетяна Рябоконь жила в Донецькій області, в селищі Маяк, що недалеко від Покровська. У червні 2022 року сюди на дислокацію приїхала нова група військових, серед яких був 19-річний Максим Голяк. Хлопець із селища Солоне, що на Дніпропетровщині, став на захист країни добровольцем 27 лютого 2022 року.

Максим з побратимами оселився у сусідньому будинку від Тетяни.

"Селище маленьке, хтось новий приїжджає — ми дружимо. Максим з побратимами приїхав наприкінці червня, і буквально через кілька днів, 30 червня, у нього був день народження. Ми з друзями пішли до них. Я познайомилася з Максимом, але якоїсь особливої уваги не було", — згадує вона першу зустріч.

Через кілька днів Тетяна зустрічалася зі своєю компанією, і до них підійшов Максим, тоді вже почалося їхнє спілкування.

"Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. Я старша за нього на 4,5 роки. Але різниці я зовсім не відчувала. Він одразу сказав мені, що хоче сім'ю, дуже сильно хоче дитину, особливо дівчинку. Це було наше взаємне бажання", — сказала вона.

За тиждень після знайомства Максим прийшов до мами Тетяни і попросив руки дочки.

У вересні Тетяна дізналася, що вагітна. Максим дуже цьому зрадів. У жовтні йому дали недовгу відпустку, і вони одружилися, Тетяна стала Тетяною Голяк. А 13 травня 2023 року у подружжя народилася донька.

У червні Тетяна готувала сюрприз Максиму на 21-й день народження — картину, на якій він зображений у військовій формі. Але подарунок іменинник так і не отримав.

"Він мав приїхати 1 липня, ми хотіли якраз дочку охрестити. І я йому написала — приїдеш і сам відкриєш подарунок. Але він так і не приїхав. І так і не дізнався, що там за подарунок", — сказала Тетяна.

У свій день народження, 30 червня, Максим поповнив ряди Небесного легіону. Тепер йому назавжди 21 рік.

"Напередодні мені наснився сон, що Максим перебував з побратимами на позиції і їх затопило. Побратими змогли вибратися, а він — ні. Я кричала: "Максим!", але його ніде не було. Я прокинулася, одразу — до телефону. Ніякого SMS, нічого. Вийшла в зал, а мама плаче. Питаю: "Щось з Максимом?". Вона каже: "Так". Я вибігла на вулицю і почала кричати. Це був такий біль, я навіть не пам'ятаю, що зі мною відбувалося далі", — поділилася Тетяна.

Максима поховали 3 липня 2023 року, на його малій батьківщині — в селищі Солоне. Їхній з Тетяною дочці Ані на той момент було всього півтора місяця.

Зараз Тетяна з дочкою, мамою і родиною сестри — в евакуації, винаймають невеликий будинок в Яготині на Київщині. Ані вже 2 роки, дівчинка зовні — копія свого тата.

"Зараз вона вже все розуміє, знає про свого тата. Я їй показую фото, відео. Їй його не вистачає. Вона просить його портрет: "Мама, дай тата". Ходить, обіймає його, гладить. Каже: "Ось мій тато". Це дуже важко", — зазначила Тетяна.

Останній раз на могилі чоловіка Тетяна з дочкою були в липні 2024 року. Зараз добиратися туди з маленькою дитиною небезпечно.

"Зараз ми не можемо поїхати, тому що потрібно їхати через Полтавську область, через Дніпро. А в Дніпрі зараз небезпечно. А потім ще потрібно доїхати до Солоного. Тому поки що ми не можемо поїхати", — пояснила вона.

Картину, яку Тетяна хотіла подарувати Максиму, вона передала його батькам. Але зараз портрет висить у його рідної сестри.

"Тому що його татові досі дуже погано. Він теж військовий, він приєднався до ЗСУ через тиждень після Максима. І думаю, він поки просто не зміг би дивитися на цю картину. Як і я, я теж не можу", — поділилася вдова.

У Максима на війні був найкращий друг Анатолій Андрусик, якого він хотів познайомити з Тетяною. Але не встиг. Жінка вирішила здійснити мрію коханого і звернулася до проєкту "Я не забуду" з проханням розшукати побратима.

Анатолій

Анатолій Андрусик і Максим Голяк дружили з дитинства — разом гуляли, у футбол грали, в кафе сиділи... І на строкову службу вирішили піти разом.

"Раніше був призов з 21 року, а нам було тільки по 18. А всі наші друзі були на два роки старші за нас. І їх почали призивати до армії. І ми думаємо, що зараз прийдуть і нас заберуть. Вирішили не чекати, і самі пішли до військкомату, написали заяви за власним бажанням про вступ до лав ЗСУ і пішли служити", — розповів Анатолій.

Після призову друзі потрапили до навчального центру "Десна", де пройшли базову військову підготовку. Потім їх розподілили до різних родів військ. Через півтора року після закінчення строкової служби, 21 грудня 2021 року, вони звільнилися. Разом планували вступити на службу в поліцію — вже подали анкети, навесні мали їхати на навчання до Києва.

Але 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. І друзі знову разом прийняли рішення, що підуть на фронт. Анатолію на той момент було 20 років, а Максиму — ще 19. Вони вступили до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

"Як наймолодших нас спочатку оформили в роту матеріального забезпечення. Але ми там всіх обдурили. Увечері в їдальні був збір — набирали людей у штурмові батальйони. І створювалася батальйонно-тактична група. Ми з Максимом тихенько відійшли від усіх і записалися в цю групу. І поїхали в зону виконання бойових завдань у Харківську область, на Ізюмський напрямок", — продовжив Анатолій.

Вже 3 березня 2022 року хлопці були на передовій. Каже, було важко, але їм хотілося саме воювати, попри наявність варіанту служити в тилу.

Максим і Анатолій були постійно разом — і в нарядах, і на бойових завданнях.

"Був такий наряд — пост повітряного спостереження, де потрібно було стояти всю ніч на вишці. На нього ніхто не хотів їздити, але ми їздили, бо там можна було вдвох чергувати (а на інші наряди по одному заступали). Саме тому ми вибрали цей пост — хоч і важко, але разом. Нам куди завгодно, тільки б удвох, щоб не розділяли нас. Ми з Максимом були як рідні брати", — зазначив Анатолій.

Він згадав їхній перший день саме в бойових умовах. Приїхали в місто Барвінкове Ізюмського району, там знаходилася військова перевалочна база. Надійшла команда, що ворог здійснив прорив, і потрібно висуватися на відбиття і утримання позицій. Всі швидко зібралися, почали під'їжджати автобуси. Анатолій з Максимом побачили перший автобус і одразу в нього вскочили, а все їхнє відділення стояло ще в черзі на завантаження. І командир водієві каже: "Все, вистачає людей, зачиняй двері". І друзі поїхали на позицію, одні зі свого відділення.

Приїхали на позицію. Мороз сильний, сніг пішов, а ще й позиція прямо біля води. Анатолій з Максимом окопалися, із сільського свинарника принесли соломи, щоб тепліше було лежати. Заступили в першу ніч на чергування.

"Страшно, ми перший день на війні. А раптом бій, а ми ще не знаємо, що робити. Набрали собі одноразових гранатометів, патронів повні кишені. Гребли все, що могли винести. Я відпрацював свою зміну, Максим заступив на чергування. Вночі почався авіаналіт. Сильно бомбили, потім трохи танки стріляли. Максим чергував, а я міцно спав у спальнику. Він мені каже: "Вставай, тут війна йде". Я йому: "Та нормально все. Я буду далі спати". Він: "Добре, тільки тихенько, не хропи". Вночі я сплю, він підходить, і по мені ногою — лясь: "Досить хропіти, вже всі кацапи чують, де ти знаходишся", — згадує боєць.

Найближчий населений пункт знаходився на відстані близько 3 кілометрів.

"У тому населеному пункті під Ізюмом, де ми стояли, люди були просто класні. У цьому селі було кілька хат, куди ми могли з позицій приїхати помитися, відпочити. Такі мініротації проводили. Так місцеві в ці будинки нам стягували все, що тільки у них вдома було", — зазначив Анатолій.

Якось знову вдвох перейшли на іншу позицію. Розвідка повідомила, що мала йти колона ворога. Знову страшний холод. Анатолій пішов відпочивати, Максим залишився стежити за ситуацією.

Анатолій сів біля залишків багаття, на яке хлопці клали бляшаний лист і відігрівали ноги. І задрімав. Настала його черга змінювати Максима.

"Я йду такий сонний. Дивлюся, стоїть щось дивне. Я: "Максиме, Максиме". Мовчить. "Максиме, ти що, жартуєш, чи що?". Мовчить. А ми ж, коли були маленькими, надивилися фільмів про війну, там вороги могли прикидатися ким завгодно, маскуватися під усіх. У мене аж ступор. Я накрутив собі такого, що мама дорога! А виявилося, що Максим через холод надів на себе спальник і стояв у ньому, а у нього ще автомат висів, і цей спальник розтягував до дивної форми. Потім Максим відгукнувся і посміявся з мене. І він не пішов спати, залишився зі мною чергувати далі. Ми сиділи, і до ранку з цієї історії тягнули приколи", — розповів боєць.

За пів року до загибелі Максима друзів розвели по різних підрозділах. Спочатку вони були в батальйонно-тактичній групі, яку формували саме під Ізюмську операцію. Коли операція завершилася, групу розформували, створили мобільну вогневу групу, у якій друзі були разом ще десь місяць.

Потім прийшов новий штатний розподіл, і в бригаді все змінилося. І так сталося, що Максима перевели в роту підвезення боєприпасів, а Анатолія — в роту підвезення паливно-мастильних матеріалів. Максим попрямував на дислокацію в селище Маяк, а його друг — в інше місце.

Звичайно, друзі не припинили спілкування. Якось Анатолій приїхав в селище Маяк отримувати ПММ, боєприпаси. Заїхав до Максима.

"А вони там жили в будинку, прямо біля Тані. А я ж нічого не знав. Хлопці кажуть: "Он Максимова жінка ходить" — "Яка жінка?". Я думав, що вони прикалуються. І тоді Максим мені розповів, що познайомився з дівчиною, закохався, що думає одружитися. Я йому: "Максим, ти що? Ще рано, треба ще погуляти". А він: "Ні, буду одружуватися, а ти будеш свідком у РАГСі", — згадує Анатолій.

Але йому не вдалося бути присутнім на весіллі друга — Анатолій довго був на позиціях, і його не відпускали. Потім він отримав поранення, місяці лікування.

Попри те, що Анатолій відмовляв друга одружуватися, мовляв, ще молоді, він одразу після Максима теж одружився. Однак тепер Максим не зміг бути присутнім на його весіллі через завдання на Бахмутському напрямку, де вже йшла активна військова кампанія.

У Анатолія і Максима навіть дочки народилися з різницею в один день — 12 і 13 травня 2023 року. Максим повинен був бути хрещеним батьком дочки свого друга, але не встиг.

"Ми просто ще до війни домовилися: у кого першого буде дитина, другий стає хрещеним батьком і кумом. Так вийшло, що я перший дізнався, що у мене буде дитина", — пояснив Анатолій.

Друзі мріяли познайомити свої сім'ї, разом поїхати у відпустку.

"Ми з Максимом до повномасштабної війни любили відпочивати разом. І так само хотілося і з сім'ями зустрітися, погуляти, познайомитися. І дружити сім'ями. Щоб діти дружили так само, як ми з Максимом", — зазначив Анатолій.

30 червня 2023 року Анатолій встиг привітати друга з днем народження — хлопці обмінялися голосовими повідомленнями. Максим відповів, що скоро приїде, і вони зустрінуться.

"Я йому ще написав: "Ти додому їдеш на день народження?". Але він мені вже нічого не відповів. Коли я дізнався, що сталося, я, напевно, 20 разів на повторі його прослуховував. Я до останнього не вірив у це. Я не знаю, як описати цю втрату. Для когось це був друг, побратим. А для мене це як ніби рідного брата втратив. Ми з ним були дуже близькі", — поділився він.

Анатолій досі пише Максиму повідомлення в особисті.

"Пишу, коли мені хочеться з ним поговорити, розповісти йому про своє життя, про якісь обставини, проблеми. Коли у мене з'являється можливість поїхати з фронту додому, а це нечасто, то завжди намагаюся заїхати до нього на могилку — сиджу, розповідаю йому. У мене таке відчуття, що він мене чує, і якось легше стає. Я досі не можу прийняти його загибель, я досі чекаю, що хтось подзвонить і скаже заповітне — переплутали. Я розумом все розумію, але...", — сказав він.

У Анатолія залишилася пам'ятна річ — бордовий берет, який йому подарував Максим після їхнього виходу з Ізюмського напрямку.

"Це берет наших десантних військ. Він символізує кров десантників, яка злилася над небесами. І я хочу передати його тобі, Таню", — сказав він.

А Тетяна познайомила друга свого чоловіка з Анею — дочкою Максима.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Мати шукала безвісти зниклого сина, а знайшла майбутню дружину для нього: історія захисника Івана Іщенка
• Вона сказала "так": неймовірна історія кохання бойової медикині та артилериста
• Всі побратими загинули, вижив тільки я: ветеран Гліб Беня розповів про останнє бойове завдання і свій порятунок
• Після обстрілу отямилася в морзі: драматична історія Нелі Леонідової, яка врятувала двох дітей
• Трагічний день у Суджі: історія загибелі дев'яти українських бійців