Фільм "На звук сирен": про ціну порятунку людей під час війни говоримо з режисеркою Анною Цигимою

Рятувальники, психологи ДСНС і робота під вибухами — усе це показує новий документальний фільм “На звук сирен”. Стрічка фіксує реальність 2025-2026 років: виїзди на місця влучень, роботу після обстрілів і людей, які щодня працюють там, де інші рятуються. Режисерка Анна Цигима на прямому зв’язку зі студією “Ранку Вдома” розповідає, як виникла ідея фільму, де проходить межа між камерою і реальним життям, а також як стрічка допомагає адвокації України за кордоном.

Ведучі — Дарія Кудімова та Денис Мінін.

— Як виник цей проєкт? Звідки з’явилася ідея і скільки часу минуло від задуму до її реалізації?

Спочатку повномасштабної війни наша команда займається документуванням воєнних злочинів — ми знімаємо історії, фіксуємо події. Майже після кожних масштабних вибухів чи руйнувань приїжджаю на місце, як документалістка-режисерка.

Одного разу мене дуже вразило і змусило замислитися. Тоді я побачила психологів ДСНС. Раніше я не звертала уваги на цю професію і не розуміла, чим вони займаються на місцях прильотів, чесно кажучи. Пізніше я зрозуміла, наскільки це важлива, хоча й непомітна, деталь у цьому складному й дуже пропрацьованому з початку війни процесі.

Вони оберігають людей, які чекають на своїх рідних і близьких з-під завалів. І я подумала, що важливо зняти та розповісти їхню історію.

Ми всі, українці, живемо у війні. Але ці люди щоразу на місцях "прильотів" вислуховують ці всі історії. І як вони можуть з цим далі жити?

— Як вам, як режисерці, було працювати з тим, що це водночас і робота для людей, і для вас? Як ви балансували між емоціями, роботою і художнім підходом? Що було найскладнішим у реалізації проєкту?

— Ми все-таки журналісти-документалісти, які живуть у війні. Ми не їдемо кудись, не можемо відпочити. Тобто це наша робота. І я за ці роки війни, починаючи з 2014-го, бачила дуже багато, тому це вже сприймається як частина професії.

Просто тут з’явилися нові для мене люди — відкриті та прекрасні, які страшенно пишаються своєю роботою. Вони не думають про обстріли чи небезпеку, коли виїжджають на виклики.

І далі у цьому фільмі ви побачите іншу лінію — це дружини рятувальників, які залишаються вдома з дітьми. І саме вони дуже сильно проживають усі ці історії обстрілів.

— У фільмі є психологи ДСНС. Якщо про рятувальників знають усі, то про психологів на місцях ударів майже не говорять. Що вас найбільше вразило в їхній роботі?

— Вразило те, що дівчата навчилися “вимикатися”. Не просто так вони працюють психологами — у них є методики, як не приносити цю біду додому, як “відключатися” після виїздів.

Усі ці роки вони стали справжньою “паличкою-виручалочкою” для рятувальників. Бо працюють не лише з цивільними на місцях "прильотів", а й весь час працюють зі своїми хлопцями — особливо там, де, на жаль, є втрати.

Вони виїжджають, говорять, застосовують різні практики. Є навіть кінологічні бригади, тобто вони навчились співпрацювати, навчились постійно розвивати цю справу. Тому для мене це стало неочікувано приємним відкриттям.

— Знімальний період фільму охоплює 2025-2026 роки. Україна живе у стані війни з 2014 року, а з 2022-го — у повномасштабній. Чи звикли ми до обстрілів? Чи стали вони буденністю для рятувальників?

— Як мені говорили рятувальники у фільмі, для них кожен виїзд — це звичайний виїзд. Але насправді там завжди є адреналін, бо кожен виїзд однаково небезпечний. Щодо українців — ви самі знаєте. Хтось, можливо, вже звик, хтось ні. Але я наведу кілька статистичних даних.

За весь час повномасштабного вторгнення загинуло 114 рятувальників — це дані з фільму, ми надсилали запит до Міністерства внутрішніх справ.

Однак після виходу фільму вже цифри, на жаль, змінились. Через тиждень після фінального монтажу загинули ще двоє рятувальників у Полтавській області [...].

— Для кого цей фільм насамперед: для українців, які й так щодня це переживають, чи все ж більше для міжнародної аудиторії?

— Ми, Лабораторія журналістики суспільного інтересу, орієнтуємось більше на міжнародного глядача. Усі фільми, все, що ми робимо, ми робимо більше для міжнародної аудиторії, для адвокації України. 

Наша журналістка Наталка Гуменюк весь час їздить на різні конференції та події. І на кожній такій події вона спеціально підбирає один з наших фільмів, пов'язаний з конкретним міжнародним воєнним злочином. 

І цей фільм, "На звук сирен", перший його показ буквально після монтажу через там 1-2 дні відбувся у великій залі ПАРЄ для євродепутатів.

У той же день між ними почалися розмови про те, як і чим допомогти рятувальникам. Можливо, якісь поїздки для психологічних ретритів та інші ідеї. Тож, так, це дійсно більше для міжнародного глядача. 

— Мені здається, що європейські партнери вже сприймають такі сильні документальні стрічки як вашу майже як reels в Instagram. На вашу думку, чи справді це впливає на ухвалення рішень щодо України?

— Звісно, впливає, тому що ми показуємо для конкретних людей, для євродепутатів. От вони, наприклад, збираються, ми показуємо, вони всі плачуть і є той невеличкий момент, коли вони ще не можуть це забути, пережити і є якийсь процес роботи з ними. Є емоція, після якої з ними можна працювати.

27 травня я вас всіх хочу запросити на спеціальний показ фільму в "Українському Домі".

Більше ексклюзивних інтерв’ю читайте на сайті:

• Таємниці магічного Києва: про прем’єру сімейного фентезі "Хрещатик 48/2" говоримо з режисером та акторами
• 90% акторів — військові: Любомир Левицький і Павло Текучев розповіли про залаштунки екшн-трилера "Кіллхаус"