90% акторів — військові: Любомир Левицький і Павло Текучев розповіли про залаштунки екшн-трилера "Кіллхаус"

Українське кіно продовжує дивувати світ. Стрічка "Кіллхаус" стала першим у світі художнім фільмом про порятунок людей за допомогою дронів. В основі сюжету — реальна історія родини, яка намагається врятувати свою доньку з окупованої території, а єдиним шансом стає спецоперація українських військових. Про процес зйомок, акторів і роботу над сценарієм говоримо в студії "Ранку Вдома" з режисером і продюсером Любомиром Левицьким та актором Павлом Текучевим.

Ведучі — Дарія Кудімова та Денис Мінін.

— Як відбувалися зйомки фільму? Ми знаємо, що 90% акторів — це справжні військовослужбовці. Як їх відбирали?

Любомир Левицький: Фільм справді унікальний тим, що в ньому практично 90% всіх акторів — це справжні військовослужбовці: спецпризначенці Головного управління розвідки (ГУР), Служби безпеки України (СБУ), Третього армійського корпусу.

Зйомки теж були непростим викликом, бо одна на одну накладалася логістика виробництва фільму, логістика армії та транспорту, погода, графіки акторів і бойові пацани, які приїжджали між завданнями на зніманнях.

Це був великий виклик, але, знаєте, ніби вищі сили дуже сильно хотіли, щоб цей фільм стався, і в якийсь момент я себе відчував таким менеджером… і просто намагався робити все, щоб це все склалось.

— Що було найскладнішим у збиранні цього пазлу?

Любомир Левицький: Напевне, зібрати всіх в купу в один час. Я не уявляю, як ми це зробили… Це дуже складно.

Павло Текучев: Я пам’ятаю ці враження, коли зустрічаєш Любомира на майданчику і бачиш по його очах, що сьогодні якась магія, бо все складається, за 10 хвилин ще нічого не зламалося.

— Як вам було працювати поруч не зі звичними акторами, а з військовими? Напевно, це і тестостерон, і відповідальність, і певна внутрішня незручність на початку.

Павло Текучев: Я б навіть поставив у зворотному напрямку: незручність, відповідальність, тестостерон.

Насправді спочатку було страшно, бо ти розумієш рівень своєї відповідальності, що тобі зараз доведеться відтворити, а це неможливо зіграти, це можна тільки бути військовослужбовцем.

Але після того, як ти знайомишся з хлопцями, бачиш, наскільки всі налаштовані… Також Любомир дуже класно об’єднував всю команду.

Це не були знімання фільму в класичному розумінні. Це була реально одна команда, яка працює задля однієї цілі. Всі розуміли, що вони роблять. І коли потрапляєш уже в цей процес, ти розумієш, наскільки всі заряджені, і такий: “Ой, клас, я теж, я з вами”.

Військовослужбовці теж казали: “Хлопці, наше благословення у вас є, давайте, працюйте”. І ми всі працювали заодно.

— Це ж треба було якось збалансувати художній твір, екшн і страшну війну, яка досі триває та щодня забирає життя. Як ви намагалися витримати цю межу, щоб вас не звинуватили в кон’юнктурщині?

Любомир Левицький: Найголовніший меседж фільму — це точка єднання, бо ворог дуже боїться українців, коли вони єдині, і робить усе для того, щоб нас роз’єднувати різними способами.

Цей фільм — це точка єднання.

У ньому ми намагаємося об’єднати роз’єднану українську сім’ю. Також є три підрозділи з абсолютно різними характерами та школами. Це три різні благородні звірі, яких ми теж об’єднуємо в одній операції.

Найважче, напевно, було спіймати баланс між кінематографічністю і правдоподібністю […].

Можете уявити, наскільки багато було правок, змін і всього іншого. Ми шукали баланс: як залишити справжнє життя, але водночас зробити це круто, тому що мені хотілося створити формат блокбастера. 

Хотілося показати, що війна має два полюси: це біль і страждання, які ми переживаємо щодня вже декілька років, і героїчна частина.

Мені здається, що художнє кіно сьогодні має фокусуватися на героїчній частині, тому що документальне кіно — це про життя сьогодні, а художнє кіно — це про життя завтра. Ми візіонери, ми маємо робити так, як хочемо, щоб це було.

— До речі, про правки: сценарій консультували аналітики ЦРУ?

Любомир Левицький: Так, ми в титрах поставили консультант №1, консультант №2.

— Що вони хотіли прибрати з фільму, а що додати?

Любомир Левицький: Ні, вони ніяк не впливали. Річ у тім, що в нас була співпраця з різними українськими спецслужбами, і, оскільки у фільмі присутні ЦРУ, нам важливо було запитати, чи ми правильно показуємо деякі речі, чи ми не робимо якийсь крінж.

Нам сказали: “Оце окей, це круто, це круто, це круто”. Загалом подякували, що ми їх не показуємо поганцями. Я відповів, що поганці в нас в кіно тільки одні (це російські окупанти, — ред.).

— Павле, що відбувається з вашим героєм і що було найскладнішим для вас у цій ролі?

Павло Текучев: Враховуючи весь хронометраж фільму, це недовга історія, але дуже яскрава. Любомир сказав так: “У тебе не головна роль, але головна”.

Це динамічна, яскрава історія всередині іншої величезної історії. 

Мені подобається в цьому кіно, що тут є все: і динаміка, і екшн, є моменти, коли можна навпаки трохи відлетіти, відпочити, побачити гарну картинку, побачити гарну роботу військових, є момент задуматися.

І от я відповідаю за невеличкий шматочок екшну в цьому фільмі.

— Що було для вас найскладнішим?

Павло Текучев: Найскладнішою була відповідальність, що треба зіграти роль контррозвідника, ще й спецпризначенця, а не просто військовослужбовця.

Але дійсно хлопці дуже допомагали — ті, з якими я працював. У мене там взаємодії зі зброєю, мабуть, секунд 15, але навіть їх я відпрацьовував, мабуть, години три. Просто як правильно діставати пістолет тощо.

— Який найкращий та найщиріший відгук ви почули та найгірший? 

Любомир Левицький: Насправді, я не очікував, що так буде, правда. Я думав, що це буде "нормально" чи "класно" — такі будуть коментарі. Але люди писали просто, ну, такі повідомлення… 

Щоб ви розуміли, люди зараз тату б'ють із репліками з фільму. 

Мені дуже приємно, що люди зчитали всі ті меседжі, які я заклав як сценарист на кожному рівні, і кожен бачить своє. І особливо приємно, коли ти знаєш, що люди ходять по вісім, по сім разів на фільм, уявляєте? У нас статистика неймовірна в цьому сенсі.

Найкращі коментарі, це коли писали, що комусь цим фільмом ми повернули життя, а комусь надію. 

Насправді, цей фільм — він для повернення надії, бо ми під впливом декількох років щільної війни трохи "посипались". 

— Ми країна, яка не висипається вже понад чотири роки.

Любомир Левицький: Це втома. Втома всіх — і військових, і цивільних. Тобто ми всі трохи виснажені.

Я подумав, нам потрібно щось, що знову об’єднає нас і дасть мотивацію. Тому найкращі коментарі — це коли люди пишуть, що фільм знову повернув їм надію і віру. Це дуже важливо.

Найгірше… я не знаю. Це радше з кіноіндустрії прилітає щось від критиків, які завжди чимось незадоволені: то чому в шапці, то чому без шапки. Але немає нічого такого, щоб я потім подумав, що зробив щось не так.

— Що далі чекає на фільм? Чи побачить його західний глядач?

Любомир Левицький: Обов’язково. Це кіно має експортні амбіції. Воно зроблене в такому форматі, щоб історія була зрозуміла глядачу в усьому світі.

Зараз ми ведемо перемовини з великим американським дистриб’ютором, щоб зробити централізований прокат у кінотеатрах по всьому світу.

Подивимося, як це буде працювати, бо це і для них, і для нас експеримент. Згодом, думаю, наприкінці осені, він вже з’явиться на платформах.

Читайте також: "Тиждень австрійського кіно" в Україні: про програму цьогорічного фестивалю розповів Ілля Дядик