Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ

Військові витіснили співаків, акторів та стали кумирами українських дітей. А діти стали їхніми рятівниками.

Героїня сьогоднішнього випуску програми "Я не забуду" — 11-річна Валерія Єжова. Вона чемпіонка світу та Європи з шашок серед дівчат свого віку. Завдяки своєму спортивному захопленню Валерія допомагає ЗСУ, і сьогодні здійсниться її мрія — зустріч з військовослужбовцем, якому дівчинка допомагала під час лікуванні після поранення.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Любов

Любов Єжова — корінна киянка, юристка за освітою. Разом з чоловіком виховує двох доньок: 11-річну Валерію та 8-річну Маргариту.

— Як Валерія почала грати в шашки?

— Вона прийшла в Будинок творчості, куди ходила на гуртки, і побачила на стенді вивіску, що відкривається новий гурток — шашки. Сказала: "Можна я спробую?" Я спочатку трошки скептично поставилася до цього. Бо ми в родині не грали в шашки на той момент. Так Валерія спробувала, її затягнуло, вже п'ятий рік займається.

Дуже радіємо її перемогам. Тато наш дуже радіє, він найбільше з усієї родини пишається цим.

Найціннішій для Валерії кубок — з чемпіонату світу з класичної програми. Вона стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років з шашок у 2021 році. Також у неї три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. Також у Лєри близько 60 медалей. П'ять років поспіль Лєра ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Неодноразова чемпіонка України, чемпіонка світу, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку.

— А як виховати чемпіонку?

— Мені здається, це в першу чергу залежить від дитини, від її мотивації, її бажання перемагати та найголовніше — бажання працювати для цього. Тому що вона тренується по декілька годин. Те ж саме з партіями на турнірі. Ось ми на чемпіонат їздили, там партія тривала 4 години. Тобто висидіти це дуже важко.

Там можна встати, правда, вийти, попити водички. Але це час іде, а вони грають на час, в кого він раніше скінчиться, той програє по часу.

Тому в першу чергу все залежить від дитини. Ось наша молодша донька не змогла грати в шашки. Вона непосидюча, вона не витримує всидіти так довго.

— А ви, як мама, якось мотивуєте? Кажете, що щось купите, якщо виграє, чи ні?

— Ми її так спонукали, можливо, коли Лєра тільки починала — коли вона вигравала якісь серйозні турніри, то ми робили їй подарунки. Зараз цього немає, зараз вона сама знає, що їй треба перемагати, треба боротися до кінця. Матеріальних мотивів точно немає.

— Як Лєра ставиться до чемпіонства?

— Вона не хизується. Навпаки. Якщо чесно, вона трошки соромиться популярності, яка на неї впала після того, як вона зайнялась волонтерством. І коли, наприклад, в транспорті, в метро її впізнали, то вона трошки відчуває себе не дуже.

— Любо, що вашій сім'ї довелося пережити під час великої війни?

— Перший тиждень ми з родиною жили в шкільному підвалі, тому що ми живемо на 12 поверсі. Дуже високо, дуже гучно. В ніч на 25 лютого був приліт по житловому будинку десь у кварталі біля нас і діти дуже злякалися. Ми ночували в підвалі, приходили додому лише поїсти, прийняти душ, погодувати наших кішок.

Батьки мої весь цей час перебували в окупації в Бучанському районі, без світла, газу, зв'язку. Ми навіть не знали, побачимо ми їх взагалі ще чи не побачимо. Зв'язок обірвався 27 лютого, і після того майже не було зв'язку. 7 квітня ми лише приїхали і побачили їх після звільнення.

— Як Лєра почала волонтерити?

— Коли наші військові звільнили Київську область, коли Лєра мала змогу побачитися з бабусею і дідусем, то вона вирішила якось допомогти українським військовим, якось віддячити. І вона спитала в мене, що вона може зробити такого, щоб якось допомогти. І я її наштовхнула на цю ідею. Я сказала: "Подумай, що ти вмієш робити найкраще?" Вона сказала: "Вмію грати в шашки". Ось і виникла ідея грати в шашки на допомогу для ЗСУ.

— Де грали, з ким грали?

— Починала грати біля місцевого супермаркету. Ми взяли дитячі стільці, вона сіла біля входу, а я пішла в магазин по продукти. Думала, ну, зараз вийду, якщо ніхто з нею не зіграв, сяду сама зіграю, дам якісь кошти дитині. Коли я вийшла, біля неї вже черга стояла. В неї вже було пів коробки грошей, і вона була дуже радісна, натхненна з цього приводу, що все ж таки люди сприйняли це позитивно.

А ще в парку Шевченка вона грала.

Правила в неї такі. Якщо в неї хтось виграє, він може не донатити. Але якщо чесно, не було людей, які б не донатили. Ті, хто вигравав — були, бо Лєра грала з майстрами спорту, з кандидатами в майстри спорту. Але все одно всі донатять, навіть якщо вона не може обіграти. А ось якщо її не можуть обіграти, то мають дати суму від 1 гривні на власний розсуд на ЗСУ.

В неї були постійні "клієнти" — хлопчики біля дому, то вони по 10, по 50 копійок давали. Вони декілька разів на день бігали, грали і кидали просто монетки.

І військові грали, і поранені бійці були. Вони грають і висловлюють слова подяки.

Також Лєра грала з відомими людьми. Наприклад, з Ектором Хіменес-Браво, з Володимиром Остапчуком, з Костянтином Войтенком, з ведучими різних телеканалів.

— Скільки вашій дочці вдалося зібрати коштів, граючи в шашки?

— 173 тисячі гривень.

— І що вона зробила з цими грішми?

— Вона передає в різні фонди, передавала 28-й бригаді, 30-й бригаді, вони збирали на апарат ШВЛ. 112-та бригада попросила не коштами, а щоб купили інвертор напруги.

— Як військові та волонтери реагують на цю допомогу від дитини?

— Військові завжди обіймають, кажуть слова подяки. Сергій Притула дуже розчулився. Це, до речі, була перша сума, яку Лєра передавала, він навіть розплакався. Я плакала разом з Сергієм Притулою.

— Як військові та волонтери дякували Лєрі?

— Найцінніше, звичайно, це нематеріальні подарунки. Наприклад, 28-ма бригада подарувала прапор з підписами хлопців. І цей прапор висить у Лєри в кімнаті. Вона дуже пишається цим.

— А про що Лера мріє?

— Лєра дуже хотіла зустрітися з військовим, якому вона допомогла. Його звуть Олексій Притула. Він навчався з моїм чоловіком в одній школі, в паралельних класах в місті Ізмаїлі. Він воював, отримав під Лиманом страшні поранення. Лєра про це дізналася і вирішила допомогти на лікування йому. Ми поїхали в шпиталь, до Олексія не пускали, але зустрілися з його дружиною Юлею. Лєра підписала конвертик і передала герою. Ось Лєра дуже хоче познайомитись з Олексієм, побачити його.

— Вкотре вражає, що для дітей зараз важливо зустрітися не з акторами, не зі співаками, а з військовими.

— Цінності змінилися у дітей, їх герої зараз інші.

Юлія

До студії "Я не забуду" завітала Юлія Притула — дружина військовослужбовця Олексія.

— Юля, дуже цікаво дізнатися вашу історію кохання з чоловіком.

— Наша історія кохання почалась в Ізмаїлі. На той момент я навчалася на четвертому курсі університету. Олексій працював у книжковому магазині. Ми з подругою винаймали квартиру, яка була поблизу цього магазину. І кожного дня після пар ми проходили повз. Хлопці виходили на обідню перерву, тобто ми один одного бачили, проте не були знайомі. Через деякий час я зі своїм хлопцем була на дні народження знайомого, і там був Олексій. Там ми вже познайомились. Через деякий час я розійшлася з хлопцем і моїм хлопцем став Олексій. І з того моменту ми разом.

У нас є донька Соломія, їй 8 років.

— Що було найскладніше, коли ваш чоловік був на фронті?

— Напевно, найскладніше — це невідомість, коли не було жодного зв'язку, це було саме страшне. Бо коли приходив хоча б якийсь смайлік чи плюсік, є якась вісточка, що все о'кей. Але коли майже два тижні я взагалі не розуміла, де він, а він воював на сході, це було жахливо.

— Як ви дізналися, що ваш чоловік дістав поранення?

— 30 вересня. Він на той момент вже працював на евакуаційній ланці, вони евакуювали поранених хлопців. Зранку близько 11-ї він мені подзвонив. Навіть скинув відео сильного обстрілу, коли вони евакуювали пораненого хлопця. Слава Богу, вони втрьох вижили. Все о'кей було. І він каже: "Ми, напевно, сьогодні вже нікуди не поїдемо, бо після обстрілу машина недієздатна".

І коли я з ним розмовляла, чую, що по рації його визивають. Він кладе слухавку. Я поїхала у справах, стояла на зупинці громадського транспорту і мені о 17:30 прийшло повідомлення від головного медика з його роти, що Олексія було поранено. Перша думка, що переплутали, бо опівдні ми спілкувалися. А він пише, що вони виїхали ще раз, Олексій попав під обстріл, він важкий, але стабільний, сильно постраждали нижні кінцівки.

Я дитині ще нічого не казала. Вже ввечері, близько 20:00 Олексій зателефонував з незнайомого номера телефону, сказав, що він вже у польовому шпиталі, що йому зробили первинну операцію, і що йому ампутували обидві ноги.

— Що відбувалося у лікарні?

— Він був бодрячком. По-перше, вже через 5 днів він зустрів нас сидячи. Ми з ним спілкувалися, він був, як на адреналіні. Потім ми дізнались, що його обкололи від болю.

— Що для вас особисто було найважчим побачити в лікарні?

— Лікарня в Харкові, це перша ланка, куди відвозять всіх. Там просто жах в коридорі, в палатах. Спочатку я не розуміла, чому пацієнти лежать в коридорі, коли є місця в палатах. Потім ти розумієш, що це особливо важкі хлопці, і тут медсестрам легше і швидше реагувати, бо якщо в палаті комусь стане погано, можна не почути. А у коридорі вони постійно на очах.

Я ходила у лікарню наступні пів року кожен день по декілька разів. Олексій лежав в загальній палаті, там було взагалі шість людей.

Там був хлопець, у нього повністю права сторона тіла обгоріла, не було руки, не було ноги. В нього була контузія. І ось він телефонує мамі. І ти розумієш, що оця секунда зараз у цієї жінки буде "до" і "після". Він: "Мамо, привіт!". Вона: "Ой, синочок".  — "Я в лікарні". — "А шо трапилось?" — "Нема руки". Пауза вже. А ти розумієш, що це тільки початок. Він тільки почав. Тобто це дуже складно.

При мені привезли хлопця, молодий, йому 21-22. У нього одна рука перев'язана була, одна нога ампутована. І він не дуже хотів контактувати з персоналом. Він лежав, в стінку дивився. Він намагався набрати номер телефону, і у нього не виходило. Але коли підходили: "Вам допомогти?", він: "Ні". Я мовчки підійшла, взяла телефон, набрала номер, дала йому і відійшла. Він поговорив.

Потім дивлюся, він намагається відкрити пляшку, попити. Медсестри: "Давайте допоможемо". Він трошки агресивно спочатку. Я мовчки взяла пляшку, відкрила, пішла.

Він нічого не хотів їсти. Я кажу: "Що тобі купити?" — "Нічого не буду" — "Я шоколадку куплю" — "Ні". — "Я куплю, покладу, хай псується" — "Я не їм шоколад". — "А що ти їси? Я фрукти принесу, яблука". — "Я не люблю яблука". — "Мені все одно, я принесу кілограм, хай тут мошки заведуться". — "Я люблю банани". — "Все, я зрозуміла".

І вийшло так, що ми потім з цим же хлопцем потрапили в лікарню у Києві. Ми з ним сім місяців були разом в різних лікарнях. І він мені згадував, що я єдина його розкрутила.

— А як ваша донька відреагувала на ампутацію нижніх кінцівок вашого чоловіка?

— Є безліч варіантів. Можна просто сказати, що тато в лікарні, можна сказати загальне слово "поранений". Але ми прийняли рішення зразу сказати, що відбулося, щоб вона зразу зрозуміла, щоб якось це переварила.

Ввечері перед сном я їй не хотіла казати. Зранку ми сіли на диван. Я кажу: "Тато, на жаль, в лікарні. У тата немає ніжок". Донька почала ридати, істерика. Ми з нею сиділи, обіймалися, плакали.

Потім в інтернеті почали дивитись, що таке колісне крісло, як люди їздять на них.

Потім кажу: "Дивись, протези роблять. Ми з тата зробимо айронмена". Потім вона каже: "Може, відростуть?" Я кажу: "Ні, зайчикк, не відростуть". Ну, потім вона сидить, думає й каже: "Дивись, ми тата з зачіскою любили, лисого любили, з бородою любили, і без ніжок будемо любити. Це ж наш тато. Але якщо його будуть обзивати у дворі, ображати, я буду битися". І ми так на цьому і зійшлися.

Олексій

Як військовослужбовець Олексій Притула сприйняв ампутацію обох ніг, які має плани на майбутнє і якою буде зустріч чоловіка з 11-річною чемпіонкою Лєрою — про це далі в програмі "Я не забуду".

— Олексію, яке було ваше життя до повномасштабного вторгнення?

— Останні 12 років я безперервно працював ветеринарним лікарем в Одесі, допомагав тваринам.

— Як ви вирішили йти служити?

— Для мене це не було питанням. Ще з 2014 року, коли почався набір до Нацгвардії, я ходив подавати заявку, але щось заглухло. Плюс в мене дружина була вагітна якраз того року, і це вплинуло. Але всі 8 років мені було соромно за те.

Тому, коли 24 лютого все почалось, для мене це взагалі не було питанням. Я вирішив якісь нагальні справи, і в березні вже був в військкоматі. А мобілізували мене на початку липня в десантно-штурмові війська. Згодом, вже після Харківського контрнаступу, мене перевели до медичного підрозділу нашого батальйону. Я виконував задачі з евакуації поранених і загиблих хлопців.

— За яких обставин ви дістали поранення?

— Ми якраз поїхали забирати поранених хлопців і потрапили під обстріл. Вранці потрапили під обстріл при евакуації, а цього разу її взагалі добило. Ми вийшли з машини, заховалися, просиділи близько години в такому невеличкому ярку. І в якийсь момент наді мною розкрилась касета, і це відбулось.

Я на якийсь момент втратив свідомість. Прийшов до тями, бачу, що там кривавий фарш. Я наклав собі турнікети. Товариш мій, водій, покликав хлопців, недалеко стояв інший підрозділ, і вони мене витягли, а протягом пів години я вже їхав в місто. Мені пощастило, бо якби мене вчасно не вивезли, то все могло закінчитися набагато гірше.

— Якось дивно звучить фраза "мені пощастило".

— Бо воно так і є. Мені пощастило, бо я бачив, коли не щастить, розумієте? Я перед цим просто вивозив "200-х" хлопців, які просто не дочекались евакуації, деякі загинули на місці, а деяких ти навіть цілком не знаходиш.

— Яким бачите своє майбутнє?

— А я наразі все ще військовослужбовець ЗСУ. Якщо так станеться, що я вже не зможу виконати свої обов'язки, я повернусь до своєї цивільної роботи.

— Ви кажете "якщо", тобто ви припускаєте, що ви ще повернетеся?

— Так-так, я буду абсолютно не проти. Якщо я буду потрібний, я залюбки лишуся і буду робити ту роботу, яку зможу.

Яка б в тебе травма не була, завжди існує ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. І це мені завжди допомагало. Ну, можливо це неправильно, але саме так я рекомендую думати всім, хто постраждав внаслідок цього всього.

До студії я вже прийшов на своїх двох, можна сказати. Попереду ще дуже довгий шлях реабілітації, звикання. Але це не неможливо. Життя триває. В будь-якому стані життя триває.

Валерія

До Ірини Хоменко завітала й героїня цього випуску програми — 11-річна чемпіонка з шашок Валерія Єжова. Тут здійснилися мрія дівчинки, вона зустрілась з Олексієм.

"Для мене це була дуже важлива зустріч. Я давно хотіла побачитися з паном Олексієм, але якось не було можливості. А зараз я б хотіла подякувати вам за те, що ви обороняли наші міста, ви — герой", — звернулася Лєра до військовослужбовця.

Дівчинка поділилася, як  почувається у статусі чемпіонки.

"В принципі, як всі звичайні люди. Це не щось таке. Це, звичайно, круто, але це так само треба їсти борщ і прибирати в кімнаті. Якби це звільняло від домашки, то це було б круто. І в школі поблажок немає, але є стенд з фотографіями, де написано хто я, що я роблю. Мене в школі і поза школою часто впізнають", — розповіла вона.

Чемпіонка зазначила, що програші вже її не засмучують, бо без програшу немає перемоги.

"Шашки дуже захоплива гра. Вона допомагає мені у житті. Після того, як я пішла на шашки, я стала набагато краще вчити вірші, стала хорошою пам'ять. Ще в мене покращилась логіка. Тобто помітила набагато кращі зміни", — сказала Валерія.

Зі спортивних її мрій — зіграти в шашки з Олексієм Притулою, а також з головнокомандувачем Валерієм Залужним та президентом Володимиром Зеленським.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині
• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ
• Життя після підриву Каховської ГЕС: історії мешканок Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Шоста дружина в Україні, 15 дітей та продане майно в Англії — історія британця Джеймса Капріні
• Об'єднав навколо себе сотні людей і безкоштовно відбудовує зруйновані оселі — історія Андрія Гарлюги
• 12-річний посол, фільтраційний табір, зникнення мами та звернення до росіян: історія 8-класника Сашка