Шоста дружина в Україні, 15 дітей та продане майно в Англії — історія британця Джеймса Капріні

Джеймс Капріні переїхав з Великої Британії до України після повномасштабного вторгнення РФ. Щодня він допомагає українським військовим з їхніми потреби. У програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко британець розповів, де він бере кошти, чому вирішив переїхати до України та чи планує тут залишатися після перемоги. У гостях також: бойова медикиня Катерина Глуханюк та волонтерка і дружина Джеймса Наталія Капріні. 

Бойова медикиня, якій Джеймс Капріні допоміг на фронті

Вдома 40-річна Катерина Глуханюк — тендітна жінка зростом 150 сантиметрів і мама двох донечок. На передовій — бойова медикиня, а в душі — колекціонер українських хусток. 

— На яких напрямках вам довелося вже попрацювати? 

— На Бахмутському напрямку. Часовий Яр став першою моєю роботою на передовій. Потім моя бригада йшла на штурм і деокупацію Ізюма, Балаклеї та всієї Харківської області. 

Я бойовий медик. Моя основна робота — надання першої медичної допомоги хлопцям на передовій або евакуйованим. Буває, дістаємо осколки.

— Чим ви займалися до війни? 

— Десять років працювала в лікарні, в онкологічному відділенні з дорослими пацієнтами. Моїми пацієнтами загалом були ті, хто потребував трансплантації.

До війни я малювала. Під час війни також малювала, але вже на тубусах від мін, з-під гранат та "Джавелінів". Передавала це волонтерам, а вони розігрували на аукціонах. Хлопці мені також пиляли пеньки і я на цих кругляшках малювала. Під час війни почала колекціонувати українські хустки. Маю більше трьохсот хусток вже.

— Я знаю, що у вашому житті була теж доволі складна ситуація…

— Зараз ремісія, але в мене апластична анемія — захворювання, за якого кістковий мозок не приймає твоєї клітини крові і вважає їх чужими. Вони не є раковими, але могли б до таких призвести. Мені запропонували клінічні випробування — коли препарат для проходження реєстрації має бути випробуваний. Завдяки цьому десь за півроку до війни я ввійшла в ремісію. 

— Ваш брат також воює, так?

— Так, ми разом в одній бригаді. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його дружина була вагітна. Ми до останнього моменту старалася, щоб він був удома, але на початку березня йому зателефонували з військкомату — треба їхати. Поїхав сам, пішов на передову. Одного дня я запитала в нього, як він. А він надіслав СМСку: "Дуже важко. Напевно, вже все". 

Зранку я вже була у військовій частині. Так я знаю, де його знайти або де забрати, якщо загине чи потрапить у полон. Ми — одне ціле, я б не змогла його кинути чи бути десь за кордоном.

— Що найжахливіше вам доводилося бачити на передовій? 

— Якщо людина загинула внаслідок прямого влучення в танк, то від неї нічого не залишається. Навіть попелу. Просто людина зникає. Важко було, коли побратимові відірвало руку, а він прибіг і запитав: "Ти ж мені пришиєш?". А ти не пришиєш.

Дуже страшні танки. Ми думали, що авіація, а ні. Танк може так закопати, що хлопці задихалися, а ми не встигали відкопати. У мене була контузія і прилітав у щелепу осколок.

— Розкажіть про одне особливе знайомство, яке вас надихнуло. 

— Це було знайомство з волонтером Джеймсом, який нам допоміг. Нас познайомив друг-медик. Він подзвонив і спитав, чи потрібні нам автівки на передовій, бо вони можуть прожити там одну хвилину, а можуть тиждень. Ами для евакуації поранених шукали бус. Він мені сказав під'їхати в Запоріжжя, де мене познайомлять з волонтером, який мені допоможе. Я під'їхала і ми познайомилися. Англійської я не знаю, тож перекладала перекладачка Наталя. Ми побалакали десь о п'ятій вечора, а о сьомій мені вже сказали, що бус буде.

Окрім буса, Джеймс також надав нам дуже багато тактичної медицини для аптечок та інших корисних речей. Передавав листи від британських діток, коробки з теплими шкарпетками, шапками, солодощами, предметами гігієни.

Волонтерка і дружина Джеймса Капріні

41-річна Наталія Капріні — волонтерка і мати двох синів. Жінка ніколи не була за кордоном і відмовляється виїжджати з рідного Запоріжжя навіть під час війни. У місті живе її старенька мама. 

— Як саме ви та Джеймс допомагаєте нашим військовим? 

— Ми отримуємо гуманітарний вантаж, в основному з Британії, і розвозимо його військовим, цивільним, у госпіталі і так далі. 

— На яку суму ви вже надали допомогу? 

— Якщо враховувати автомобілі, то приблизно шість мільйонів гривень. Це форма для військових, спеціальне обладнання для лікарень, рятувальних служб, пожежників, шість автомобілів, тепловізори. На кордоні чекають іще чотири автівки.

— Розкажіть, що вас пов'язує з Джеймсом окрім волонтерства? 

— Ми з Джеймсом одружені. 

— Як ви познайомилися? 

— Познайомилися ми у Львові, куди я забрала своїх дітей, коли почалася війна. Йшла по вулиці, а він був з другом. Вони спілкувалися англійською, а я просто привіталася. Так і познайомилися і почали розмовляти. Вже на третій день нашого знайомства він мені вже сказав, що я буду його і в нас будуть татуювання з іменами одне одного, бо це кохання з першого погляду. На четвертий день я познайомила його з дітьми.

Коли ми познайомилися, я ще була у шлюбі з батьком моїх дітей. Але він поїхав до Польщі ще до війни, його вже три роки не було. Все вже йшло до розлучення.

— Що робив англієць у Львові під час повномасштабного вторгнення? 

— На той момент він волонтерив, але хотів йти воювати до легіону. Сказав, що навіть якщо помре, то буде героєм. Тоді він втратив вже декількох друзів. Я якось його відмовила.

— Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? Ким ви працювали? Чим займалися? 

— Я фрілансер, працювала вдома і виховувала діточок. У 2018 році я купила будинок в Бердянську, бо у мене була мрія, щоб діти росли біля моря. Зараз будинок в окупації, але я не сумніваюся, що ми його звільнимо. 

— Що в Україні для Джеймса виявилося незвичним? 

— Багато речей. Я приготувала гречку, він поїв, а потім спитав: "А що це було таке?". Я навіть не знала, як це перекласти, бо в них такого нема. Але йому сподобалося. Транспорт для нього був жахом — дуже багато людей. Базар.

— Оскільки ви тепер дружина іноземця, чи була у вас в думках ідея виїхати за кордон з дітьми і там спокійно жити?

— Ні, ми потрібні тут. Ще багато справ. Хоча ми можемо виїхати, а його навіть намагалися депортувати. Йому тут подобається.

Волонтер, під час війни переїхав до України з Великобританії

58-річний британець Джеймс Капріні родом із Мейдстону, що у графстві Кент. П'ять разів був одружений і має 15 дітей. Полюбляє мотоцикли та скелелазіння, найулюбленіша їжа — сир та стейки. Чоловік встиг пожити в Англії, Шотландії, Велсі, Франції, Німеччині, Іспанії, Бельгії, Африці та навіть у Китаї.

— Чим ви займалися до приїзду в Україну? Ким працювали?

— Я приїхав з маленького містечка на узбережжі Англії. До того, як приїхати до України, я просто працював, подорожував, шукав собі місце, де жити. Займався електрикою, ремонтував дахи, був далекобійником. Люблю подорожі на мотоциклах, у мене є мотоклуб. Люблю каное, скелелазіння.

— Я знаю, що ви не вперше приїхали в країну, де йде війна. Де ви були раніше?

— Я був у кількох країнах з військовими конфліктами. Наприклад, в Африці. Це все, що можу сказати. Я захищав людей, допомагав з фільтрацією води, співпрацював із благодійними фондами, також трохи воював.

— Що вас змусило приїхати до України, коли почалася війна? 

— Одного дня я прийшов з роботи, ще нічого не знаючи про повномасштабне вторгнення, і побачив на своєму телефоні відео з дитиною, яка була десь в укритті. Ця дитина говорила своїй мамі, що вона не хоче помирати. Це перше, що я почув про війну в Україні.

Я поговорив зі своїми друзями, що ми можемо поїхати допомогти. Вони відмовилися. Тоді я сказав, що поїду сам. Гадаю, це було правильним рішенням. 

— Де ви берете кошти, щоб допомагати українцям? 

— Продав декілька своїх авто і мотоциклів. 

Оскільки Катерина не змогла бути присутньою на весіллі Джеймса та Наталі, свій подарунок їм вона вручила у студії "Я не забуду" — жовто-блакитну вишиванку для англійця та свою колекційну хустку для українки.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Об'єднав навколо себе сотні людей і безкоштовно відбудовує зруйновані оселі — історія Андрія Гарлюги
• 12-річний посол, фільтраційний табір, зникнення мами та звернення до росіян: історія 8-класника Сашка
• 30 мільйонів, врятовані військові та шахрайство: як влаштоване виробництво імплантів в Україні
• Поділ мільйонів, будівництво спортивного комплексу, таємні подарунки — історія матері загиблого героя у проєкті "Я не забуду"
• Патріот України попри громадянство іншої держави та допомога ЗСУ при законній можливості виїхати — історія Деміра Мерта