12-річний посол, фільтраційний табір, зникнення мами та звернення до росіян: історія 8-класника Сашка

12-річний Сашко, навчаючись у 8 класі, виступив у Давосі, після чого його прозвали послом миру від України у Швейцарії. У програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко він пригадав окупацію Маріуполя, про те, як з матір'ю потрапив до лікарні, як росіяни вивезли їх у фільтраційний табір, після якого він досі не бачив маму.  

Класна керівниця Сашка Наталія Бабенко, директор школи Віталій Бабенко та бабуся, яка є тимчасовим опікуном хлопчика, Людмила Сірик розкажуть, як Сашко навчається у новій школі, про його поранення в Маріуполі та як пані Людмила їздила до окупованого Донецька, щоб повернути хлопчика. 

Класна керівниця та директор школи 12-річного "посла миру від України"

Свою сім'ю Наталія та Віталій Бабенки називають династією викладачів. Жінка 38 років викладає українську мову та літературу, є класним керівником Сашка, чоловік 13 років обіймає посаду директора школи та за сумісництвом математик. Їхня дочка — біолог. 

— Розкажіть про свого особливого учня.

Наталія: Наразі Саша закінчив сім класів, перейшов до восьмого. Я з ним працювала у п'ятому класі, після чого він переїхав до Маріуполя, а влітку знову приєднався до нас. Він спокійний, врівноважений та уважний хлопчик.

Віталій: Йому добре давалася математика, він дуже активний, любить спорт. 

— Як ви відреагували, коли Сашко повернувся до вашого класу після Маріуполя? 

Наталія: Коли ми дізналися, що Саша повернувся, я хотіла піти їх відвідати, але щойно вийшла зі школи, як назустріч мені побіжав якийсь хлопчина. Я одразу не впізнала його, а він давай обійматися. А це був Саша. 

Віталій: Мабуть, немає такої дитини в нашому ліцеї, яка б не чекала Сашка. У нас невеличкий колектив, але всі ждали з нетерпінням. Він повернувся в рідну сім'ю. 

— Як Сашко згадував про період навчання в маріупольські школі?

Наталія: Спочатку він не дуже хотів говорити на цю тему, але пізніше став розповідати про те, як важко йому там було пристосуватися у російськомовному середовищі. Сумував за такими друзями, якких мав тут.

Віталій: Роль відіграло ще й те, що з 2019 року навчання проводилося дистанційно, діти між собою майже не спілкувалися, а знайти себе в такому колективі дуже важко. 

— Де та з ким Сашко зараз проживає? 

Наталія:  Після повернення він проживає з бабусею, яка є і його опікуном. 

— А з ким він їхав до Маріуполя? 

Віталій: Вони їхали родиною: мама, він, його сестричка і вітчим. Повернувся Сашко один. 

Наталія:  Коли заходить мова щось пов'язане з мамою чи сестричкою, в нього на очах з'являються сльози. Він сподівається, що мама повернеться, сестричка буде поруч, і що вони будуть всі разом. Для нього це важка тема. 

На свято останнього дзвоника він подарував мені букет ромашок. Він почув мою розмову з колегою про те, що я люблю квіти, а особливо ромашки. І от такий зробив сюрприз мені. 

— Як поводився Сашко на останньому дзвонику, коли більшість дітей прийшли зі своїми батьками?

Віталій: Дитина, у якої не все гаразд у сім'ї, дуже важко переживає такі свята. Коли закінчилося свято останнього дзвоника і дітки з батьками почали фотографуватися, я звернув увагу на те, що Саша стояв сам. Моє серце розривалося, коли я побачив, якими сумними очима він дивився на інших дітей з батьками. Я запропонував йому сфотографуватися і на його очах з'явилися сльози.

Наталія:  Він зразу обійняв нас обох і ми сфотографувалися.

Бабуся, яка перетнула кордони 4-х країн і пробралася на окуповану територію, аби знайти доньку — матір Сашка

51-річна Людмила Сірик 12 років тому майже одночасно стала і матір'ю, і бабусею. Жила разом із донькою Сніжаною у селищі Дружба Чернігівської області. Згодом дочка закохалася у військового з Донецької області, народила йому хлопчика Сашка, і переїхала разом із ним в Маріуполь.

— Як вашій дочці жилося з чоловіком у Маріуполі? 

— Як його немає — нормальне, як тільки він приїде… Він уже знайшов собі іншу жінку і став Сніжану гнати. Вона подзвонила мені і сказала, що він взяв їй квитки на поїзд на 23 лютого, але дорогу було розбито, поїзд зупинився. Не було ходу. 

Потім не було зв'язку. Аж шостого квітня мені подзвонив зять і сказав, що Саші щось влучило в око і Сніжана повела його до лікарні. 19-го квітня мені хтось зателефонував і сказав, що якийсь Саша Рябчук написав у Facebook, що шукає бабусю, а сам він у Донецькій травматологічній лікарні. Я запитала, де його мати — не знають. Я стала просити депутатів та всіх, хто міг мені допомогти з документами і тим, що мені робити. Поїхала в Ніжин, далі — в Чернігів та Київ. Взяла з собою шматок сала, помідор, хліба, води і пряників. І все, більше нічого не брала.

— Як ви дісталися до окупованої території?

— Днів чотири я їхала. Перетнула Польщу, Латвію, Литву. В мене була на руках адреса лікарні, треба було викликати таксі — я в людей все питала. Приїхала, віддала документи і забрала Сашу.

— Як Сашко адаптувався вдома на Чернігівщині?

— Спершу боявся грому і блискавок, потім — повітряних тривог. Але згодом заспокоївся і казав, що тут такого, як у Маріуполі, не буде.

— Ви зараз виховуєте двох своїх дітей та онука?

— Так, вони майже однакового віку. У той самий клас ходять. Просто я завагітніла разом із своєю донькою. Я народила у 2009-му, а Сніжана — у 2010-му.

Сашко за мамою дуже сумує. Він бачить, як я плачу, фотографії її всюди стоять, каже, що хоче маму. Я розкала йому, що не припиняю пошуки, звертаюся до журналістів, подали в розшук, я на зв'язку з волонтерами і з Червоним Хрестом.

Шукає маму, яка зникла після проходження фільтрації в Маріуполі

12-річний Олександр Радчук переїхав із мамою до Маріуполя, а опинився сам у Донецьку. Навчаючись у восьмому класі, хлопець виступив у Давосі, після чого українські ЗМІ прозвали його послом миру від України у Швейцарії. Наразі він намагається відшукати безвісти зниклу матір.

— Пригадай, будь ласка, 24 лютого 2022 року. Де ви з мамою, сестричкою та вітчимом були, коли почалася війна? 

— Ми перенесли речі в підвал, де ховалися від вибухів. В підвалі були 24 дні, у нас було мало їжі та води, економили все, тож їли один раз на день — готували суп на мангалі. 

— Що сталося з твоїм оком?

— 24 березня я був на вулиці біля мангалу — ми готували їсти. Почався обстріл, я побіг до мами в під'їзд, коли почув вибух і стало пекти в оці. Під око влучив осколок від снаряду. Після завершення обстрілу мама звернулася до наших військових, котрі відвезли нас до медиків на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Там мене оглянули та прочистили око. 

Протягом двох тижнів там ми з мамою перебували у шпиталі, тому що у нас не було змоги повернутись назад. Завод обстрілювали цілодобово, поки росіяни його не оточили. Шпиталь взяли в полон, нас із мамою вивезли в село Безіменне у фільтраційний табір. Маму допрошували.

— У тебе щось питали?

— Ні, не питали. Маму відвели в іншу палатку, я дуже довго її чекав. Тоді приїхала Новоазовська служба у справах дітей — так вони представилися — і сказала, що мене від мами забирають. Вони не сказали чому. Говорили, що я мамі не потрібен. Я подумав, що брешуть. Вони мене відвезли в лікарню, де я пробув два місяці. Я вірю, що колись я буду бачити [пошкодженим оком]. Побачу маму, сестричку і те, як закінчиться війна.

— В інтернеті тебе називають нашим послом доброї волі. Кажуть, що ти десь виступав. Розкажеш про це?

— Так, я виступав у Давосі, в Швейцарії. Нам зателефонувала уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації  Дар'я Герасимчук та запропонувала поїхати в Швейцарію на форум. Я вперше літав на літаку. Мені дуже сподобалася. 

— З ким ти познайомився на цьому форумі? 

— З колишнім прем'єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном, з президентом Польщі Анджеєм Дудою, з мером Києва Віталієм Кличком. У Давосі я розповів свою історію та про те, що зробили росіяни. 

— Як змінилося твоє світосприйняття після повернення з Маріуполя та Донецька?

— Я став цінувати їжу та воду, бо раніше була — та й добре. Став цінувати тишу. Тут набагато тихіше і спокійніше, ніж у Маріуполі.

— Твоя мама зникла після фільтраційного табору. А де сестричка?

— Вона з вітчимом. Я не знаю, де вони знаходяться. Я хочу звернутися до росіян та всіх жителів окупованих територій, щоб, якщо бачили мою маму, повідомили, допомогли їй.

Попередні випуски "Я не забуду":

• 30 мільйонів, врятовані військові та шахрайство: як влаштоване виробництво імплантів в Україні
• Поділ мільйонів, будівництво спортивного комплексу, таємні подарунки — історія матері загиблого героя у проєкті "Я не забуду"
• Патріот України попри громадянство іншої держави та допомога ЗСУ при законній можливості виїхати — історія Деміра Мерта
• 650 тисяч для ЗСУ: про волонтерство 9-річної незрячої бандуристки Анни-Марії
• Спадок, підйом на Говерлу, петиція до президента: історія Катерини — 15-річної доньки військового