10-річний Максим чекав на цю зустріч два роки: історія великої дружби хлопчика і військового

Вона дивилася кожен випуск "Я не забуду" — і навіть не уявляла, що одного разу опиниться в кадрі. 33-річна Олена працює медсестрою в Кропивницькому. Її 10-річний син Максим часто бував у лікарні разом з мамою, і особливо прив'язався до одного з пацієнтів — військового, якому ампутували кінцівку.

З того часу минуло два роки. Максим мріє знову побачити свого кумира — і ця зворушлива зустріч відбулася в студії проєкту "Я не забуду" телеканалу "Дім"..

Ведуча — Ірина Хоменко.

Юний волонтер

Ця історія почалася зі звернення до редакції "Я не забуду" Олени Бевз, мами Максима. Жінка захотіла подарувати своєму синові свято, якого він заслуговує.

"Я дуже люблю вашу передачу. Кожної неділі дивлюся, переживаю кожну історію. Немає жодної передачі, де б я не плакала. Скоро день народження у мого сина, Максиму буде 11 років. І я б хотіла організувати йому зустріч з людиною, яка для нього дуже дорога. Як кожній мамі хочеться зробити дитинство сина трохи щасливішим, тим більше зараз, під час війни. Хочеться подарувати йому щасливі емоції", — пояснила Олена.

Коли почалася повномасштабна війна, Максиму не було ще й 8 років. Але хлопчик став волонтером. Спочатку він з мамою і батьком, який працює кухарем, готували їжу і відвозили захисникам на блокпости.

"Ми варили борщі, каші, робили млинці й їхали до хлопців на блокпост. Вони були щасливі, вони обіймали Максима, дозволили навіть рушницю потримати. Казали, що він великий молодець, що вони раді за таких дітей", — згадує Олена.

Потім знайомий сказав, що йому потрібна тушонка для військових. Родина зробила 140 банок, а Максим з друзями додали до них малюнки.

Хлопчик хотів максимально допомагати, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Якось Максим побачив у соцмережі, як хлопчик із Закарпаття поставив свій блокпост, на якому збирав кошти на машину для військових. І його дуже вразило, коли до цього хлопчика приїхали військові на цій машині.

"І він загорівся таким бажанням, що і я хочу допомагати, і до мене будуть хлопці потім приїжджати. Ми з чоловіком і моїм старшим братом допомогли організувати Максиму блокпост. Я думала, що це для нього як гра, мовляв, кілька днів пограється, постоїть і йому набридне. Але він простояв перший тиждень і зібрав 300 гривень, він з цими грошима прибіг — очі горять, такий щасливий. І каже: мамо, я буду далі стояти, тільки мені потрібно водіям, які донатять, якусь нагороду давати. Ти ж у дитинстві плела браслетики з бісеру, так покажи мені, і я теж буду плести", — розповіла Олена.

Спочатку у хлопчика не виходило плести з бісеру, він сердився, але не залишав спроб і продовжував стояти на блокпосту. Згодом браслети з бісеру відійшли на другий план. Максим пояснив: водії ж — хлопці, і якось несолідно їм дарувати браслетики з бісеру. Почав плести браслети з жовтих і синіх стрічок — і це спрацювало, донати істотно збільшилися. Тепер за день Максим збирав по 1200 гривень. За три роки війни він зробив понад 3000 таких браслетів.

Якось до блокпоста під'їхав військовий. Він подякував хлопчикові та його друзям за підтримку і додав до збору 500 гривень. А через деякий час повернувся і привіз усім дітям шоколадки та кока-колу. Це ще більше надихнуло Максима на продовження своєї діяльності.

Олена працює медсестрою в лікарні міста Кропивницький. Часто на лікування до них привозять військових. Максим приходив на роботу до мами. Якось у 2023 році він познайомився з військовим Валерієм Семашем, який переніс ампутацію частини ноги.

"Валера дуже сподобався Максиму. Він став його кумиром. Максим підтримував свого нового товариша, співпереживав йому, ділився своїми емоціями зі школи, робив йому подарунки. Він ділився з Валерою своїми заповітними мріями, секретами. І Валера ставився до мого сина дуже трепетно, з такою любов'ю", — поділилася Олена.

Валерій пробув у цій лікарні понад місяць, і Максим приходив до нього майже щодня. Коли військового виписували, хлопчикові було боляче його відпускати. Останній раз Максим і Валерій бачилися наживо майже два роки тому — в жовтні 2023 року. Однак вони продовжили спілкування телефоном, листувалися в месенджерах.

"Валера ділиться з Максимом своїми щасливими моментами, розповідає про життя. І дуже приємно спостерігати, коли військовий ділиться з маленькою дитиною своїми досягненнями, своїми важливими подіями. Для дитини це велика радість, коли доросла людина довіряє їй секрети. І навпаки. Навіть я не знаю деяких секретів Максима, якими він ділиться зі своїм старшим другом", — зазначила Олена.

Протягом цих двох років Максим не міг зустрітися зі своїм товаришем. Валерій живе з дружиною в Запоріжжі, місто часто обстрілюють російські окупанти, тому Олена боялася везти сина туди. А військовий теж не міг приїхати до Кропивницького, бо проходив лікування, а потім реабілітацію.

Старший товариш

Валерій Семаш родом з Херсонської області. У 2021 році в 19 років його призвали на строкову службу в армію. Службу розпочав у Херсоні, тут він пробув місяць. Потім сказали, що в своїх рідних областях служити не можна, і Валерія направили до Запоріжжя. Через дев'ять місяців служби, у 2022 році, почалася повномасштабна війна.

"24 лютого, коли почалася війна, я лежав у лікарні, бо зламав ключицю під час фізпідготовки. І ось о 6-й ранку нам оголосили повний збір частини, навіть хворих. Нас усіх з лікарні посадили в машини швидкої допомоги і відправили в частину. Нам видали бронежилети, зброю, ми в той час ходили, патрулювали", — розповів Валерій.

Через три місяці строковиків відправили охороняти аеропорт у Запоріжжі. Там вони пробули приблизно місяць. А потім хлопцям запропонували підписати контракт. Ті, хто не хотів підписувати контракт, могли залишитися на подальшу строкову службу в Одесі.

"Я не хотів переводитися, мені було дуже комфортно в нашій частині, я тут усіх знав. Тому я підписав контракт. Ми потрапили в село Новоолександрівка Запорізької області. Там стояли на блокпостах. Потім мої друзі пішли в саперну роту, і мене покликали з собою. А я сидів на блокпостах і захотів щось нове спробувати", — продовжив Валерій.

Хлопець поїхав до Золочева, пройшов тримісячний курс сапера і повернувся в саперну роту до Запоріжжя. Потім були бойові виїзди на передову для мінування та розмінування територій.

У 2023 році під час виконання завдання в Запорізькій області Валерій отримав поранення — йому відірвало стопу. На той момент він уже рік пропрацював сапером і був старшим групи. Надійшло завдання — розмінувати територію, яку планували використовувати як евакуаційний шлях.

"Я був старшим групи. Мені дали ще трьох людей, так би мовити, молодих. Вони тільки місяць як прийшли на службу. І був один мій хлопець, зі старих. О 6-й ранку ми дісталися до потрібної ділянки. Я почав розмінування. Вже пішло поле, на якому міни були закопані в три ряди. Я їх розміновував, а хлопці переносили міни в посадку", — розповів Валерій.

Він розмінував близько 50 метрів. Підійшов до бійців, сказав, що зробить ще приблизно 10 метрів, і можна буде повертатися. І дав завдання хлопцям огородити посадку стрічкою, щоб було зрозуміло, що тут ще замінована територія.

"Тільки доходжу до свого робочого місця, чую вибух. Повертаю голову — лежить хлопець, у нього п'ята розірвана. Я кричу хлопцям, щоб накладали турнікет. Сам теж біжу до нього, поспішаю взяти ноші. Через нього перестрибую і лівою ногою приземляюся на міну. Нас розкидало в різні боки: мене — в посадку закинуло, де ще не розміновано, а його — далі в поле. Впав, відкриваю очі, дуже сильно пече нога, було дуже боляче. Підіймаю ногу і бачу, що у мене немає стопи. А хлопці всі розгубилися — двоє поранених, вони не знають, що робити", — згадує Валерій.

Напарник хотів підійти до нього, щоб накласти турнікет. Але все навколо заміновано.

"Він йшов до мене з металошукачем. А там уламків купа, все фонить. Але йому пощастило, він дійшов до мене і не підірвався", — продовжив військовий.

Пораненим наклали турнікети і стали чекати евакуації. Потім був госпіталь у Запоріжжі, далі Валерія перевезли до Кропивницького, де вже провели ампутацію.

"Я приїхав до лікарні Кропивницького. До цього вирвану стопу мені підлатали. Через два дні сказали, що потрібно відрізати трохи більше ноги, ще 15 сантиметрів, щоб було зручніше ходити на протезі. Я погодився. Зробили операцію, привезли до палати. Я був у шоковому стані. Від болю на стіни ліз. Я не знав, що взагалі буде. Я три доби ні з ким не розмовляв, я жити не хотів, взагалі нічого", — згадує ветеран.

На п'ятий день після операції до палати прийшов 9-річний Максим з друзями, вони принесли пораненим бійцям свої малюнки та браслетики з синьо-жовтих стрічок. У палаті лежало п'ятеро поранених бійців, і кожен отримав подарунок.

"Максим підійшов до мене, щоб допомогти зав'язати браслетик. Він відразу мене виділив, я йому сподобався. Ми з ним розговорилися. Він питав, як я себе почуваю, що буде далі. Намагався підтримати. Мені було дуже приємно, що хлопець у такому віці не забуває про військових, мені це дуже сподобалося в ньому. А ще Максим був маленьким волонтером і на своєму блокпосту збирав гроші на перемогу. Я вважаю, що в такому юному віці робити таку велику справу — це дуже сильно", — наголосив Валерій.

Наступного дня Максим прийшов уже сам, намагався підтримати свого нового товариша. Вони цілими днями розмовляли про життя, грали в ігри на телефоні, дивилися фільми.

Згодом Максим запросив друга на презентацію книги про волонтерів, в якій йшлося і про нього.

"Він був дуже радий, що я прийшов. Мені було ще важко ходити, тому на презентацію я приїхав на кріслі колісному. Мені дуже сподобався захід. Мене запрошували до Максима на сцену, але я не вийшов, бо нога дуже боліла. Але він був дуже радий мене бачити. Очі світилися, бігав, весь сяяв", — поділився ветеран.

Валерія перевели в іншу лікарню поруч з Кропивницьким. Через тиждень хлопчик з мамою приїхали провідати його.

"Максим був дуже радий мене бачити. Ми з ним лежали на ліжку, дивилися якийсь фільм і так заснули вдвох. Мені з Максимкою дуже комфортно, як з рідним братом", — зазначив ветеран.

А потім Валерія направили на лікування і подальшу реабілітацію в Запоріжжя. Максим дуже переживав, але його старший товариш запевнив, що вони продовжать спілкування і згодом обов'язково зустрінуться.

Під час перебування Валерія в лікарнях його підтримували дружина Ольга і її мати, тому що батьки хлопця перебувають на окупованій частині Херсонщини.

Валерій та Ольга познайомилися в Запоріжжі вже під час війни. За два місяці до поранення хлопець зробив пропозицію, дівчина погодилася, а одружилися вже у вересні 2024 року під час реабілітації Валерія. П'ять місяців тому у подружжя народилася донька Домініка.

Довгоочікувана зустріч

І нарешті збулася мрія 10-річного Максима Бевза — він через два роки зміг обійняти свого товариша в студії "Я не забуду".

"Я дуже радий. Я давно не бачив Валеру і дуже хотів з ним зустрітися, щоб разом прогулятися Кропивницьким, показати йому детальніше наше місто, щоб він все знав. Я дуже сумував за Валерою", — поділився Максим.

Максим продовжує свою волонтерську діяльність.

"Я вже трохи втомився за три роки, але мені хочеться наблизити нашу перемогу, і я буду робити все, що можу, щоб війна закінчилася швидше", — зазначив він.

Валерій подарував своєму юному другові футболку, яку той може одягати під час роботи на своєму блокпосту.

Крім волонтерської діяльності Максим захоплюється музикою — у музичній школі навчається в класі гітари та домри. У майбутньому мріє стати гітаристом.

Однак власної гітари у хлопчика не було. І здійснилася ще одна мрія Максима — він отримав музичний інструмент від програми "Я не забуду".

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Жителі окупованого села переховували 10 нацгвардійців: зворушлива зустріч із рятівниками
• Мама загинула на "Азовсталі", батько залишився в окупації: трагічна історія сестер Олени та Олександри
• Михайло "Мі9" та Арам "Рама" удвох вистояли проти 20 окупантів: зворушлива зустріч побратимів через роки
• Записав передсмертне послання, про яке рідні випадково дізналися зі соцмереж: історія захисника В'ячеслава "Квітки"
• Він уже знає, що таке окупація, полон батька і важка хвороба: історія 4-річного Давида Кузнецова