Записав передсмертне послання, про яке рідні випадково дізналися зі соцмереж: історія захисника В'ячеслава "Квітки"

Захисник В'ячеслав Задорожний залишив останнє слово рідним — і не повернувся з позиції. Передсмертний аудіозапис військового розчулив тисячі людей. Мати дізналася про цей запис випадково, почувши рідний голос в інтернеті. І не могла повірити — це її син. У записі — прощання, любов і сила, яка тримає близьких досі. Новий випуск проєкту "Я не забуду" — про голос, який звучить після смерті.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Велике кохання

В'ячеслав Задорожний народився 20 грудня 1991 року в селі Сосонка Вінницької області. Навчався в місцевій школі, закінчив Вінницький професійний коледж будівництва, архітектури та дизайну. З дитинства любив техніку, автомобілі, з чим і пов'язав своє життя — став приватним підприємцем, займався вантажними перевезеннями.

Повернувшись зі строкової служби в армії, В'ячеслав створив сім'ю з Тетяною. Їхні стосунки — історія великого кохання.

Тетяна була подругою матері В'ячеслава, жінка була старша за хлопця на 10 років, на момент знайомства перебувала в першому шлюбі, мала двох дітей.

"Ми з Наталею — мамою Славіка — познайомилися в автошколі, подружилися. Після отримання водійських прав Наталя запросила до себе відсвяткувати. І я з дітьми приїхала до них. Славік тоді ще був хлопчиком. Він щовихідних приїжджав до матері, і того дня просто сидів за комп'ютером. Він подивився в мій бік, ми привіталися. Потім Наталя мені розповідала, що він розпитував про мене, і як набагато пізніше зізнався Славік — закохався з першого погляду. Але в той час я не надала значення цьому знайомству, тому що він — молодий хлопець, а у мене взагалі двоє дітей", — згадує Тетяна.

Стосунки почалися пізніше — після того, як В'ячеслав повернувся з армії. На той час Тетяна вже була розлучена і сама виховувала двох дітей. Якось Тетяна хотіла змінити роботу, і мати В'ячеслава запропонувала жінці відкрити кав'ярню в їхньому селі.

"І я подумала: а чому б і ні? Ми почали робити ремонт у приміщенні, і Славік допомагав. Так ми з ним ближче познайомилися, і з часом почалися стосунки. Це для всіх було шоком, тому що ніхто цього не очікував, всі його відмовляли, мовляв, навіщо тобі ця мама з двома дітьми. А він сказав, що я так вирішив. І родина підтримала його в цьому рішенні", — продовжила Тетяна.

Потім було весілля, будівництво власного будинку. В'ячеслав прийняв сина і дочку Тетяни як своїх дітей, а згодом народилися ще двоє спільних синів.

Останнє звернення до рідних

У травні 2024 року В'ячеслав був призваний до лав 3СУ. Ще під час військової підготовки отримав позивний "Квітка", оскільки любив дарувати квіти матері та дружині.

Коли В'ячеслав був у навчальному центрі, його відвідували дружина і мама. До їхнього приїзду В'ячеслав у лісі зібрав букет і поставив його на вікно. Командир, побачивши букет, запитав у побратимів: хто захоплюється квітами? І відповідь була очевидна — В'ячеслав. Так він і отримав свій позивний "Квітка".

На передовій В'ячеслав служив стрільцем-снайпером у батальйоні "Bовки Да Biнчi" 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Боронив країну на Покровському напрямку Донецької області.

Одного разу В'ячеслав повинен був в черговий раз йти на позиції. 30 грудня за дві години до виходу на завдання В'ячеслав зателефонував дружині.

"Розмова була важкою. У його голосі сильно відчувалася тривога. Останні його слова були, що я вас дуже сильно люблю. Навіть кілька разів повторив — я вас дуже-дуже сильно люблю", — сказала Тетяна.

Також В'ячеслав зателефонував матері, сказав, щоб вона не переживала, що все буде добре. При цьому він записав аудіозвернення, але надіслав його тільки своїй молодшій сестрі Ганні. У ньому В'ячеслав ніби передчував свою загибель. Він дійсно не повернувся зі завдання, залишивши останнє напуття своїм рідним.

"Не знаю, чому, Аню, але я здоровий дядько, а реву, як мала дитина. Сьогодні вночі йду на позицію. Можливо, я не повернуся. У мене до вас одне прохання — догляньте за мамою. Я не знаю, як вона це переживе. Постарайтеся за нею доглянути. Нас багато, нехай хтось за нею доглядає", — сказав В'ячеслав у своєму останньому зверненні до рідних.

В'ячеслав Задорожний загинув 5 січня 2025 року під час штурму противником їхніх позицій поблизу села Новоелизаветівка на Покровському напрямку.

"Того дня він не повинен був виходити на позиції. Той хлопець, який повинен був йти, злякався і втік. І пішов В'ячеслав. Мій чоловік мав досвід, він не злякався. Хоча його попередили, що завдання буде важким, ти маєш право відмовитися. Але він не відмовився", — розповіла Тетяна.

Після отримання важкого поранення В'ячеслав кілька годин перебував у свідомості, побратими намагалися врятувати життя захисника, але, на жаль, поранення було несумісним з життям. В'ячеславу назавжди залишиться 33 роки.

Згодом побратими передали Тетяні останні слова її чоловіка.

"Нам командир передав голосове повідомлення його побратима, який Славіка затягнув у бліндаж. Він його стабілізував, був поруч з ним. Славік постійно повторював, що він нас любить — любить дружину, любить дітей. Він постійно повторював це, розповідав про нас. І він хотів жити. Побратим каже, що Славік до останнього боровся, до останнього чіплявся за життя. І коли він уже почав втрачати свідомість, він думав про нас до останнього", — поділилася вона.

Ганна Задорожна зберігала запис брата, але не показувала його матері, бо боялася, що серце жінки не витримає.

"Я боялася відправляти аудіо мамі, бо я сама в той час перебувала в Німеччині й не знала, як все закінчиться. Я хотіла вберегти маму. Навіть коли я виклала цей запис у соцмережу, я просила іншого мого брата не поповнювати мамі інтернет кілька днів. Щоб якось відтягнути час", — розповіла вона.

Згодом дівчина зважилася викласти запис в соцмережу, щоб привернути увагу до петиції про присвоєння В'ячеславу звання Героя України посмертно.

"Петиція була в дуже критичному стані щодо збору підписів. І цей запис був останнім промінчиком надії, що люди зрозуміють і поставлять підписи. Я хотіла, щоб люди побачили, що Славік був дуже хорошою людиною, і навіть в останній момент не думав про якісь нагороди чи ще про щось, він думав про сім'ю, про рідних. І мені дійсно вдалося достукатися до людей, почути їхні відгуки. Я хотіла, щоб ще більше людей у світі дізналися, що в Україні війна, що вона не закінчується. І щоб почули, що відчувають українські військові, коли йдуть на завдання", — пояснила Анна.

Мама Наталя якось дивилася Facebook і випадково натрапила на запис, на якому почула голос сина.

"Навіть в останні хвилини свого життя Славік думав не про себе, а про мене. Це дуже розриває моє серце... Біль від втрати своєї дитини, свого хлопчика — це ні з чим не порівняти. Якщо я колись говорила, що мені важко, що мені боляче, я навіть не розуміла, наскільки я помилялася. Такого болю я раніше навіть близько не відчувала і не знала, що це таке — бачити свою дитину в труні. Це дуже важко, дуже важко", — поділилася Наталя Задорожна.

В'ячеслав дуже любив свою велику родину, постійно робив подарунки, а дружині та матері замовляв квіти кур'єром, навіть перебуваючи на передовій.

"У січні ми поховали Славіка. А в березні під'їжджає до будинку машина з дровами. Кажуть: "Від Славіка". Я не те що плакала, я вила. Ви розумієте, яка у мене дитина? Його вже немає, а він продовжує мене опікати", — розповіла Наталя.

Фронтовий товариш

Рідні В'ячеслава дуже хотіли познайомитися з його найкращим фронтовим другом — Дмитром Мартинюком ("Мартін"). Вони дуже багато чули про нього від В'ячеслава.

"Славік розповідав мені про нього, але я ніколи не бачила "Мартіна". Я б дуже хотіла з ним познайомитися, щоб він мені розповів про сина. Син мені про війну, про своє життя там докладно не розповідав, щоб я не хвилювалася. Це вже потім я дзвонила його побратимам, може, у когось залишилася фотографія, може, якась історія про Славіка", — сказала мама загиблого героя.

І довгоочікувана зустріч відбулася в студії "Я не забуду".

Дмитро Мартинюк родом з Вінниці. До війни працював водієм. Як і В'ячеслав, чоловік був призваний до лав ЗСУ в травні 2024 року. Хлопці познайомилися в навчальному центрі, саме там зав'язалася їхня дружба. Вони довгий час служили в одному підрозділі. І останній день народження В'ячеслава 20 грудня 2024 року вони святкували разом.

В'ячеслав другу постійно розповідав про свою сім'ю — дружину, дітей, матір, братів і сестер.

"Як військовий, “Квітка” був дуже відповідальним хлопцем. Виконував всі бойові дії, накази, які йому давали. І навіть тоді, коли отримав поранення, він все одно надавав допомогу іншим хлопцям. Взагалі "Квітка" був таким щирим, оптимістично дивився на всі якісь неприємності — мовляв, нічого, завтра буде краще. Завжди всім допомагав. Зламалася машина, він не знав, як полагодити, але він був дуже рукастий хлопець: "Нічого страшного. Я не знаю, але зробимо, розберемося". Не боявся пробувати щось нове, за все брався", — розповів Дмитро.

Дмитро і В'ячеслав служили в одному батальйоні. Незадовго до загибелі "Квітки" Дмитра перевели в інший підрозділ, але друзі продовжували спілкуватися.

Дмитро розповів, що в день виходу на останнє своє завдання В'ячеслав міг ще перебувати в лікарні.

"Коли він був у лікарні, я заїжджав до нього. Але потім він виписався, і того ж дня або наступного дня пішов на позицію. Я до останнього сподівався, що, можливо, хтось піде інший, а не він. Тому що Славік тільки повернувся з лікарні, тільки вилікувався. Ми з ним листувалися до останнього, але на моє останнє повідомлення він уже не відповів, на жаль", — поділився військовий.

Дмитро через бойові завдання на передовій не зміг бути присутнім на похороні свого товариша. Однак на похорон приїхали батьки Дмитра, тому що вони були знайомі з В'ячеславом.

На зустріч з родичами загиблого друга Дмитро привіз прапор з підписами побратимів, а також персональний автомобільний номер "Квітка", який був на машині В'ячеслава.

"Ми постійно допомагали Славіку — збирали гроші і родиною, і громадою нашого села. Якось знадобився автомобіль, тому що на ногах далеко не дійдеш. У мене були заощадження, мої брати допомогли, і ми купили Славіку автомобіль. І ось він поставив на цей автомобіль номер зі своїм позивним — "Квітка". Машина залишилася там хлопцям, тому що з часом Славік ще одну купив, йому брат допоміг. І ця машина нехай залишається хлопцям, але я дуже хотіла отримати цей номер "Квітка", як пам'ять про сина. Я просто хапаюся за все, що пов'язано зі Славіком", — поділилася Наталя Задорожна.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Він уже знає, що таке окупація, полон батька і важка хвороба: історія 4-річного Давида Кузнецова
• Віддячити за врятоване життя: історія захисників Петра Варченка та Андрія Суржка
• 3 дні в полі поблизу окупантів, 9 годин евакуації до позицій: унікальна операція порятунку пораненого Віталія Колісника
• Зважився розшукати батька після 40 років мовчання: історія ветерана Олександра Горелова