Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Віддячити за врятоване життя: історія захисників Петра Варченка та Андрія Суржка

Віддячити за врятоване життя: історія захисників Петра Варченка та Андрія Суржка

18 Червня / 2025

Джерело: Телеканал “Дім”

Військовослужбовець ЗСУ Петро Варченко у 2023 році виконував складне завдання на Бахмутському напрямку. Разом із побратимами він дивом залишився живим завдяки молодому командиру роти Андрію Суржку. Згодом сам Андрій отримав важкі поранення і тепер потребує допомоги. Петро вирішив: настав час віддячити своєму рятівникові.

Що сталося з Андрієм і в якому він зараз стані, що змінилося в житті обох героїв і хто допоміг закрити важливу потребу для захисника — про це в новому випуску проєкту "Я не забуду" телеканалу "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Рятування побратимів

Петро Варченко в минулому — шоумен, актор і підприємець. А сьогодні — військовослужбовець ЗСУ.

Петро захищає Україну з осені 2022 року. Вирішив піти саме в Десантно-штурмові війська ЗСУ і став сапером-мінером у складі 3-го батальйону 77-ї аеромобільної бригади.

"Служити я почав восени 2022 року, потрапив до учебки. Але, як і багато хлопців, приходив до військкомату і раніше. Але потреби в нас не було. А потім я вперся, пішов до військкомату — відправте мене до спецвійськ", — згадує Петро.

Навесні 2023 року в Бахмуті Донецької області Петро міг попрощатися з життям, якби не одна людина. У групи Петра було дуже складне завдання — потрібно було приїхати на околицю Бахмута і замінувати підходи, щоб не пройшли російські війська.

"Ми поїхали на завдання. Бахмут на той час уже захлопувався, і всі дороги, що вели до міста, дуже щільно прострілювалися. На крайні завдання ми їздили просто через кладовище нашої техніки, і там дуже багато людей полягло. Нам потрібно було дуже багато замінувати, поставити протипіхотні міни. Завдання було дуже важким, а нас було четверо", — розповів він.

Група під'їхала до місця, де мала залишити транспорт, далі йти пішки та мінувати територію. Але мінерів помітив ворог і відкрив по них артилерійський вогонь.

"Впала одна міна, здетонувала друга. Третя розірвалася в 40 метрах від нас. Ми зрозуміли, що не дійдемо до потрібного місця, не зможемо виконати роботу. Але командування відразу позначило: якщо розумієте, що не можете цього зробити, розвертайте екіпаж і повертайтеся на базу", — продовжив Петро.

Тепер групі потрібно було вирватися з вогняного пекла. Петро почав зв'язуватися з командирами сусідніх підрозділів, щоб отримати інформацію, де саме знаходиться противник, як його обійти. І найбільш точні координати надав молодий командир роти Андрій Суржко, завдяки чому Петро зміг вивести групу з небезпечної ділянки.

"Нам вдалося вирватися з Бахмута, але окупанти продовжували обстріл нашого транспорту. Дуже важкою була ділянка Іванівської дороги, яка вела на Костянтинівку, там вже було просто величезне кладовище техніки — все горить, і ми навіть не розуміли, як ми проїдемо через це місце. Але ми прорвалися, вже на порваних колесах ми ледве виїхали — але виїхали. І група вижила завдяки тій інформації, яку нам дав Андрюха, де саме буде ворог. Завдяки цим координатам я і моя група вижили", — зазначив військовослужбовець.

Зараз Петро служить у 1230-му окремому інженерно-технічному батальйоні, який займається розробкою та виготовленням обладнання для дронів. Чоловік очолює групу інженерів "Бойові жаби", яка збирає запчастини до дронів, а також до протипіхотних і протитанкових мін для багатьох бригад.

"Бойові жаби", тому що мій позивний “Жаба”. Історія цього позивного. Вийшло так, що ми тренували координацію по рації, і потрібно було швидко придумати собі робочий позивний. І я придумав просте "Жаба", щоб просто відпрацювати зв'язок по рації. А воно так і прижилося. А закріпилося, коли ми якось пішли в самоволку в магазин. Я був у гумових чоботях, і в них швидше за всіх пройшов по болотах. І після цього все — "Жаба". І коли вибирали назву нашого підрозділу, то всі проголосували за "Бойові жаби", — пояснив Петро.

Згодом він дізнався, що Андрій підірвався на протипіхотній міні, внаслідок чого відірвало обидві ноги.

Сьогодні Петро хоче віддати борг своєму рятівникові.

"Після того, як Андрій врятував мені і моїм побратимам життя, він сам дуже постраждав, я хочу йому віддячити, тому що відчуваю борг перед ним", — наголосив військовий.

Підтримка Андрія

Петро приїхав до студії "Я не забуду" з сестрою Марією Островською, яка відіграє не останню роль у цій історії.

"Я дуже була рада, що мій брат залишився живий, що Андрій врятував йому життя", — сказала вона.

Коли Петро розповів сестрі про поранення Андрія, він попросив зібрати кошти на крісло колісне для побратима.

"Це був один з моїх перших зборів. Мені було дуже страшно це робити. Я дуже боялася, що люди не будуть донатити. Я відкрила банку, почала про це розповідати в Instagram, Facebook. І люди відгукнулися. Тоді вдалося зібрати 50 тисяч гривень — стільки, скільки було потрібно на крісло колісне", — розповіла Марія.

Жінка передала Андрію крісло поштою, але особисто вони ще не бачилися, зате подружилися в соцмережах.

Згодом Марія створила фонд "Фронт плюс Тил", який допомагає захисникам.

Кохання під час реабілітації

Олена Суржко — дружина Андрія. Жінка працює фізичною терапевткою у реабілітаційному центрі Вінниці, де і познайомилася з майбутнім чоловіком — Андрій був одним з її пацієнтів. Спочатку зав'язалася дружба, яка переросла в кохання.

Олена в центрі готує ветеранів з ампутаціями до протезування і проводить реабілітацію після.

"Я навчаю хлопців жити з протезом, повністю справлятися з ними, відчути, що вони можуть повернутися до життя, стати повноцінними членами суспільства і з гордістю, з піднятою головою ходити на своїх нових ногах", — зазначила вона.

Олена як фізична терапевтка почала працювати з Андрієм вже після протезування — коли він з навчальних протезів переходив на постійні.

"Він уже вмів ходити, але була складність навчитися по-новому, тому що вже з'явилося електронне коліно. І були певні нюанси, які потрібно подолати. Перш за все, страх ходити без милиць, або нагнутися, або впасти та піднятися. Цьому ми вчилися. І кожен такий крок доводилося долати страх. Як маленька дитина боїться висоти, так само хлопці з парними ампутаціями бояться впасти, тому що це не їхні ноги, і потрібно вже сподіватися на залізо", — пояснила Олена.

Андрій відрізнявся від інших пацієнтів Олени саме своєю позитивністю. Попри перенесені на той момент 18 операцій і втрату кінцівок, ветеран тримався оптимістично — завжди з посмішкою, з жартами, і заряджав своєю позитивною енергією всіх навколо.

В межах реабілітації Олена якось пішла з хлопцями-пацієнтами, серед яких був Андрій, до театру. Це був один з їх перших виходів у суспільство.

"І коли вони вже виходили із зали, то присутні там зробили коридор і оплесками проводжали їх, дякували за мужність. Хлопці не знали, як поводитися, вони розгубилися. Вони думали, що тихо прийдуть і тихо підуть. Але така реакція людей була для них дуже приємною. І вони потім із захопленням ходили на інші заходи, тому що знали, що до них ставляться з повагою, шаною", — розповіла вона.

Одного разу Андрій проводжав Олену з роботи. Коли зайшли додому, Андрій встав на коліно і зробив пропозицію коханій жінці. І Олена погодилася.

"Андрій завжди поруч і допомагає мені в усьому. Якщо бачить, що щось важке: "А давай разом". Те ж саме з приготуванням вечері, якщо я запізнююся з роботи, то знаю, що завжди будуть якісь фрикадельки, гарячий супчик або смажена картопелька", — поділилася жінка.

Подружжя зараз живе в місті Вінниця, винаймає житло, оскільки Андрій з Миколаївської області — з села Лиса Гора, а Олена з Вінницької області — з села Мізяківські Хутори.

"А в селі зараз жити важко. Тому що село, на жаль, не пристосоване для людей з інвалідністю. Сходи в аптеку, сходи в магазин, навіть проста прогулянка вулицею — це не завжди легко. Тому ми переїхали до Вінниці. Зараз ми стоїмо в черзі на житло поза чергою. Але позачергова черга вже утворилася з ветеранів, які також потребують житла. Чекаємо і сподіваємося, що все-таки у нас буде своє житло", — сказала вона.

Другий день народження

Петро і Марія підтримували зв'язок з Андрієм онлайн. І вперше зустрілися наживо в студії "Я не забуду".

Андрій Суржко з дитинства мріяв стати військовим. Тому, коли в університеті здобував спеціальність вчителя фізкультури і захисту Вітчизни, пішов ще на військову кафедру.

"Це був 2017 рік, мені 17 років. І я не знав, чи буде моя професія вчителя фізкультури і захисту Вітчизни популярною. А армія завжди прийме. І я пішов "тримати піджак", як кажуть на військовому жаргоні. Отримав звання молодшого лейтенанта і маю диплом бакалавра — вчитель фізкультури і захисту Вітчизни", — розповів він.

Однак після вишу Андрій пішов працювати слюсарем, тому що йому підходив графік — чотири дні через чотири. А у вільні дні підробляв — займався ремонтами.

Андрій жив у Миколаївській області. 1 серпня 2022 року вступив до армії. Особливо до такого рішення 22-річного хлопця спонукала загибель близького друга на Херсонському напрямку. Служив Андрій, як і Петро, у складі 77-ї аеромобільної бригади 3-го батальйону, був командиром роти.

2 липня 2023 року Андрій під час виконання бойового завдання на околиці Бахмута отримав важке поранення. Цей день чоловік вважає своїм другим днем народження. Андрій повинен був завести два відділення на визначені позиції, щоб вони змогли провести штурмові дії.

"До липня наш 3-й батальйон 77-ї бригади досить пошарпали. Пошарпали так, що не вистачало особового складу, щоб провести штурмові дії повноцінно. Тому ми залучали інші підрозділи, щоб виконати штурмові дії. Моє завдання було — просто довести і піти назад", — згадує він.

Андрій своє завдання виконав, побратимів відвів на позиції. Розподілив останніх чотирьох бійців, обходив дерево і наступив на міну.

"За добу до цього там проводилися перші штурмові дії, і кацапи при відході поставили маленьку міну. Я наступив, клац, і все — я лежу. Я доповів: "Я — “300”, кросівки більше не потрібні", — розповів він.

Чоловік зізнається, що ніяких поганих думок після ампутації у нього не було. Він прийняв ситуацію і навчився жити далі.

"Так, спочатку думав, що я тепер не такий, як усі. Коли ми сидимо, і тільки у мене немає ніг, це трохи зачіпає. Але це почуття проходить, коли ти підходиш до дзеркала і подобаєшся собі. Ти полюбив себе — і все, більше нічого не потрібно. А всі інші підтягнуться до тебе. І мені дуже допомогли слова мого батька: "Якби ти плакав, і ноги від цього відростали, то плач, синку. Але від плачу вони не відростають. Тому навчися жити так". І я навчився", — наголосив Андрій.

Андрій вже вийшов на роботу — працює у Вінницькому обласному відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, тому що "я хотів працювати саме з такими, як я".

"Я від фонду проводжу з хлопцями ознайомчу роботу. Пояснюю, що в Україні є безкоштовне протезування, ставлять досить якісні протези, є вибір підприємств (понад 54 підприємства) і вибір залежить виключно від людини", — зазначив він.

Крім роботи Андрій відвідує спортзал і навіть уже спробував покататися на мотоциклі.

Допомога не припиняється

Під час підготовки цього випуску "Я не забуду" команда поцікавилася в Андрія, чи потрібна йому допомога. Але чоловік, як завжди, відповів — ні. А ось дружина повідомила, що у чоловіка попереду нова операція, і після неї буде потрібно крісло колісне для пересування по квартирі. Допоміг у цій справі волонтер Михайло Козирєв.

"Я кілька тижнів тому прочитав статтю про Андрія і побачив відео в Instagram про його довгу і важку реабілітацію. Те, як він освоює різні види транспорту — мотоцикли, самокат, автомобіль і навіть кінь був. І ця історія мене дуже вразила. Що, пори втрату двох кінцівок, Андрій залишається сильним, незламним і неймовірно позитивним. Я вирішив ініціювати збір коштів на крісло колісне. І мешканці Конотопа Сумської області швидко відгукнулися. І завдяки їм сьогодні ми маємо можливість подарувати крісло Андрію від усієї нашої громади та від мешканців Конотопа. Андрію, дякуємо тобі за захист та за твою силу духу", — звернувся Михайло.