Замість тортів на замовлення — кулемет: історія командирки МВГ "Бучанські відьми" Людмили Лисенко

Людмила Лисенко з Бучі колись працювала кондитеркою і створювала авторські солодощі. Після початку повномасштабної війни її життя різко змінилося — замість кухні вона стала частиною мобільної вогневої групи "Бучанські відьми" і тепер захищає українське небо.

Детальніше — у сюжеті “Ранку Вдома”.

Ще кілька років тому її день починався зовсім інакше: з крему, тіста та замовлень на святкові торти. Але повномасштабна війна змінила все. Сьогодні Людмила Лисенко — командирка мобільно-вогневої групи протиповітряної оборони (ППО) "Бучанські відьми".

"Ти приймаєш зброю, перераховуєш усе, що там є, дізнаєшся про стан машини, пального. Це така побутова робота, а далі ти очікуєш. Якщо з'являється сигнал тривоги, ми беремо зброю, завантажуємося і виїжджаємо", — розповідає командирка мобільно-вогневої групи ППО Людмила Лисенко.

Вона народилася на Рівненщині в місті Острог у творчій родині, тож і сама з дитинства мріяла пов'язати життя з мистецтвом.

"Я взагалі із сім'ї музиканта, мій батько був художником, музикантом — дуже талановита особистість. Загалом всі мої сестри мають таку творчу жилку, і ми кожен по-своєму проявляємося", — каже Людмила.

Коли у неї з'явилися родина і діти, виникло нове творче хобі — випічка.

"У 2012 році я дивилася передачу на американському каналі про кондитера Бадді Валастро. Пам'ятаю, що мене дуже захопила ця справа. Мені так сподобалося, як вони працюють... Це було реаліті-шоу", — згадує спікерка.

Людмила не на жарт захопилася кондитерською справою: випікала для друзів та знайомих, для дітей на шкільні ярмарки, а згодом почала виготовляти святкові солодощі на замовлення.

"Це справа, яка вимагає великих навичок, як не дивно. До того ж з різних сфер життя: і малювання, і ліплення, тобто і дрібна моторика. Потрібно проявити посидючість і зробити так, щоб усе було гарно та ідеально", — пояснює кондитерка.

У 2016 році родина переїхала до Бучі, щоб жити ближче до природи та ростити дітей у спокої. Там вони й зустріли початок повномасштабної війни.

"Це день повної розгубленості, неспроможності ухвалити рішення, яке піддається логіці. З одного боку, ми не хочемо їхати й покидати свій дім, у який вклали всю душу, де ми з чоловіком самі робили меблі та прикрашали все. І тут ми мусимо все це залишити, бо над головою літають літаки, які заходять на бомбардування Гостомеля", — говорить жінка.

В перші дні сім'я виїхала до рідних в Острог. А коли повернулися до Бучі, місто не впізнали.

"Буча була як із фільму про зомбі-апокаліпсис: темно, холодно, страшно, суцільна біда і жах навколо. Було таке відчуття, що ти опинився в кіно жахів. Дуже страшно, але разом з тим ми були щасливі, що нам є куди повернутися, ми можемо це зробити", — наголошує вона.

Тому Людмилі захотілося робити більше для захисту родини та країни. Вона почала проходити курси підготовки для цивільних: навчалася стрільби, медицини та тактики.

"Це було цікаво. І вогнева підготовка, і штурм окопів, і тактична медицина з неймовірною евакуацією. Нам намагалися створити умови, де ти будеш максимально стресувати, і в цей момент мусиш застосувати ті знання, які в тебе з'явилися", — розповідає жінка.

Про існування жіночого підрозділу ППО "Бучанські відьми" вона дізналася від подруги і не роздумуючи вступила на службу.

"Думаю, ну, спробую. Я ж не дуже розуміла, що це таке, бо вишколи — це одна справа, а служба в такому підрозділі — все таки трохи інше. Але я вже тут майже два роки, тому все якось розвивається. Мабуть, мені треба було сюди потрапити", — акцентує Людмила Лисенко.

Сьогодні вона командирка та кулеметниця. Її зміни починаються з отримання зброї, а далі — очікування сигналу тривоги та виїзд на позиції.

"Мені складно не спати вночі, я дуже хочу спати. Мабуть, як і всі люди. Цілий день бігаю, а потім о 22:00 — хлоп, і вже хочу спати. Тому іноді попереджаю, що до такої-то години я мушу поспати, а далі я вже можу підміняти", — посміхається захисниця.

Звісно, зараз на великі кондитерські замовлення часу в Людмили майже немає, але повністю залишати улюблену справу вона не хоче. Тож пече переважно для постійних клієнтів та знайомих. Один із її найулюбленіших проєктів — торт у вигляді черепа, з очей якого йшов дим.

"Тут була складність у тому, що сухий лід має властивість спускатися по низу торта, а тут його треба було підняти вгору. Я залучила свого чоловіка, ми розробляли проєкт: як його підняти, які трубки потрібні. Тобто експериментували", — додає Людмила Лисенко.

Історія Людмили — про те, як війна змінює людей, але не забирає головного: сили, характеру і любові до свого дому та своєї справи.

Читайте також: "Люди не розуміють усього пекла": історія Олександра Гуржова, який провів 1179 днів у російському полоні