"Люди не розуміють усього пекла": історія Олександра Гуржова, який провів 1179 днів у російському полоні

Повернення з полону — це не фінал, а початок нового випробування. Після пережитого доводиться заново вчитися жити, долати страхи та шукати сили рухатися вперед. Олександр Гуржов пройшов через Оленівку та російські тюрми, пережив виснаження і нелюдські умови, але зберіг жагу до життя. Сьогодні він відновлюється, займається тим, що приносить радість, і хоче, щоб світ почув правду.

Детальніше — у сюжеті “Ранку Вдома”.

"Якщо рипнешся, будеш наступним", — саме це почув український військовий Олександр Гуржов, коли росіяни поклали поруч із ним тіло загиблого полоненого. Попереду на нього чекали 1179 днів катувань, голоду і постійного страху смерті. Сьогодні він удома і певен, що зобов'язаний ділитися своєю історією.

"Треба про це казати. Звичайні люди, які просто дивляться телевізор чи гортають стрічку соцмереж, вони не розуміють у повному обсязі того пекла, яке, на жаль, там відбувається й зараз. Це треба розголошувати", — переконаний ветеран.

Олександру — 30 років. Він народився та виріс у Маріуполі. Там закінчив технікум, а згодом — університет за спеціальністю "економіка та логістика". Під час навчання працював кондуктором. Сам Олександр жартує, що був менеджером із продажу квитків, а також підробляв у караоке.

"Дуже люблю співати. Це одне з моїх хобі. Зранку я збирав із людей данину, а потім увечері цю данину витрачав", — сміється він.

Армія ніколи не була його мрією, але так склалося, що у 2020 році "Шурупчик" — так звали його побратими — підписав контракт із 54-ю окремою механізованою бригадою Збройних сил України.

"Підписав контракт в Авдіївці. Тобто з ходу я вже був на бойових позиціях. Протягом пів року перебував там. Потім були ротації, нас вивели в інше місце. Я пройшов навчання, після якого зрозумів, що на другій лінії в артилерії мені нудно. Хочеться якихось гострих відчуттів. І я перейшов у піхоту", — пригадує боєць.

Таким чином Олександр опинився на Донеччині й зустрів повномасштабне вторгнення у Волновасі. Близько двох тижнів оборонець разом із побратимами стримував наступ ворога. Тоді російські війська взяли українських бійців у кільце, згадує Олександр. З 50 воїнів вижило тільки троє. Він потрапив у полон.

"Коли я пробирався задніми дворами до своїх, на початку березня випав сніг. І це мене дуже сильно видало. Цей хрускіт... Я тільки чую: "Стой, кто идет", і в потилицю прилітає прикладом. Вони світять ліхтариками, і почалося "фаєр-шоу", — каже Олександр.

Його били, роздягали, забрали всі речі. А далі були допити й колонії. Спочатку — СІЗО на окупованій Донеччині, потім Оленівка, далі російський Таганрог і колонія в Борисоглібську. За три роки полону чоловік схуд до невпізнаваності.

"Коли я приїжджав додому до батьків буквально за декілька днів до повномасштабної війни (мені тоді дали пару вихідних), мама казала: "Щось ти, Сашку, погладшав". Я став на ваги, важив 82 кілограми. А коли мене обміняли, було 45", — ділиться ветеран.

Найстрашніше, згадує Олександр, було в Таганрозі. Там полонених зустрічали так званим коридором. Десятки російських військових били полонених палицями та шокерами, цькували собаками та знущалися з особливою жорстокістю.

"Багатьох на цій так званій прийомці, на жаль, забили на смерть. На це дуже страшно дивитися збоку: людей не вбили на війні, а тут просто закатували. Це страшно, тому що ти кожної миті можеш опинитися на їхньому місці", — зізнається чоловік.

Попри тортури і голод, він не переставав вірити, що повернеться додому. У найтяжчі моменти побратими підтримували одне одного, потайки від наглядачів вигадували ігри та співали.

"Мене в той час підтримувала думка про те, що колись це все закінчиться. Нехай мине кілька років, але ж закінчиться. Я особисто придумав таку гру: ми з хлопцями вечорами сиділи, я казав перше ліпше слово, і ми згадували пісні, де воно використовується", — розповідає Олександр.

25 травня 2025 року, після понад трьох років неволі, Олександра звільнили під час обміну.

"Перші хвилини, коли ти чуєш рідну мову, — ці відчуття не передати. Я, звісно, одразу зателефонував мамі з автобуса — волонтери дали нам свої телефони. Перший дзвінок — і сльози матері та вітчима", — згадує він.

Після повернення на Олександра чекала тривала реабілітація. Каже, що без перебільшення заново вчився дихати свіжим повітрям та жити у звичайному світі.

Поруч були близькі, друзі та нові знайомі, які й допомогли емоційному одужанню.

"Найкраща реабілітація для мене — це знайомство з новими людьми. Десь якесь інтерв'ю, десь концерт. Я за рік після визволення побував майже на 200 різних концертах", — ділиться військовий.

Окрім виступів відомих українських зірок, його особистою терапією став спів, який був великою частиною життя ще до служби.

"Я зараз майже щотижня ходжу в караоке. Бувало таке, що й по декілька разів на тиждень. Вибрав собі топ-3 заклади Києва, куди дзвоню і кажу: "Мені як звичайно". Мені там накривають те, що я люблю поїсти й попити, я приходжу і все. Одразу співаю свої пісні", — каже ветеран.

Три роки між життям і смертю. Три роки, коли єдиним шансом вижити була віра в повернення.

Нині Олександр активно долучається до акцій на підтримку військовополонених та нагадує всім, якою ціною українці виборюють свободу.

Читайте також: Прив'язували до стовпа, катували та знімали на відео: як після полону живе розвідник Олександр Таран