Що пише на руці мати загиблого героя — історія Наталії Ліпей у проєкті "Я не забуду"

Українці вже протягом двох років ведуть відмінний від усього світу відлік часу — ми рахуємо дні війни. Героїня нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко веде ще й власний календар на своєму зап'ястку. 

Наталія Ліпей — мати загиблого військового Віктора Ліпея. У грудні 2022 року її син повернувся зі служби додому на щиті. Після трагедії жінка, не зважаючи на свій стан здоров'я, влаштувалася на роботу, а всю зарплату віддає на потреби військових. Також вона відвідує госпіталі, здає кров та щиро вірить в перемогу, про яку так мріяв її старший син.

Залізничниця і волонтерка, син якої зазнав поранення

Залізничниця Леся Поліщук займається волонтерською діяльністю від початку повномасштабного вторгнення. Вона розповіла про знайомство з пані Наталією, про поранення свого сина та їх спільну допомогу Збройним силам України.

— Як ви познайомилися з пані Наталією?

— 12 грудня 2022 року усі в Жмеринці проводжали в останню путь її сина. 11-го зустрічали його живим коридором. Я там була. На похороні не була, тому що була в рейсі. Я залізничник.

Це була важка втрата. Молода, активна, позитивна людина. Наталя Борисівна пише всім волонтерам у з усіма знайомиться. Я займаюся волонтерською діяльністю з перших днів війни. Влітку 2023 року Наталя Борисівна мені написала, що вона є матір'ю загиблого героя з позивним "Аміго" і хоче зі мною зустрітися. Ми зустрілися, обійнялися і розплакались, не знаючи одна одну. Потім вона дала мені 500 гривень на мій збір. Це був перший донат на той збір. Вона плакала і розповідала, що важко хвора, що ноги болять, але вона працює і всі кошти віддає на ЗСУ. 

Мій син теж військовий. У той день, коли ми познайомилися [з Наталією], мені посеред ночі зателефонували з невідомого номера. Я дуже цього боялася. Мого сина було поранено — мінно-вибухова травма. Ми мали їхати на наступний день у Київ: я — в рейс, а вона тим же потягом — на роботу. І ось, вона прийшла, а мене немає. Вона звернулася до моїх колег, і ті їх розказали, що трапилося. Подзвонила мені… Як за рідну дитину. Я провела чотири доби в шпиталі і не було, напевно, й години, щоб вона мені не писала чи не телефонувала. Таким чином у нас зав'язався такий родинний зв'язок. Маючи своє горе, вона підтримує на всі сто — і морально, і фінансово, і фізично. Це не жінка, а титан. Сталеві нерви і велика сила волі.

— Я знаю, що пані Наталя ще й приїжджала у лікарні, щоб допомагати військовим.

— Так, вона приїжджає з оберегами, освяченими в церквах — в українській і в греко-католицькій. Багато ж є військових і серед католиків. Вона їх усіх цілує, гладить, масаж їм робить, віддає всю свою материнську любов.

— Де вона працює? 

— Працює посудомийкою в кафе у Києві. Тиждень працює, тиждень дома. Інколи по два тижні. Працює тяжко, до пізньої ночі чи навіть до трьох годин ранку. Всю заробітну плату віддає на донати, а виживає за рахунок пенсії. Каже, що працює і буде працювати, доки не буде перемога. Усі в Жмеринці називають її "мама Наташа". 

Їхала я в Київ із сином на ВЛК. Вона каже: "Доця, так хочу сходити на Майдан". Кажу: "Давайте сходимо". Ми приїхали на Майдан і підписали три прапорці в пам'ять про загиблих героїв. Але цього було замало для Наталі Борисівніи, тому через два дні вона перевернула всіх у Жмеринці з ніг на голову, щоб їх протягом двох днів надіслали фото, дати та імена всіх загиблих військових. Вона закупила прапорці, розписала їх, а на другий день поїхала в Київ і встановила на Майдані стенд пам'яті загиблих героїв Жмеринського району. 

— І при цьому пані Наталя має проблеми зі здоров'ям?

— Так, у неї хворі ноги, їй важко ходити.

— Вона не лікується?

— Ні. На запитання, чи у неї щось болить каже: "Ні, я здорова". В неї немає ані часу, ані коштів на лікування. 

— Намагалися її вмовити полікуватися?

— Це просто нереально.

— Ви на початку сказали, що вона пише і знайомиться з усіма. Мабуть, їй не вистачає спілкування і хочеться трішки уваги. 

— Так, і ми її їй приділяємо по можливості. О другій ночі вона може зателефонувати і ми будемо плакати і годину розмовляти. Ми слухаємо її, підтримуємо зв'язок. Вона підтримує нас, а ми її. Вона боїться залишатися наодинці.

Матір загиблого військового веде свій власний календар на руці

Наталія Ліпей втратила на війні свого старшого сина Віктора. У грудні 2022 року він повернувся зі служби додому на щиті. Після трагедії жінка, не зважаючи на свій стан здоров'я, влаштувалася на роботу, а всю зарплату віддає на потреби військових. Також Наталія відвідує госпіталі, здає кров та щиро вірить в перемогу, про яку так мріяв її старший син.

— Пані Наталю, ми знаємо, що ви на руці ведете свій власний календар. Що саме ви там пишете?

— Що сьогодні минає 415 день як загинув мій син. Кожного дня цифру пишу. Це вже, дійсно, мій календар. Таким чином він поряд зі мною і ніби тримає за руку. Я завжди була проти татуювань, але якось думала написати "Аміго". Ще поки не знайшла, як саме хочу це написати. 

Коли я в Жмеринці, я йду на кладовище і розмовляю з ним. Коли знаходжуся в Києві, то вмикаю його відео і так само з ним розмовляю. 

Скоріше б ця війна закінчилась, бо я вже не можу дивитися, як привозять нових хлопців на щиті, як знову мама оплакує свого сина, жінка лишається без чоловіка, а дитятко без батька. У нас у Жмеринці є алея в центрі міста зі світлинами загиблих хлопців. Коли маленькі діти тягнуться ручками до якогось фото зі словами: "Тату"... Не те що ком у горлі, а кричати хочеться.

— Віктор ваш єдиний син?

— Є ще один син, працює в Києві. Між ними різниця 3,5 років. Брат був для нього всім.

Вітя якось дуже швидко дорослим став. Був мов промінчик — світленький із блакитними оченятами. Займався спортом: спочатку греко-римською боротьбою, потім боксом, а згодом пішов у кікбоксинг. Зайняв на змаганнях перше місце по Україні. Навчався в Черкаській пожежній академії. 

— Я знаю, що за станом здоров'я ваш син був змушений покинути роботу у пожежно-рятувальній частині. Тоді він поїхав до Польщі на заробітки. Чим він там займався?

— На фабриці з курми працював. Згодом менший мій син захотів одружитися зі своєю дівчиною. Вітя мав приїхати. Дату весілля обрали символічну — 22.02.2022. Вітя взяв квиток на літак, але поляки казали йому не їхати, бо буде війна. Він прилетів 20-го, 22-го розписалися, а 24-го почалася війна. 25 лютого з самого ранку він пішов у військкомат. Я навіть не знала, що він пішов.

— Де саме служив ваш син? 

— Спочатку він був у Жмеринці в теробороні, а потім їх перевели в Житомир на навчання і зразу на Донецьк.

— Коли і за яких обставин загинув ваш син? 

— Вони цілий день воювали, а ввечері мали забрати їжу. Коли стали обходити з іншого боку, почався обстріл. Він мені завжди казав, що йому щастить. А цього разу одна куля пройшла крізь тіло з лівого боку, ще дві — в голову.

Коли його мені повернули, то не хотіли спершу показувати. Молодший син казав не знімати з Віті шапку. Але це моя дитина, я хочу бачити все. Йому було 32 роки.

— Ми уже дізналися від Лесі, що ви грошима дуже допомагаєте з військовими зборами і ходите в лікарню до наших захисників. Ще ви долучилися до збору крові для поранених бійців, так?

— Так, було таке. Я в інтернеті вичитала, що потрібна кров. Ті, хто вже когось втратили, йдуть перші. Я до того ніколи не здавала кров, але збрехала їм, що здавала. Здала, бо це теж чиїсь діти. Хочу, щоб усі вони повернулися в сім'ї.

Хто їм що дасть, як не ми? Їм і колеса треба, і авто, і дрони, і прибори нічного бачення. Нам коли холодно, ми вдома вкриваємося теплою ковдрою, а вони там на холоді продовжують воювати. А коли дощить, вони мокрі й брудні теж воюють. Так хворіють там… У них ніби "все ок" і "все норм", але ж ми знаємо, що це насправді не так.

— Ми знаємо, що ви віддаєте всю зарплатню на потреби військових, а самі живете на пенсію. Також почули про ваше здоров'я — що насправді не все так добре і є проблеми з ногами, які треба б вирішити.

— Допоможіть скоріше здобути перемогу, і тоді я візьмуся за своє здоров'я. Зараз якось пристосовуюся, бо дуже хочу цієї перемоги. На жаль, із цією перемогою я прийду вже до могили свого сина. Але я знаю, що продовжила його справу.

— Я знаю, що після загибелі сина ви почали писати вірші. 

— Коли я прийшла на його могилку, написала такий вірш: 

А я могилу обіймаю, шепочу ніжності слова:

"Синочку, Вітєнька, благаю я Бога раю і тепла". 

Не вірю я, що в тій могилі 

З вінками, з купою квіткíв 

Лежить моя, моя дитина

В алеї мужніх козаків.

— Ви знаєте, що вас усі називають "мама Наташа"? 

— Знаю, бо вони всі молодші за мене. Я їх дуже люблю, як своїх дітей. Вони супердіти, вони волонтери, які допомагають там. 

По відеозв'язку до розмови долучилася Руслана Іваха, котра отримала від Наталії Ліпей кошти на дрон. Жінка розповіла, як матір загиблого героя допомагає чоловіку Руслани, який також захищає Україну.

До студії проєкту "Я не забуду" мав завітати і Роман Абдуназаров — побратим загиблого військового Віктора. У відеорежимі він розповів про знайомство із сином Наталії, їх службу та спілкування з мамою воїна.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Шукає незрячих бійців із чутливими руками: історія Тетяни Самсонової у проєкті "Я не забуду"
• Для кого грає 9-річна піаністка після загибелі батька — історія Марії Власенко у проєкті "Я не забуду"
• 1,5 млн за похід з Києва до Лісабона, важке захворювання та 10 років пошуків брата — історія Петра Скрипки у проєкті "Я не забуду"