Як діджей із Данії рятував українських біженок від рабства — історія Джоела Брейнера у проєкті "Я не забуду"

Нещодавно українці стали свідками гучних викриттів того, як багатії не можуть відмовитися від розкішного життя, навіть коли поруч гинуть люди, а над головами летять ракети. З такими новинами легко втратити віру в людяність і чесність. Історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко зовсім про протилежні внутрішні орієнтири — про людей, які можуть прожити своє життя у найгарніших місцях планети, одягатися у брендовий одяг, їсти у дорогих ресторанах, однак самі обирають дорогу на війну. 

Джоел Брейнер — один із найуспішніших діджеїв Данії в жанрі транс-музики. Він дає близько 150 концертів на рік по всьому світу, має власний нічний клуб, а в його оточенні — світові зірки: Снуп Дог, Оззі Осборн та Роббі Вільямс. Сьогодні Джоел в Україні: допомагає нашим військовим, рятує тварин, дарує свято дітям, із задоволенням їсть український борщ і називає його інопланетною стравою.

Готова розстатися з сімейною реліквією, аби віддячити Джоелу Брейнеру за допомогу Україні

Тетяна Заровна — жителька села на Чернігівщині, до якого з подарунками приїздив данський діджей Джоел Брейнер. Заради нього жінка готова розстатися з сімейною реліквією. 

— Тетяно, розкажіть про цю вашу сімейну реліквію.

— Це рушник моєї бабусі. Вона подарувала його моїй мамі, а мама — мені. Я хочу подарувати цей рушник Джоелу на згадку про нашу неньку-Україну. Він нам дуже допомагав, тож нехай йому буде. 

— Майже кожен свідомий українець робить свій внесок у нашу перемогу. Чим ви займаєтеся і як допомагаєте? 

— Треба клубки на носки в'язати — будь ласка. Треба горіхи побити — будь ласка. Ми відвозимо горіхи у волонтерський пункт, де їх заливають медом і передають хлопцям на фронті. 

— Ви пережили окупацію, так?

— Так, ми були в окупації. На другий день війни в нас уже їздили…  

— Як ви дізналися про Джоела з Данії? 

— Мені зателефонувала волонтерка Зоя і сказала, що є такий волонтер, який хоче привезти подарунки нашим дітям. потрібно було надати списки. Я надала список із 58 дітей. Він підійшов до цього дуже відповідально: дитина, якій до одного року, отримала подарунок, розрахований на саме такий вік, а 10-річна дитина — подарунок на 10-річну. На 58 дітей він роздав 116 подарунків, по два на кожного. Він кожну дитинку потримав за ручку і вручив їй подарунок. Це було на Святого Миколая.

— Як він спілкувався з дітками? 

— Через перекладача. Але вони його розуміли і без мови. Він дуже і дуже хороша людина, раз до нього так тягнулися діти.

Коли я сказала односельчанам, що їду на програму, де буде Джоел, вони захотіли йому дещо передати. Тому я привезла гостинці для нього від усього села. Онучка мене навчила, щоб я сказала йому: "Нello Joel".

Зооволонтерка з українською книгою про Джоела Брейнера

Виявляється, про Джоела Брейнера встигли написати у книжці. Цю книгу привезла до студії зооволонтерка Зоя Шкурко. Жінка розповіла про те, як разом із данцем рятувала тварин із зони бойових дій, та як Джоел допомагає українським дітям під час війни.

— У вас в руках та сама книжка, в якій написано про Джоела? 

— Так, там написано про людей, котрі рятували тварин і людей на Херсонщині під час трагедії на Каховській ГЕС. І про Джоела, як про одного з основних героїв. Він евакуює тварин безпосередньо із зони бойових дій, передає з Данії спеціальний лікувальний ветеринарний корм.

— Як Джоел відреагував на те, що про нього написали в книжці? 

— Це для нього було несподіванкою, але він був дуже зворушений. Допомагати Україні — це небезпечно. Будь-яка мама переживає за свою дитину, яка їде на війну. Мама Джоела також завжди за нього хвилюється, але коли їй говорять про те, що її син робить, їй дуже приємно. 

— Як ви познайомилися з Джоелом? 

— Ми з волонтерами допомагаємо рятувати тварин. Коли я шукала закордонних партнерів, тодішній посол України в Данії Михайло Видойник порадив мені Джоела, бо він у Данії є дуже відомим другом України. Так ми і познайомилися. 

— Як Джоел вас називає? 

— Своєю українською мамою. Мами завжди переживають, чи одягнула її дитина шарф і шапку, чи поїла тощо. В Україні війна, і коли Джоел їде в небезпечну прифронтову зону, я завжди запитую, чи є в нього бронежилет і шолом, і чи буде він обережним. Я до нього дуже тепло відношусь, бо його вчинки щирі, чесні. Він — великий патріот України. Вже навіть частково українець. Під час війни він пережив тут дуже багато емоцій, бачив дуже багато горя. Це так його зріднило з нами, що він постійно повертається. 

— Пані Тетяна розповіла, що Джоел привозив подарунки для дітей на Чернігівщині, але ще я знаю, що він також привозив подарунки дітям у реабілітаційних центрах. Розкажіть про це.

— Так, привозив у декілька реабілітаційних центрів. Перераховувати можна дуже багато. Частина цих дітей має інвалідність, батьки деяких — позбавлені батьківських прав, тому Джоелу було особливо важливо привезти цим дітям на свята допомогу. Він також возив подарунки дітям в Інститут раку. Наскільки я знаю, він планує продовжити допомагати Інституту раку — хоче відремонтувати і облаштувати одне з відділень.

Український друг данського діджея

В Україні данський діджей знайшов не лише названу матір, а ще й вірного друга — Микиту Кутанова. Чоловік розповів про розстріляну квартиру в Ірпені, порятунок тварин та спільну роботу з Джоелом.

— Розкажіть, звідки ви, де живете? 

— Я з Луганської області, з міста Кадіївка. Живу в Ірпені. Наш дім обстріляли з танків, БМП, крупнокаліберних кулеметів. У мою квартиру прилетіло п'ять снарядів — квартира майже як решето. Я піною задув усі дірки і ми живемо. Маю п'ять собак і дружину. 

— Як ви познайомилися з Джоелом? 

— Коли були активні бойові дії в Київській області, ми займалися порятунком тварин в Ірпені та евакуацією людей і дітей. Коли звільнили Київську область, була дуже дуже гостра потреба в їжі для тварин. Волонтери один через одного підказали мені чоловіка, який може допомогти з кормом. Цією людиною виявився друг Джоела. Ми з ним зустрілися, коли він приїхав з Данії і привіз дуже багато корму. На початку 2023 року Джоел приїхав до Києва. Ми познайомилися і почали співпрацювати. 

— Пригадайте вашу першу поїздку з Джоелом. Куди ви відправилися?

— Цю поїздку я ніколи не забуду — ми відправилися до Херсону. Ми везли гуманітарну допомогу в декілька притулків. Окрім кормів для тварин передали сонячні зарядні пристрої для військових та цивільних, генератори, одяг. Джоел вперше побачив весь біль цієї війни і те, що зробили рашисти. Першим селищем, у яке ми заїхали в Херсонській області, було Мирне. Воно було розбитим вщент — жодного вцілілого будинку. 

Якось ми поїхали в бік Миколаєва. Зрозуміли, що не встигаємо до комендантської години, тож вирішили переночувати на березі моря між Одесою і Миколаєвом. Коли прокинулись, над нами почали літати крилаті ракети. Їх стали збивати. Через кожні п'ять хвилин були вибухи.

Коли їхали через Дніпро на Київ, нам підказали маршрут, але щойно ми майже вже виїхали на трасу, то вперлися у зруйнований міст. Дороги далі не було. Тобто варіант один — тільки назад. Ще цікава штука — коли ми їхали по цій дорозі, з нами постійно летіла сова. Вона пролітала трошки вперед, сідала і дивилася на нас, ми під'їжджали ближче, а вона летіла ще трошки вперед. Ми навіть думали, що цей якийсь дрон-розвідник за нами спостерігав.

— Куди була ваша друга поїздка? 

— Друга наша поїздка теж була на Херсон. Тоді ми везли військовим велику кількість рюкзаків першої допомоги з усім необхідним, щоб тримати людину живою до потрапляння в шпиталь. 

— Далі у вас була поїздка на Херсонщину після підриву Каховської ГЕС?

— Так, ми забрали 25 котів, 15 собак. Дві автівки були під зав'язку наповнені тваринами.

— Що вам відомо про Джоела?

— Він був у топ-20 діджеїв Європи. Це людина, яка спілкувалася з дуже відомими людьми. Наприклад, виступав зі Снуп Догом на одній сцені та Девідом Ґеттою.

— На вашу думку, навіщо такій люди, як Джоел, приїжджати в Україну, де йде війна, їздити по гарячих точках, жити в тих машинах з котами і собаками? Навіщо це йому? 

— Тому що він така людина. Ну, він не може пройти повз, якщо хтось потрапив у біду. Це не про "моя хата скраю". Мені здається, у минулому житті він був українцем.

— Ви багато часу провели з Джоелем. Що йому подобається в Україні, що не подобається? Щось дивує, можливо?

— У нього постійно захоплення від майже всього. Наприклад, його дивує наша їжа. Борщ для нього став інопланетною стравою. Якось коли ми з ним їхали у Київській області, у мене зламалося авто. Я заліз під капот, подивився, знайшов причину і полагодив. Він стояв закляклий і здивований. Казав, що у них так не роблять, а викликають евакуатор, їдуть на станцію технічного обслуговування і платять великі кошти. А в нас кожен другий водій може сам щось полагодити у своєму авто. 

Діджей із Данії, який урятував українських біженок від рабства

Відомий у Данії діджей Джоел Брейнер нині допомагає українцям виживати під час війни — збирає та передає необхідне як цивільним в Україні, так і військовим. У студії програми "Я не забуду" він поділився вражаючими історіями, які сталися з ним за період великої війни, зізнався, як йому вдалося врятувати українських жінок від рабства та чому вирішив переїхати в Україну.

— Ви підрахували вже, на яку суму завезли допомоги в Україну? 

— Не знаю точно, але десь близько 100 000 євро в грошовому еквіваленті, а гуманітарної допомоги завезли, можливо, на 500 000 євро. 

— Чим ви зараз займаєтеся в Україні? 

— Проєктів завжди дуже багато. Зараз працюємо над оновленням будівлі Інституту раку. Також співпрацю з данськими організаціями, щоб зробити чистою воду поблизу лінії фронту — там, де немає доступу до питної води.

— Дуже цікаво дізнатися про ваше колишнє життя. Ми знаємо, що ви відомий діджей.

— Я навчався на музичного продюсера, був міжнародним діджеєм, відігравав від 80 до 120 шоу на рік. Я грав у Австралії, Америці, Центральній Європі. Як менеджер, протягом 20 років організовував тисячі концертів інших артистів. У мене було багато нічних клубів. Один із них, із електронною музикою, був у центрі Копенгагена.  Зараз я не дуже люблю середовище нічних клубів, бо я не молодшаю. Більше люблю спати вночі, ніж працювати.

Коли почалася війна, у мене була ІТ-компанія. Ми продавали меблі, електроніку та інші товари онлайн.

— Де ви були, коли Росія напала на Україну? 

— 24 лютого [2022 року] я відпочивав у Туреччині. 26-го пішов на протест в Анталії, щоб НАТО закрив небо над Україною. 

— З чого почалася ваша допомога Україні?

— 27 лютого я приземлився в Копенгагені, а як прокинувся і ввімкнув телевізор, побачив жахливі кадри з українськими біженцями на кордоні з Польщею. Напевно, мені вистачило менше 10 секунд, щоб вирішити сісти в авто і поїхати в напрямку українського кордону. Дорогою я побачив публікацію данського волонтера, який уже був на кордоні. Він просив волонтерів зупинитися і не їхати далі. Польська поліція також просила зачекати, бо утворювалися затори, в яких доводилося стояти по 24 години. Я дуже засмутився, адже був готовий рятувати світ, а довелося розвернутися додому. Я не хотів заважати.

Вдома я побачив багато публікацій в українських групах, алі ніхто на них не відповідав, бо не розумів мови. Я став їх перекладати в Google-перекладачі. Я зрозумів, що це буде набагато ефективніше. Якщо я поїду до кордону, то витрачу 4-5 днів і допоможу якимось трьом людям. А через Facebook я за одну годину зможу допомогти 30-40 людям. Я створив оголошення, що українці можуть приїхати до Данії і отримати допомогу. Мені стало писати дуже багато людей.

— Я знаю, що ви також рятували українських біженок. Як саме ви зрозуміли, що є проблема з торгівлею людьми? 

— Був другий день мого волонтерства, коли я почув у новинах про торгівлю людьми на кордоні. Після того, як жінка перетинала кордон, злочинці полювали на них і заманювали до себе. Жінки не могли повідомити своїх рідних в Україні, в яку саме автівку вони сіли, куди і з ким прямують далі. Ці злодії пропонували жінкам свій транспорт, давали щось попити, куди заздалегідь підсипали наркотичні речовини. Таким чином вони переміщали жінок на свої "брудні роботи".

Мене це дуже занепокоїло, тому що я зрозумів, що теж можу бути причетним до цього, адже доставляю жертв до кордону, де вони потрапляють в пастку. Я сконтактувався із Центром протидії торгівлі людьми у Данії, де мені сказали, що є дуже велика проблема. Коли люди зникали, їх ніхто не шукав, бо пов'язував зникнення з війною. Так я зрозумів, що це дуже серйозна ситуація. Зв'язався з людьми, які надавали транспорт на кордоні, і дізнався історію однієї пасажирки. Вона прокинулася в борделі у Данії, але їй пощастило — мала другий телефон, який не знайшли. Вона змогла втекти до того, як сталося непоправне. Поліція була про це поінформована і торговців людьми затримали. Я зрозумів, що приватні водії — це небезпечно. Потрібно було розробити схему, яка виключатиме випадки торгівлі людьми.

У мене виникла ідея перебудувати свій онлайн-магазин на систему, яка могла б збирати всю інформацію про те, хто і куди їде, який водій і куди їх везе. Я досі маю ту базу даних, тож якщо хтось зникне, ми зможемо хоч звідкись почати пошуки.

— Ви приїжджали в Україну допомагати раз, другий, третій… Але зараз ви переїхали і повністю живете тут. Чому прийняли таке рішення? 

— Я залежний від української кухні. Я знаю, що тут небезпечно. Я не планував цього. Це просто сталося крок за кроком. Навіть не можу повірити, що зараз сиджу тут з вами. У мене 29 штампів у паспорті. Після початку [повномасштабної] війни я більшість часу проводив тут, тому і вирішив переїхати.

— Ви зараз уже не працюєте діджеєм, не володієте нічним клубом, не маєте різних бізнесів. За які кошти живете? 

— На кошти моєї сім'ї та друзів. Також є люди з Данії, котрі донатять. Бізнесмени, які хочуть допомагати. Є данець, який щотижня висилає мені 100 доларів на їжу та все інше. В мене також є трішки пасивного доходу — сайт, який продає українські футболки. Але це, звісно, нестабільні гроші. 

— Що ви плануєте робити після нашої перемоги? 

— Я не поїду додому. Можливо, я завтра зміню свою думку, нічого не обіцяю. Але я хочу жити тут, хочу жити в Одесі — це моє улюблене місто в Україні. Ще не певен, чим буду займатися: можливо, повернуся до діджейства, відкрию бізнес чи буду брати участь у відбудові.

— Як відреагувала ваші близькі на те, що ви переїхали в Україну?

— У мене не було і немає дружини та дітей. Якби були діти, я б не поїхав. Це було б безвідповідально. Мої друзі та сім'я не здивувалися. Мабуть, більше я сам собі здивувався, ніж вони. Вперше я поїхав на війну, коли мені було 10 років. Мої батьки взяли мене, брата і сестру до Югославії. Вони хотіли, щоб ми на власні очі побачили війну і краще розуміли світ. Мої батьки також були волонтерами в Румунії під час правління Ніколае Чаушеску в часи існування Радянського Союзу.

— Я знаю, що зараз ви у розшуку. Як так сталося?

— Десь із осені 2022 року мені треба було стати дуже обачним, адже ФСБ намагалося знайти мене, коли я розробив платформу для українських біженців. Російські хакери атакували її понад тисячу разів на день, але їм не вдалося. Потім вони просто спамили кол-центр, щоб заблокувати телефони. Одного разу я був у Росії. Мені там не сподобалося.

— А це правда, що одного разу вас ледь не застрелили?

— Це була дуже дивна ситуація під час моєї першої поїздки в Україну. Хтось почав на нас світити ліхтарем, а за хвилину я вже стояв на колінах із піднятими руками. Український військовий приняв мене за росіянина і направив АК-47 прямо в обличчя. Це було Різдво, я був одягнений у костюм Санти, тому це виглядало досить смішно і дивно. Але це була моя провина — я не мав жодних маркувань на одязі.

Наприкінці Тетяна Заровна передала Джоелу свій вишитий рушник з історією, дитячі малюнки, а також гостинці від усього села: випічку з різними начинками та соління.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Чому і на що пара без ніг просить гроші у TikTok — історія закоханих Анни та Олександра у проєкті "Я не забуду"
• Що пише на руці мати загиблого героя — історія Наталії Ліпей у проєкті "Я не забуду"
• Шукає незрячих бійців із чутливими руками: історія Тетяни Самсонової у проєкті "Я не забуду"
• Для кого грає 9-річна піаністка після загибелі батька — історія Марії Власенко у проєкті "Я не забуду"
• 1,5 млн за похід з Києва до Лісабона, важке захворювання та 10 років пошуків брата — історія Петра Скрипки у проєкті "Я не забуду"