Шукає незрячих бійців із чутливими руками: історія Тетяни Самсонової у проєкті "Я не забуду"

До початку великої війни всі ми жили своїм окремим життям, сусідів за стінкою вважали абсолютно чужими людьми, а на запити незнайомців у соцмережах навіть не відповідали, одразу вважаючи їх аферистами. Зараз щоб урятувати сусідів з-під завалів, люди ризикують власним життям, а ті самі незнайомці в інтернеті можуть стати кращими друзями з кількох повідомлень. Українці стали довіряти одне одному просто так, без причин і пояснень. Саме про йдеться у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

У 2014 році Тетяна Самсонова покинула творчу роботу і неочікувано взялася за лікування людей. У 2018-му жінка поїхала на передову і там знайшла кохання. Нині про неї перешіптуються сусіди у маленькому селі на Закарпатті — мовляв, поки чоловік на передовій, вона привела у хату незнайомця. Однак насправді, Тетяна започаткувала важливу соціальну ініціативу і саме через це шукала у соцмережах поранених бійців з усієї країни. 

Шукає у соцмережах поранених військових та навчає їх

Тетяна Самсонова запровадила ініціативу безкоштовного навчання незрячих військових масажній справі. Вона розповіла, з чого почалася реалізація ідеї, показала, як та де проходять навчання.

— Розкривайте інтригу, яку ініціативу ви започаткували і як це стосується наших поранених військових? 

— Ініціатива досить проста. Я вирішила, що зможу передати свою професію, свої навички масажиста-реабілітолога і мануального терапевта людям, які втратили зір на війні. Це нескінченна можливість допомагати людям, особисто розвиватись і не залежати від державного фінансування. Вважаю, що це дуже важливо для них. 

— Коли і яким чином вам прийшла така ідея? 

— Кілька років тому, коли я сама працювала масажистом у Харкові. Я помітила, що заплющую очі, щоб краще "бачити" руками. Я зателефонувала свєму вчителю масажу і розповіла про цю ідею. Він сказав, ідея не нова і  що незрячі масажисти роблять дива діагностики — без МРТ бачать грижі. Їхня чутливість пальців не така, як наша.

Масаж необхідний майже всім. Грубо кажучи, в будь-якому місті немає такої квартири, де не жила людина, якій необхідна допомога масажистів. 

— З чого почалася реалізація вашої ідеї?

— Я їхала в потязі і написала пост, на який відгукнулася велика кількість людей. Я написала про те, що можу прийняти у себе вдома з проживанням і харчуванням людей, які хочуть навчатись. Єдине, що мені треба від них, щоб вони подзвонили мені самі. Це і буде такою собі співбесідою. Я не можу мотивувати займатися, можу лише запропонувати навчитися. На жаль, було дуже багато дзвінків не від людей, які втратили зір, а від людей, які знають таких, котрі втратили зір. 

— Скільки незрячих бійців відгукнулася на вашу публікацію?

— Чотири людини. Одна жіночка, яка вже давно втратила зір і мала сумніви, чи вдасться. Я не знала, як я буду їх навчати. Але це виявилось набагато легше, ніж мені всі казали. 

— Скільки до вас доїхало учнів? 

— Наразі доїхав Артем. Чудовий хлопець. Чесно кажучи, коли він подзвонив, я зрозуміла, що це не я буду вчителем, а він. У нього неабияка внутрішня сила.

— Розкажіть про процес навчання. Як саме це відбувалося? 

— Мало приїхати кілька людей і вони мали б тренуватися в парі, по черзі один одного. Але в останній момент "відколовся" ще один. Всі "відколювалися" з різних причин. Ми брали людей із села, у яких щось боліло, хто давно не приходив на масаж і все ніяк не міг дійти. 

— На кому ви ще показували, як правильно масажувати і як розташований хребет?

— Ми придбали навчальні 3D-посібники, оскільки я ж не могла відкрити йому додаток в телефоні. Іноді ми розбирали прямо одне на одному.

— За які гроші ви придбали ці 3D-моделі?

— Бачите, яка підтримка народу пішла! Було багато поширень, багато людей написали, що готові допомогти фінансово. Окрім того я зробила розпродаж своїх робіт — я художник. Наразі живу в горах і малюю все, що бачу навколо. 

— Як змінився Артем поруч із вами? Яким він був, коли приїхав до вас у перший день, і який зараз?

— Кинув палити. Він вийшов з потягу і каже: "Таню, ти не палиш?". Я йому: "Ні, і тобі не раджу". Ми часто збираємося всі біля каміну, граємо в настолки, читаємо книжки.

— Як ви самі змінили сферу діяльності і стали займатися масажем? 

— Я за освітою архітектор, підробляла дизайнером інтер'єру і меблів, ростила дітей. З 2014 року у мене з'явилася купа знайомих, було багато поранених хлопців. Одному з них дуже хотілося допомогти встати на ноги. Він рік пролежав в очікуванні операції — не міг почати рухати м'язом, не розпрацьовувався. Треба було щоб за тиждень цей м'яз почав працювати, інакше гроші на вітер, як то кажуть. І ми оживили цей м'яз. Я ще не дійшла до кінця свого курсу навчання, а вже взялась за нього. Десь за місяць він почав сам ходити і зав'язувати шнурки. Йому зробили операцію майже одразу. 

— Я знаю, що ви не лише допомагали військовим, а й самі долучилися до війська. 

— Це давно було. Ще в першу москальську, як то кажуть. У 2017 році я була парамедиком. Тоді я саме розлучалася з чоловіком. Не очікувала, що це станеться настільки швидко, але зустріла одного дуже сяючого і завжди усміхненого... На фронті, та й тут, люди ходять такі, ніби вже щось погане сталося. А в того була така посмішка!

— Разом із ним ви переїхали до Закарпаття?

— Так, це був наш спільний знаменник. Ми відпочивали разом у Карпатах і раптом з'ясували, що не хочемо звідти їхати. Це рішення прийшло до нас так вчасно — ми встигли добудуватись і заїхати в дім за півтора місяці до повномасштабного. Він поїхав на фронт, а до мене на рік заїхали жити дві сім'ї харків'ян.

— Зараз він також служить?

— Так, ми майже не бачимося.

— Як ваш чоловік поставився до того, що ви вирішили пустити в дім чужу людину? 

— Він нереально мене підтримав. Сказав, що я молодець, бо не тільки вигадую ідеї увесь час, а і реалізовую їх. 

— А сусіди жартують про те, що ви привели чужого чоловіка?

— Я впевнена, що безкінечно! Але я з цього приводу не переживаю, бо нічого з цим не зробиш. Коли людям хочеться пліткувати, вони щось придумають. 

Я хочу знайти ще людей для проєкту. Можливо, Артем про це розповість і ми знайдемо ще.

Мама першого незрячого учня Тетяни

Олена Бондарева — мати незрячого військового Артема, який став першим учнем Тетяни. На жаль, за станом здоров'я жінка долучилася до програми лише по відеозв'язку. Вона розповіла, чим займався Артем до повномасштабного вторгнення та як втратив зір.

— Пані Олено, розкажіть про вашого сина Артема. Яким було його життя і життя вашої сім'ї до повномасштабного вторгнення Росії? 

— До повномасштабного вторгнення Артем працював по 12 годин, бо хотів заробити собі на житло. Ми живемо в приватному будинку, а він хотів квартиру, щоб там сім'ю завести, діток. Коли почалася війна, 28 лютого він вже поїхав добровольцем. Він вистояв великі черги у військкоматі. 

Ми не думали, що так довго триватиме ця війна. Всі думали, що це швидко закінчиться. Він поїхав на навчання, а потім на передову. Я постійно за нього переживала. Перед Новим роком він довго не виходив на зв'язок, тому я зрозуміла, що щось сталося. Потім він зателефонував: "Мамо, я поранений в очі". Йому в Дніпрі зробили операцію, потім переправили у Львів і ще багато робили операцій. Американський офтальмолог Ференц Кун теж робив йому операцію за кордоном, але нічого не допомогло. Він залишився незрячим.

Праве око відмерло зразу, туди встановили протез. Ліве око теж не можуть врятувати. Можливо, в майбутньому з'являться якісь технології, бо ми сподіваємося, що він таки ще буде бачити.

— Якими були ваші почуття, емоції, дії, коли ви дізналися, що Артем більше не бачить?

— Такий розпач був. Мені дуже важко було з цим змиритися. До цих пір не можемо. Він настільки сильний, він перелаштувався, а ми вже чим можемо йому допомагаємо. Він зараз така розумна і сильна людина. Я дуже поважаю свого сина. Я не знаю, звідки у мене бралося стільки сили, щоб те все виплакати, але я до сих пір вірю, що він буде бачити. Коли емоції зашкалювали, йшла за хату і виплакувалась.

Коли я його тільки побачила, його лице все було в осколках і замащене зеленкою. Очі були важкими. І важко було на нього дивитися. Мені стало погано там від цього всього. Лікарі і мене лікували, і його. Коли виписували його додому, він вже знав, що не буде бачити. Були трошки нервові зриви в нього, але він взяв себе в руки і пішов вперед.

Спочатку я не давала йому бути самостійним, настільки переживала за кожен його крок. Він усюди ходив з витягнутою рукою або з паличкою. Але він наполягав на тому, що усе робитиме сам. Почав багато ходити, займатися фізкультурою. Після реабілітації поблизу Львова він пішов сам до перукарні і на маршрутку. Усюди люди допомагають, направляють його. Не було такого випадку, щоб хтось відмовив йому в допомозі. Якось так він і організував своє життя — що все повинен вирішувати сам.

— Як ви відреагували на ініціативу Тетяни? 

— Це просто чудо! Хоча я раніше колись йому казала, що в нього такі сильні руки — треба бути масажистом. 

— Ви з Тетяною особисто не бачилися? 

— Ні, тільки в інтернеті. Я захоплююсь її творчістю, її картинами, поглядами на життя. Низький уклін.

Втратив зір під час виконання бойового завдання та став першим учнем Тетяни

Артем Бондарев на війні втратив можливість бачити цей світ, але попри обставини має величезне бажання жити повноцінним життям, навчатися, працювати, заробляти. Він був єдиним, хто ризикнув, сів у потяг і поїхав у чуже місце до незнайомої людини. 

— Пригадайте, будь ласка, як та коли ви дізналися про ініціативу Тетяни. 

— Я був на вимушеній реабілітації у Вінниці, коли подзвонила мати і сказала, що знайшла у Facebook жінку, яка бере до себе незрячих на навчання. Я сказав дізнатися, що до чого. Поки вона там розбиралася, мені зателефонували ще дві чи три людини і сказали про цю публікацію. Навіть мій побратим із Києва. Я отримав номер телефону і відразу подзвонив. Мені сподобалося з Танею спілкуватися, бо вона так горіла цією ідеєю.

І все. Потягом дістався Закарпаття. У Вінниці мене посадили, а там Таня мене зняла. Це вже була не перша моя така поїздка потягом.

— Як навчилися орієнтуватися у новій місцевості?

— Відносно швидко. На те, щоб вивчити мої основні шляхи — кімната, кухня, вбиральня і масажний кабінет — пішло близько двох днів.

— Чи не було вам страшно їхати в невідомість, до незнайомої людини? Чи були сумніви? 

— Страшно не було. Було цікаво — нові люди, нові справи.

— Тоді розповідайте про навчання.

— Все розпочалося з чудового — з масажу мені, щоб я розумів, який рівень потрібно мати. Мені зробили масаж і ми його розібрали. Певні питання щодня розбирали. Потім почали приходити люди з певними запитами і ми їх "ремонтували" своїми руками. 

— Що вам видалося найскладнішим в масажній справі?

— Розслабитися самому.

— Скільки разів на тиждень у вас були уроки?

— Весь час, кожен день. Вихідні у нас були вночі.

— Що ви відчуваєте, коли робити масаж? 

— Що я комусь потрібен. Поки я роблю масаж, я намагаюся відчути людину. Елемент задоволення приходить вже після, особливо коли людина приходить на другий раз.

— Що ви плануєте робити далі з набутими навичками? 

— Хочу досягти такого рівня, щоб працювати самому. Бо я ще так не можу, я вважаю. Ще потрібна практика. Основну роботу ми зробили, але ще є нюанси, з якими потрібно працювати. 

— Чи можна запитати вас про поранення, внаслідок якого ви втратили зір? 

— Я отримав поранення 28 грудня 2022 року на сході України в лісах. Переді мною впала граната. Я в той момент лежав. Все на себе прийняв шолом: кістки витримали, а очі — ні. Хлопці мої оцінили ступінь мого поранення, взяли під руки і повели. Йшли ми кілометра три чи чотири до місця, куди міг дістатися транспорт. Звідти мене забрали до медиків.

— Скільки вам зробили операцій? 

— П'ять.

— Як ви тоді відреагували на вердикт лікарів, що ви більше не будете бачити? 

— Я до нього готувався, тому все пройшло спокійно. Був момент, коли було сумно, але я був готовим до цього.

— Ваша мама розповіла, що ви наразі повністю самостійні. Як вам вдалося цього досягти? Навчитися їздити у транспорті, ходити в магазин, забезпечувати свій побут? 

— Це був цікавий шлях. Я розпочав його, коли був у шпиталі у Львові. Місцева волонтерка запропонувала мені послуги дівчини, яка може навчити ходити з тростиною. Я відразу згодився. Ми замовили тростину. Дівчина дала мені ази того, як нормально ходити вулицею, приміщенням. Мені це стало настільки цікаво, бо постійно сидіти в палаті нікому не хочеться. Хотілося вийти на вулицю, погуляти, відчути, що я вже не в окопах. Десь через місяць та дівчина знову приїхала і ми сходили в магазин. Після того я вже сам ходив в магазин.

Коли приїхав у Вінницю, поступово почав ходити на спортмайданчики, в магазин, на зупинку. Візуальна пам'ять міста була, тому не важко  було пересуватись. Тим паче дуже багато людей хотіли допомогти. Навіть не давали пройтись самому, бо іноді ж хочеться побути самому. Не давали потренуватись! Але відчувати таку підтримку соціуму дуже круто і приємно.

Наприкінці програми Артему показали відеозвернення Оксани Лоянич — співвласниці масажного салону. Жінка запропонувала Артему роботу в цьому просторі у Вінниці.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Для кого грає 9-річна піаністка після загибелі батька — історія Марії Власенко у проєкті "Я не забуду"
• 1,5 млн за похід з Києва до Лісабона, важке захворювання та 10 років пошуків брата — історія Петра Скрипки у проєкті "Я не забуду"
• Як склалося життя героїв після участі у проєкті "Я не забуду" — підсумки 2023 року