Головна
Публікації
Україна
Суспільство
У 18 втік на фронт і став "генералом Плюсіком": історія командира Дмитра Садовенка

У 18 втік на фронт і став "генералом Плюсіком": історія командира Дмитра Садовенка

Сьогодні о 09:06

Джерело: Телеканал “Дім”

Дмитро Садовенко. Фото з архіву матері захисника

Олена мріяла, щоб її син став юристом. Але Дмитро мріяв захищати Україну. У 18 років він підписав контракт і прослужив сім років. Місія в Конго, бої під Маріуполем, Авдіївка, Бахмут, Курщина... Десятки нагород і посада командира роти. За кілька годин до загибелі Дмитро жартома сказав побратимам: "Це мій останній виїзд". Це сталося 19 лютого 2025 року…

Мама майже нічого не знала про службу сина. У цьому випуску проєкту "Я не забуду" Олена вперше почує, яким насправді був Дмитро в бою.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Втеча до військкомату

Дмитро Садовенко народився 1 червня 1999 року в Кременчуці Полтавської області. Мама виховувала сина сама. Вона хотіла, щоб Діма став юристом. Тому після закінчення ліцею він вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

"У шкільні роки Діма цікавився історією. Він якось по-дорослому розумів, що таке держава Україна, що ми маємо бути сильними й незалежними. Тому він хотів стати істориком. Коли Дімі було 13–14 років, я помітила, що він читає Кримінальний кодекс України, Конституцію України. Тоді я йому сказала: "Синку, з професією історика ти працюватимеш лише в школі. Може, ти придивишся до професії юриста?". Так він вирішив вступати до університету імені Ярослава Мудрого", — розповіла Олена Садовенко, мама захисника.

Але насправді Дмитро мріяв стати військовим. Тому в березні 2018 року, щойно досягнувши 18-річчя, він пішов до військкомату підписувати контракт із ЗСУ (при цьому не покинув виш). Наполягав на зарахуванні до бойового підрозділу — 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр", хоча у військкоматі його відмовляли, пропонували залишитися в тиловій частині, наприклад, у рідному Кременчуці.

Мама дізналася про вчинок сина, коли їй зателефонували з військкомату.

"Мені дзвонять з військкомату, кажуть: "Ви дозволяєте своєму синові йти на війну, у бойову бригаду?" Я кажу: "Що значить, дозволяю? Він уже дорослий. Він сам приймає рішення". Діма спакував свій рюкзак, підійшов до мене. Я була в розпачі, злилася, звісно: "Куди ти йдеш? Чому не попередив?". Він лише відповів: "Дякую, мамо, що виховала. Я пішов віддавати борг Батьківщині". Розвернувся, зачинив двері й пішов", — згадує Олена.

На той момент на Донбасі тривала Антитерористична операція (АТО/ООС). Перший бойовий досвід Дмитро здобув у районі села Гранітне, що поблизу Маріуполя. Потім 93-тя бригада воювала на позиціях поблизу Авдіївки.

У квітні 2019 року Дмитро пройшов відбір до українського миротворчого контингенту й пів року служив у Демократичній Республіці Конго. За виконання завдань у складі місії його нагородили пам’ятним нагрудним знаком Міністерства оборони України "Воїн-миротворець" та медаллю "За участь у місії ООН".

"Україна брала участь у миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго, наша держава направляла вертольоти для перевезення вантажів, медичної допомоги, людей тощо. Набирали хлопців із ЗСУ, які мали бойовий досвід. І Діму відібрали. У ДР Конго, слава Богу, було тихо, спокійно з погляду бойових дій. Тому я трохи заспокоїлася. Але Діма дуже сумував за Україною: "Я хочу в Україну, я вже тут не можу", — продовжила мама захисника.

Дмитро повернувся до 93-ї бригади й продовжив службу на Донбасі, був навідником БМП-2 (бойова машина піхоти). У 2020 році він став командиром відділення, коли 93-тя бригада тримала оборону й вела запеклі бої під Авдіївкою, Рубіжним і Волновахою. У 2021-му отримав звання молодшого сержанта.

Досвідчений командир

У 2022 році мав закінчитися другий контракт Дмитра, і 22-річний боєць думав про повернення до мирного життя. Але розпочалася повномасштабна війна, і він залишився в строю.

Побратими дали Дмитру позивний "Плюсік".

"Коли в армії дають вказівки, то, якщо ти зрозумів, треба відповісти: "Плюс". А Діма замість "плюс“ відповідав "плюсік". Ось так це й прилипло до нього", — розповів побратим Віктор Пономар.

Дмитро застав початок великої війни на Харківському напрямку. Тут його підрозділ вів запеклі бої за Ізюм і Балаклаву.

"Він був справжнім воїном і солдатом. Я його називав "генерал Плюсік", бо він вважав, що наказ спочатку треба виконати, а потім уже обговорювати. Він казав, що люди, які сидять вище, бачать фронт краще, ніж ми. Одного разу на сусідній фланг була атака. Я кажу: "Чому ми не можемо допомогти їм своєю артилерією чи ще чимось?". Він відповів: "Ми зараз допоможемо їм, випустимо всі свої снаряди, а після цієї атаки почнеться атака на нас, і нашій артилерії не вистачить снарядів". Я тоді подумав, що він справді має рацію. У нього було стратегічне мислення. Хоча йому на той момент було всього 21 рік", — згадує військовий Сергій Кінаш, який познайомився з Дмитром на Ізюмському напрямку.

6 травня 2022 року "Плюсік", проявивши максимальну витримку й точність, особисто підбив ворожий танк. Втрата флагманської машини дезорієнтувала окупантів. Решта російських танків і бронетехніки були змушені поспішно відступити. Це дозволило утримати позицію без втрат з боку підрозділу Дмитра. За цей подвиг він був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.

93-тя бригада була однією з перших частин, які почали використовувати дрони ще у 2022 році. Дмитро захопився цим напрямком, самостійно розібрався в ньому і став одним із перших операторів дронів.

Після успішних операцій у Харківській області підрозділ Дмитра перекинули до Донеччини, на один із найгарячіших напрямків фронту.

У 2023 році "Плюсік" брав участь у кровопролитних боях за Бахмут. Разом із побратимами він утримував позиції під цілодобовими штурмами регулярних військ РФ та найманців ПВК "Вагнер".

Саме під час цих вкрай жорстоких боїв Дмитро проявив себе не просто як сміливий боєць, а як справжній лідер. Коли на полі бою загинув командир його роти, "Плюсік" без вагань взяв на себе командування підрозділом (а в окремі моменти — і координацію суміжних сил батальйону), утримавши фронт.

"Плюсік" був моїм командиром, йому доводилося приймати дуже важкі рішення. У Бахмуті був такий випадок. Вночі хлопці пішли встановлювати міни, заблукали й потрапили в засідку. Як тільки почало світати, Діма запустив дрон, і ми почали шукати, куди ж вони поділися. Одного знайшли — "двохсотий". Потім побачили іншого — він із двома простреленими ногами повз по дорозі, але не в наш бік. Діма сказав: "Треба їхати за ним". Я кажу: "Як ти це собі уявляєш?". Діма: "Поки ми тут з тобою сперечаємося, шанси на його порятунок зменшуються. Треба їхати, поки ще темно, поки ще кацапи сплять. Несподіванка — це дуже великий шанс на успіх операції". Ми розробили план маршруту руху, поїхали, забрали побратима й вивезли його, хлопець залишився живим. Усе пройшло так, як казав Діма", — розповів Сергій.

За бої на Бахмутському напрямку командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський нагородив Дмитра Садовенка відзнакою "За звитягу", а також іменним годинником.

"Цей годинник зараз у мене. Ось як це сталося. Діма мав їхати до Бахмута, де Сирський вручав їм нагороди. Я дав Дімі свою машину. Він поїхав. Спочатку пробив колесо, потім відірвав колесо. Я його тоді так матюкав, кажу: "Мені ж увечері на виїзд їхати, а ти мені машину зламав". Він відповідає: "Зате я тобі годинник подарую. Ось, тримай на згадку". Тобто він не чіплявся за нагороди, він за ідею воював", — наголосив Сергій.

Після відходу з руїн Бахмута Дмитро брав участь у боях на південному фланзі — за село Кліщіївка. Тут він виконував завдання на посаді заступника командира роти 93-ї бригади.

Побратими згадують, що він був скрупульозним тактиком: особисто розробляв плани штурмів і оборони так, щоб бійці поверталися живими. Завдяки його підготовці підрозділ пройшов кілька важких штурмів у Кліщіївці без втрат.

Колосальний бойовий досвід, здобутий у Бахмуті та Кліщіївці, дозволив Дмитру у 24 роки отримати офіцерське звання молодшого лейтенанта.

У 2024 році Дмитро перейшов до 17-ї окремої механізованої бригади, де став командиром роти. Того ж року Дмитро підписав офіцерський контракт строком на п’ять років.

17-ту бригаду перекинули до Сумської області. А потім Дмитро разом із побратимами брав участь в операції в Курській області РФ.

Опинившись на одному з найгарячіших напрямків Курської операції, Дмитро керував підрозділом у складних умовах динамічної зміни лінії фронту. Його товариші по службі згадують, що навіть у критичні моменти він зберігав абсолютний спокій і прораховував кожен крок.

Найвідомішим тактичним успіхом Дмитра на Курщині став епізод, коли його рота опинилася у ворожому оточенні. Завдяки грамотному плануванню маршруту та залізній дисципліні "Плюсік" зміг вивести свою роту з оточення майже в повному складі, мінімізувавши втрати. Цей вчинок остаточно закріпив за ним репутацію розумного командира.

Останній виїзд

19 лютого 2025 року під час виконання чергового завдання в районі міста Суджа підрозділ Дмитра мав подолати вкрай небезпечну ділянку траси, яка постійно перебувала під вогневим контролем і обстрілами ворога.

Їхали кількома машинами. Розуміючи всі ризики, Дмитро наказав водієві пересісти, а сам особисто сів за кермо автомобіля. Під час руху їхня машина підірвалася на міні.

"Ми з "Плюсіком" вирушали до населеного пункту Суджа Курської області. На той момент ворог уже завдавав вогневих ударів по наших логістичних шляхах. І, трохи розгубившись, я поїхав неправильним маршрутом. Дмитро поїхав правильним маршрутом, але, на жаль, його пікап наїхав на протитанкову міну ПТМ-3, яка вибухнула", — розповів Євген "Грек", командир Дмитра.

Побратими з сусіднього підрозділу евакуювали пораненого Дмитра до стабілізаційного пункту в селі Ігнатівка. Але поранення були дуже важкими, і лікарі сказали, що, на жаль, шансів вижити не було.

Під час вибуху міни Дмитро взяв на себе весь основний удар. Завдяки цьому решта бійців, які перебували в автомобілі, отримали поранення та контузії, але вижили. Командир роти став єдиним загиблим у цьому автомобілі, він врятував своїх підлеглих ціною власного життя.

За проявлену мужність Дмитро Садовенко був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

З 25-річним офіцером-героєм попрощалися 24 лютого 2025 року в Кременчуці. Дмитра поховали на Свиштовському кладовищі на Алеї Слави.

Фронтове кохання

На фронті Дмитро зустрів своє кохання. Його історія стосунків із волонтеркою Юлею Одіжною була короткою, але надзвичайно яскравою й зворушливою.

Вони познайомилися у 2024 році. Юля як волонтерка допомагала медичній роті. Медики розповіли, що новоствореній роті потрібна машина. Дівчина за тиждень придбала автомобіль і привезла його до частини. Її зустрів Дмитро разом із побратимами.

Під час першої зустрічі Юлія поцікавилася, що ще потрібно. Дмитро відповів — акумулятори для рацій. І через два тижні волонтерка приїхала з новою допомогою.

"Через два тижні везу допомогу — для них і для іншої роти. Питаю у "Мартіна": "Хто мене зустріне?" Він відповів, що командир. Стоїмо ми на заправці. Спочатку заходить величезний букет, а потім Діма. Я кажу: "А де командир?" Він: "Взагалі-то я й є командир". Кажу: "Та ні". Просто я ж бачила інших командирів, це завжди були хлопці старшого віку. І мені було дуже дивно, що такий молодий хлопець може бути командиром", — розповіла Юлія.

Дмитро виявився на 11 років молодшим за Юлію. Але це не заважало їхньому подальшому спілкуванню, яке з часом переросло в романтичні стосунки.

"У нас було дуже багато спільного: у музиці, у світогляді, у ставленні до певних подій. Ми жартували, що в нас навіть болячки схожі, у нас навіть зуби розташовані однаково. Це прямо так, ніби ти знаходиш свою копію, але іншої статі", — зазначила вона.

Юлія почала дедалі частіше їздити до Дмитра. Одного разу, коли підрозділ воював у Харківській області, вона з валізою приїхала на тиждень до коханого, жила з ним у місці дислокації підрозділу.

Потім Юлія вирушила за коханим до Сумської області. І навіть коли Дмитра разом із 17-ю бригадою перекинули для участі в Курській операції, дівчина не змогла залишатися далеко в тилу. Вона деякий час перебувала безпосередньо в Суджанському районі Курської області поруч із Дмитром. Юлія жила разом із ним у місцях розгортання підрозділу, допомагала забезпечувати його роту гарячою їжею, ліками та необхідними речами.

У грудні 2024 року, всього за два місяці до своєї загибелі, Дмитро вирішив освідчитися Юлії. Це сталося в суто фронтових умовах: прямо під час руху військової колони, коли підрозділ переміщався для виконання завдань. Попри спартанські умови, дівчина відповіла згодою, і вони офіційно стали зарученими.

Юлія була поруч аж до моменту від’їзду Дмитра 19 лютого 2025 року на чергове бойове завдання, яке виявилося останнім у його житті. На той момент вони мешкали в Сумській області, на кордоні з Курщиною. Після цього завдання з дозволу командування вони мали переїхати до Сум, де вже найняти квартиру. А потім планували поїхати знайомитися з мамою Дмитра, з батьками Юлії, а далі — готуватися до весілля.

"Його вночі вивели на завдання. Я намагалася відрадити Діму. Кажу: якщо є можливість, залишайтеся в Україні. Він відповів: "Не хвилюйся, мені дали безпечний маршрут, ми їхатимемо колоною. Я їхатиму другим. Ми заберемо поранених і повернемося в Україну". Він приїхав у розташування до хлопців і сказав, що я його не хотіла відпускати. І він тоді жартома сказав: "Це мій останній виїзд". Так і сталося", — згадує наречена.

О 04:21 Дмитро написав Юлії, що все добре, що вони незабаром виїжджають. А вже після 5-ї години ранку в TikTok під одним із відео Юлії почали з’являтися коментарі.

"Це писали кацапи, що твій — "двохсотий" на трасі в Суджу. І через дві години мені дзвонить комбат і повідомляє, що Діма загинув. Я до останнього не вірила, поки потім не побачила Діму в морзі", — поділилася Юлія.

Пам’ять про Дмитра продовжує жити в підрозділі, який він формував, — у нових колегах, які перейняли його підхід до служби.

"Дмитро залишив після себе виключно світлий слід, адже він сам по собі був людиною світлою, доброю, доброзичливою, чуйною. Зараз 5-та рота, яку очолював "Плюсік", у повному складі увійшла до складу 1-ї механізованої роти. І її командир досі наслідує приклад Дмитра, бо Дмитро заклав основу в цьому підрозділі, і підрозділ досі керується його принципами", — підсумував Євген "Грек".