Після ампутації рук займається спортом, водить авто і надихає підписників: історія ветерана Євгена Холодницького

Дехто після важких поранень опускає руки, а хтось створює абсолютно нову версію себе і веде за собою сотні тисяч людей. 23-річний ветеран Євген Холодницький — яскравий приклад сили духу, оптимізму та нового життя попри все. На війні хлопець втратив обидві руки і око, але нині він самостійно керує авто, бігає марафони, робить ремонт у будинку і веде мегапопулярний блог.

Детальніше — у сюжеті “Ранку Вдома”.

Шлях на фронт

Євген Холодницький народився в селищі Сосниці на Чернігівщині. Вчився на бухгалтера та багато займався спортом — закінчив курси тренерів, отримав сертифікат і влаштувався в спортзал у Чернігові. Там він і зустрів повномасштабну війну. 

"Був у Сосниці, вдома, ночував у дівчини. Мама зранку зателефонувала: "Алло, алло", — і щось таке нерозбірливе каже. Я зібрався, пішов додому. А батько вже з рюкзаком на війну збирається — мабуть, утретє в житті. Та й усе. Отак я зустрів початок", — згадує ветеран.

З перших днів Євген долучився до війська: спочатку тероборона, потім Чернігівський піхотний батальйон, а крайнім місцем служби стала 33-тя окрема механізована бригада. Він ніс службу на Запорізькому напрямку як водій, згодом — бойовий медик та оператор дрону.

"Багато хто тоді ухвалив рішення піти на фронт: і молоді, і люди в зрілому віці. Тут немає якоїсь особливої аргументації. Просто я вважав це правильним, та й усе", — пояснює хлопець.

Поранення

У жовтні 2023 року поблизу села Роботине Запорізької області ранок починався звично. Проте по обіді прилетіла міна і здетонував власний дрон, який лежав поруч.

"Усе відбулося так, ніби з розетки вимкнули на кілька секунд, а потім вставили назад. Картинка не з'явилася, але з'явився звук. Чув, як сам кричав, але потім заспокоївся. Хлопці затягнули мене, надали першу допомогу. Я ще намагався їм підказувати, що робити, а чого ні, адже мав певні знання та навички з такмеду. Так і лежав, чекав на евакуацію, попивав водичку. Особливого болю не було, бо в стані шоку його просто не відчуваєш", — розповідає Євген.

Військовий втратив обидві руки й одне око, також були серйозно травмовані ноги. Лікування та реабілітація тривала 4,5 місяці в лікарнях у Запоріжжі, Дніпрі та київській "Феофанії". Євген розумів, що до турника і штанги вже не повернеться, але постійно набридав лікарям питаннями про те, чи зможе бігати:

"Тоді вже було зрозуміло, що на турніку я не підтягуватимуся і залізо не тягатиму, хоча згодом виявилося, що й це можливо. Але на той момент я робив акцент саме на бігових навантаженнях. Постійно запитував лікарів, чи буду бігати. Коли відповіли: "Будеш", — я був задоволений".

Блог та підтримка побратимів

З лікарні ветеран вийшов уже блогером, показуючи свій процес реабілітації. Перший пост із фото до  і після поранення зібрав мільйони переглядів за одну ніч. Відтоді Євген щодня демонструє своє повсякдення: тренування, побут, маленькі перемоги і чорний гумор. Його прямі трансляції збирають тисячі переглядів, проте найважливіше — до нього звертаються побратими з подібними пораненнями.

"Часто запитують про протези. Ті, хто щойно дістав поранення, покладають на них величезні надії. Думають: "Ось зроблять мені протез — і я заживу на повну". Я намагаюся плавно підвести їх до думки, що протез може бути корисним, а може й навпаки. У будь-якому разі доведеться прийняти той факт, що робити все доведеться з тим, що є, шукати якісь допоміжні речі або альтернативу", — ділиться досвідом ветеран.

Спорт та винахідливість

Спорт залишається невіддільною частиною життя Євгена. Бігає він уже понад 10 років, і зараз це його основне навантаження. Залежно від погоди та самопочуття, дистанція може складати від 2 до 20 кілометрів. Окрім цього, друзі подарували ветерану велосипед, на якому за хорошої погоди він долає по 50 км за виїзд. Не забуває хлопець і про силові вправи.

"Для віджимань у мене є одна штучка. Це була пробна гільза для протеза, роздрукована на 3D-принтері. Я її забрав і сам доопрацював за допомогою полімерного бинта, щоб додати довжини, бо для іншої руки нічого не потрібно. Тепер можу віджиматися. Взагалі весь мій арсенал вправ — це присідання, віджимання, трохи на плечі та біцепс. Дві шістнадцятки — мій основний інструмент для присідань. Займаюся потроху, щоб нічого не боліло. До гирі сам пришив універсальну лямку. Пальців немає, а вони ж були головним інструментом, щоб щось утримати. Якщо тримати нічим, доводиться просто вішати на руку”, — зазначає хлопець.

Спартанський побут та вірна подруга

Нещодавно Євген переїхав у власний будинок, який придбав за державною програмою для ветеранів. Ремонт ще триває, з ним допомагає батько, який приїжджає і робить усе власноруч. А поки триває процес, ветеран учиться жити тут самостійно. У цьому йому допомагають робото-пилососи "Валера" та "Антон", адже щодня замітати хлопцю складно.

Приємних клопотів додає собака породи кане-корсо на кличку Рея. 

“Коли лежав у лікарні, по-дитячому хотів собі собаку. Не до кінця усвідомлював, яка це відповідальність, але дуже хотів. І мені її подарували. Одна знайома просто так, нічого не питаючи, сказала: "Приїжджай, є для тебе подарунок". Та й усе — вручили мені її, і я забрав це двомісячне цуценя. Відтоді ми з нею жодного разу не розлучалися довше, ніж на тиждень. Так і живемо вдвох”, — каже Євген.

У побуті ветеран невибагливий: готує собі просту їжу — гречку або яйця з сосисками та кукурудзою.

"Умови зараз спартанські через ремонт, але я вирішив переїхати, бо вже дорослий чоловік і треба давати собі раду самостійно. Є руки чи немає — готую сам. Собаку теж годую, хоча вона зараз перейшла на корм. У мене досить стриманий і простий раціон, але все виходить непогано. З допоміжних речей маю адаптивну дошку, на якій зручно різати, і "чарівний" ніж — сам його зробив", — розповідає ветеран.

Досвід у таксі

Окрім хатніх справ, Євген самостійно водить автомобіль. Хтось дивується, хтось критикує, але він просто їздить. Якийсь час ветеран навіть підробляв у таксі вечорами. Здебільшого пасажири реагували нормально.

“Лише один чоловік, який сів попереду, помітив мої особливості — я ж зазвичай їздив вечорами. Він це побачив, одразу так пристебнувся, аж “скукожився”. А загалом усе було добре. Просто мені не сподобалося, бо це невигідно — машина споживає багато пального. Та й чуже авто люди не люблять і не поважають: дверима грюкають, бруднять ногами задній ряд. Одним словом, не подобається”, — ділиться він.

Євген Холодницький не читає мотиваційних промов і не вважає себе якимось особливим прикладом. Він просто живе: бігає, готує, прибирає, знімає відео та спілкується з тисячами людей. І саме ця відверта, повсякденна, часом іронічна відкритість надихає інших. Бо надихає не той, хто не знав труднощів, а той, хто знайшов спосіб жити попри них.

Читайте також: Після важкого поранення здійснив давню мрію: історія ветерана-підприємця Романа Марчука