Спогади про Революцію Гідності, служба в ЗСУ, ставлення до "хороших росіян": колишній міністр, актор і військовий Євген Нищук у програмі "Точка опори"

Євген Нищук — актор театру, кіно та дубляжу, політик, громадський діяч, народний артист України, військовий. Був міністром культури України в 2014 році та з 2016-го до 2019 року. Актор столичного театру імені Івана Франка. З травня 2023 року — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Після вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року вступив до добровольчого батальйону, а в липні мобілізувався до лав ЗСУ. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Євген Нищук розповів, як з перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ та як ще задовго до війни передбачав, що "країна-запоребрик" спробує підірвати українську незалежність. Також актор пригадав, як опинився в епіцентрі подій Євромайдану на початку 2014 року, де рятував своїх колег із палаючого Будинку профспілок України. Нищук пояснив, чому Росія ніяк не може "відпустити" Україну та дав поради громадянам, як триматись у непростий нинішній час.

Як поєднувати військову, театральну та громадську діяльність

— Ви воюєте у Збройних силах України, головуєте в Шевченківському комітеті і встигаєте грати вистави в рідних стінах театру. Як вам вдається це все поєднувати?

— Такий ритм у мене, напевно, від народження. Такі важливі віхи історії України були частиною мого життя. В часи Помаранчевої революції я був творчою людиною, але громадянський прояв був моїм нутром і моїм вихованням. Тому я знаходив на нього час.

Як мені все вдається встигати… Є гарна практика. Очевидно, що певні речі є визначальними і виходять на передній план. Є те, що все рівно залишається, бо є твоїм покликанням. Я не можу без театру. Це моє життя і моє серце.

Війна не обирає професії. З перших днів зі зброєю у руках поруч зі мною в групі опинилися колишній банкір, голова страхової компанії, начальник комунальних служб, оператори кінематографу… Серед тих регалій, що ви на початку назвали найголовнішим зараз є те, що я солдат.

— У перші дні повномасштабного вторгнення як ви зрозуміли, що не можете бути в тилу?

— Навіть відкидаючи історію моїх громадських проявів і "майданів", я не міг бути в іншому місці. Є певна відповідальність на людях, котрих знають, на яких орієнтуються — важливо, де ті люди зараз. Я усвідомлював усю відповідальність і на другий день пішов записуватися до резерву Збройних сил України, до тероборони. Місць не було, все переповнено. У себе на районі я знайшов батальйон, який почав набір. На третій день чи четвертий день ми уже поїхали на рубежі Стоянки та Ірпеня, до вже підірваного романівського мосту.

— Ви відчували, що росіяни таки наважаться на повномасштабну війну?

— Я відчував, знав і передбачав. Про це мені говорили і мої рідні, зокрема мій батько, який пройшов горнило повстанського руху. Коли я вже був дорослим і свідомим, уже в часи незалежності, він говорив мені, що це ще не усталена незалежність, після якої нічого не загрожує. Завжди казав, що Росія так це не покине і обов'язково намагатиметься зруйнувати нашу хитку незалежність. 

Ті рухи, які були під час Майдану… Ті вказівки, які були під час Майдану… У ніч розгону так вийшло, що я практично був провідником, який залишився на сцені. Ми намагалися вистояти і вистояли. Коли почали підраховувати, то було більше сотні. А тоді на Майдані були різні сотні, які себе по-різному називали. Небесна сотня — це це ті янголи, які нас будуть оберігати з небес. Десять років минуло вже. 

— Оця "Небесна сотня" є, можливо, частково і вашим висловом.

— І лемківську народну пісню "Пливе кача по Тисині" (стала широковідома після її виконання під час реквієму за загиблими учасниками Революції гідності, — ред.) я вперше попросив поставити, коли принесли одного з перших загиблих героїв Михайла Жизневського (білоруський активіст Євромайдану та журналіст, який загинув під час протистоянь на вулиці Грушевського в Києві, — ред.).

— Ви з перших днів стояли на захисті Київщини і пережили цю страшну евакуацію, коли до вас, певно, зверталися за допомогою і знайомі люди, і незнайомі. Всі знають трагічну і щемливу історію про керівника Львівської національної опери Івана Чередніченка, який дізнався, що його батьки були вбиті в Ірпені. Він хотів перевірити… 

— Я їх знайшов першим. Вони були розкидані: під парканом лежала його мама, біля дерева — батько. Це було дуже боляче. Я навіть не відразу скинув це Івану, бо хотів, щоб їх хтось перевірив. Але надійшов дзвінок-підтвердження, що це таки вони. Він вже десь це передчував. Дякував мені, а я спочатку не розумів за що. Але до сьогодні по деяким епізодам люди все ще не знайшли своїх рідних. Іван хоч зміг попрощатися — за день-два ми все організували. 

— Де знаходили сили, щоби вистояти і працювати далі?

— Мотивація проста — ти знаєш, що за спиною є твоя домівка, твої рідні, твоя історія і культура. Це не пафос, це прості речі. Звісно, що в момент, коли ти мобілізуєшся, діє інстинкт самозбереження. Але треба рятувати. 

— Є історія, що ви навіть песиків врятували. 

— Так, понад 30 чи 40 песиків. Вони випадали з мішків, ледь не розгубилися на кладках під тим мостом підірваним. Люди вивозили їх багато, коли давали так звані "зелені коридори", хоча обстрілювали все рівно — ганебно й цинічно.

"Якщо б у 2014 році вдалося стерти Майдан, це б була тиха капітуляція"

— Ви працювали у групі аеророзвідки і фільмували все те, що відбувалося — перші жахливі злочини росіян у режимі реального часу. Куди надавали ці матеріали?

— Надавали BBC. Вони самі зробили запит на докази злочину того режиму. Бо росіяни закидали, що ми ніби-то вже після 29 березня накидали тіла вбитих і тепер розповідаємо казки. Ми почали передивлятися свої матеріали і знайшли докази протилежного. Це є в пакетах доказової бази і в судах буде.

— Майдані Незалежності — це знакове місце для всієї України і для вас особливо. Ви колись казали, що саме Майдан зупинив московитів і вони тоді не напали. Чому так?

— У той момент вони і побачили силу нашого суспільства. Якщо б тоді вдалося стерти Майдан, це була б тиха капітуляція. Практично Майдан дав перший бій. Можливо, тоді ми почали розуміти, що це тільки перший бій і далі треба буде розбудовувати армію повноцінно, щоб захищатися. 

— Чому московити так не хочуть нас відпускати? 

— Бо впродовж багатьох століть вони підживлювалися українською працьовитістю і талановитістю. Це для них була своя частина європейськості, скажімо так. Таким чином вони показували і свою збочену імперськість. Без України вони втрачають статус імперії.

Жахливі події Євромайдану та 9 років уникання публічних заходів

— Ви були голосом двох Майданів, у 2013-2014 роках стали модератором, розповідали, як тут все відбувалося… А потім протягом дев'яти років не брали участі у великих публічних заходах. Чому так?

— Дуже боявся, щоб мене не використали. Були певні спроби провокації. Я не хотів, щоб на цьому грали, щоб це стало на рейки. У найвизначніші моменти, коли наприклад була загроза введення російської мови як другої офіційної, я був тут як тут. Хоч нас били кийками і так далі. Чи коли була загроза руйнації українського дубляжу, біля витоків якого я стояв. Я не хотів входити в політичні процеси, але коли Україна знову постала перед небезпекою, я спустився з театру Франка сюди, на Майдан. Тоді тут уже почали збиратися люди, котрі побачивши мене, відразу сказали: "О, голос Майдану прийшов!". Такий позивний мені дали. Попросили підтримати, виступити з промовою, змодерувати. Звісно, я погодився, але я ще не знав, чим ця модерація обернеться і що вона триватиме довгих понад 90 днів. 

Очевидно, що були ризики і снайпери цілилися. Тоді покійний ветеран війни в Афганістані Олег Міхнюк (загинув у 2024-му під час бойових дій за містечко Новосвітлівка Луганської області, — ред.) вчив мене першій військовій науці. Казав: "Женя, ти шо! Не стій на сцені на одній точці! Ти шо, не бачиш, що на тобі снайперський приціл світить? Зайди вглиб і ходи туди-сюди". Вони би вичислили мої рухи, але, як мені згодом сказали, насправді не хотіли це робити публічно. Якби я у той час був десь збоку, то залюбки це зробили б.

Зараз уже відбудований і відреставрований Будинок профспілок. У ту ніч тут все палало. Я був тут і благав, щоб приїхала пожежна. Вони не хотіли їхати. З вікон верхніх поверхів світили ліхтариками ваші колеги-журналісти, які вели стрім там і у яких, вочевидь, не було зв'язку. Якщо не помиляюсь, між п'ятим і шостим поверхами вже почало палати, тому вони не могли вийти — були заблоковані. Треба було їх звідти витягнути. Через депутатів таки затягли сюди одну ж пожежок з люлькою. Водій не хотів це сам робити — боявся. Звичайні хлопці це зробили: піднялися люлькою, розбили вікно і витягли наших колег.

Кожен клаптик цього місця має свою асоціацію. Наприклад, коли вітер дув в обличчя тим, які нападали з обох боків. Я просив, щоб палили все, що можливо, бо це не давало їм підійти ближче. Кидали перець у вогонь, бо він роз'їдав очі. Шини палили, ці "будиночки", одяг потім — все. Як це забути?

Ми захопили одну з рацій беркутівців. Протягом 40 хвилин, поки вони не здогадалися, я слухав про всі їх переміщення. Тоді я підслухав про намір підпалу Національної музичної академії. Вони заходили ззаду, про що я почув. Ми відправили наввипередки одну з сотень, котра і зупинила цю спробу.

Чи колись зможе знову зіграти російського героя

— Ви граєте в театрі у виставі "Три товариші" — військова тематика, Ремарк, часи після Першої світової… Ваш військовий досвід якось трансформується в творчість? Чи стали по-іншому трактувати цю роль?

— Ремарк свого часу пройшов приблизно те, що ми зараз проходимо, тому він заклав ці меседжі та наративи. Це не про прямолінійність в лоб. Багато хто каже, що мій погляд змінився і деякі речі, що я зі сцени говорю.

— Тобто ви всередині наче й не відчуваєте, але люди зі сторони кажуть, що зміни є?

— Так. Ми начебто нічого й не змінювали, але воно все одно змінилося. Вона (вистава "Три товариші", — ред.) тривалий час не йшла — більше року. Відновилася сім чи вісім місяців тому, бо вона аншлагова, вона про те, що зараз — про дружбу, про побратимство, про любов, про втрату, про біль і про надію. 

— Колись, до цих жахливих подій, ви грали Єсеніна. Чи настане колись такий час, що ви знову зможете зіграти якогось росіянина?

— Мабуть, ні. Я впевнений. Хоча розумію, що це мистецький світ і колеги-професіонали кажуть, що потім навпаки треба буде на це по-іншому дивитися. Але ні, ця цинічна жорстокість з боку Росії, яку я бачив на власні очі, відрубала багато речей і звузила ситуацію до того, що є "біле" і "чорне". Ніяких компромісів немає. Я в цьому дуже категоричний. Даруйте, якщо не правий.

У нас достатньо зараз своїх нових речей, нових авторів і тих, які відкриваються, стають лауреатами Шевченківської премії. Ми маємо відкривати свій світ — тонкий, магічний, колоритний, неповторний. Це треба донести. Цих героїв, які були під грифом заборони тривалий час.

Чи існують "хороші росіяни"

— Ви двічі були міністром культури. 2014 року саме за вашої ініціативи було ухвалено рішення про заборону на в'їзд в Україну тих, хто підтримує війну. Зараз ми вже всі розуміємо сенс цього, переосмислюємо. Як вважаєте, чи існують таки "хороші росіяни"? 

— Ні, гадаю, що це за будь-яких обставин є підміною понять. Вони собі хай живуть своїм життям — людська природа є людською природою. Але для нас немає ніяких "хороших росіян" після всього того, що відбувалось упродовж багатьох століть, що вони зробили, після історії тоталітарного радянського режиму, режиму Катерини ІІ, знищення нашої козацької держави, Розстріляного відродження, геноциду Голодомором і війни з 2014 року. Все одно живуть із своєю зверхністю. Я в цьому питанні є категоричним. Нам треба відкинути цю ситуацію і йти своїм шляхом. Досить порівнювати. 

Вони стільки купують наперед, на декілька років, світових майданчиків і культурних інституцій — виставок, театрів, каналів — щоб впроваджувати свій вплив. 

— Як зробити так, щоб світ зрозумів, що культура — це теж потужна зброя?

— Культура є особливо важливою зараз, у цей складний час титанічної боротьби. Я дякую багатьом своїм колегам із різних цехів. Згадайте, як по світу рознеслася легендарна пісня "Ой у лузі червона калина" в новій інтерпретації Андрія Хливнюка. Я говорив із ним не раз. Наскільки важливим стало, коли цю пісню заспівали легендарні топові музиканти світу. Цей градус не має стихати, а натомість постійно повинен іншим мистецтвом: кіно, живописом.

Зараз у нас є унікальна можливість, бо у певних європейських і світових політикумах іде певна ротація. Не будемо приховувати, що значною мірою той політичний істеблішмент, який був у Німеччині, Франції і в багатьох інших країнах, все одно опосередковано співпрацював із Російською Федерацією. Ця нафта і ці гроші все одно розвивалися і працювали. 

Багато хто був заангажованим. Я це так добре відчув, коли виступав у суді в Нідерландах, борючись за скіфське золото. Скільки б ти не аргументував, суддя вже не чує. Після півтори-двогодинного аргументованого виступу він пропонує, щоб ми все ж таки між собою домовилися. Ми відхилили цей склад суду і поновили весь процес. І цю боротьбу, яку я своїм наказом почав 2014 року на посаді міністра, ми виграли. Це була довготривала боротьба і це показова ситуація. Ми маємо фіксувати всі руйнації наших культурних надбань Росією. 

Попередні випуски "Точки опори":

• Робота для Папи Римського, зв'язок із родичами з Росії, остання розмова з Кікабідзе: художник Олександр Животков — гість "Точки опори"
• Черга на усиновлення, спогади про рідний Донецьк та розмови з дітьми про війну: адвокатка і блогерка Інна Мірошниченко у "Точці опори"
• Про роботу на цвинтарі, написання книг на фронті та хейт через російську мову: письменник і військовий Павло Белянський у "Точці опори"
• Відмова від громадянства РФ, спілкування російською мовою та кіно про війну: інтерв'ю з режисером Романом Балаяном у "Точці опори"
• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"